За водою - Мирний Панас

Незабаром вода вийшла з берегів і, шукаючи собі проходу, кинулася на людські городи. Горобця з дому вигнала; Педь-ченків город підлила; Свирида Косого залила. А Грицька Коваля, як крайнього з берега, захопила в хаті з сім'єю вночі та насилу з душею випустила... Вони хату кинули, двері замкнули, а самі опівночі впросились до сусіди... До світу хату їх вода кругом поняла, уся призьба підмочена, повні сіни — хоч човном плавай... от-от у хату через вікна прорветься!.. А кузню Грицькову з ковальськими причандалами знесло водою аж у болото й перекинуло... Все Грицькове добро поплило за водою! Наробила та вода шкоди на селі, а ще більше за селом. Остання надія красноярців, їхні невеличкі підмети вода ровами порізала, гній порозносила, піском та глиною позмулила...

— А що? Не я казав? — гукає Грицько на громаду.— Діждалися!!

Громада загула — та до Лейби.

— Отак ти нас підвів, бісів сину! Так обійшов?! Через твою греблю нам тепер життя немає...

— Цом немає! Адзе зеліпаєте, як сказені!

— Сказись ти сам! — гарячиться Грицько.

— Ну?.. Цого ти лаєсся?.. свиню!

— Та ні, Лейбо!.. Ти глянь на той бік,— перебиває лайку старий сивий дід, показуючи рукою через греблю.— Бач?..

— Сцо там бацити!!

— Бач, що вода наробила?.. Адже ж усі берегові двори підтопила... Людей з хати повигонила...

— Хіба я винен? Цого ви до мене пристали з тою водою? Сцо я їй скажу: не розмивай! то вона мене послуха!!

— Так же через твою, Лейбо, греблю вода! Не було греблі — ми цього ніколи не знали... За дідів-прадідів не знали... А зими які були!

— І цого тая гребля вас так доскуля?

— Та як же не дошкуля, коли вона наше добро топить... на людські душі посягає...

— Ну, а я цим винен? Я греблю наймаю... панові гросі плацу... мені селяни гросей не вернуть...

— То як це: тобі, бісів жиде, гроші дорожчі, ніж людські душі? — кричить Грицько, сікаючись до Лейби.

— Насцо мені васі дусі? Одцепись од мене, п'янюго!..

— Щоб тебе кров гаряча попопила, як ти п'єш нашу! — скрикнув Грицько і, сплюнувши, одійшов од жида.

— Не дузе лис крици! Бо сцоб за язик не повісили! Чуєш? — послав той навздогінці.

Так громада як прийшла до Лейби, так і вернулась ні з чим.

— То це так і подарувать жидові? — гукав Грицько.

— А що ж ти з ним зробиш?

— Як що? Хай нам заплатить за нашу шкоду!

— Дожидай: однак Лейба щедрий на гроші.

— Як я бачу, то Лейба ще дурний: чому він вас замість хворосту не загатить на греблю?!

— Толкуй, Грицьку!..

— Як знаєте... А я піду до мирового. Я йому, пархатому жидові, свого не подарую...

І знову, діждавши неділі, пішов Грицько в город до того самого "смішного пана", що ходив двадцять років назад. І той пан, і Грицько тоді були кремезними чоловіками, при силі, при здоров'ї, тепер поробилися вже старими дідами... І в Грицька на голові, як на долоні, і в "смішного пана" не краще... Грицько носив довгі, тепер зовсім сиві вуси, а колись голо бритий пан, покинувши службу, закохав собі сиву бороду, вуси й виглядав зовсім пасічником-дідом. Нудьгуючи без казенної роботи, він тинявся в себе по городу, ходив під лавки балакати з купцями та міщанами, носив у боковому кармані свіжі получені газети і хвалився кожному новиною, невважа-ючи на те, чи слухав, чи ні той, кому він розказував, або іноді й читав газетні небилиці... Він сам гаразд не знав, де себе пристроїти, де подіти... Коло хазяйства йому було нудно; коло пасіки — моторошно... Він став церковним старостою в тюрмі, ходив туди кожен день, не дивлячись на те, що служби не було... Іноді забалакувався з смотрителем; часом — з арештантами, аби як промаятися до обіду! Не вдовольнившись тюрмою, на останніх городських виборах він у третім розряді попав у гласні, вибраний козаками та міщанами... У думі вів велику баталію з жидівськими верховодами, допікав їх то тим, то сим, припирав до стіни "городовим положе-нієм" і став прозиватись за те "законником", як на базарі прозивався "смішним паном". До цього-то "законника" й удався тепер Грицько. Розказав йому про свою пригоду, про жида, просив порадити — чи судитися йому, чи ні. "Законник", колись сам замолоду гарячий, загарячився й тепер, написав мировому жалобу, сам підписав її за неграмотного Грицька й раяв тому не миритися з жидом інакше, як тільки на тім, щоб той йому вистроїв нову кузню й купив усі ковальські причандали. Подав Грицько ту жалобу, а через тиждень і рішенець вислухав: так як, мов, вода знесла Грицькову кузню не по вині жида Лейби, то Грицькові "одказать"; "взискать" з нього десять карбованців "судебних іздержек"... Жалівся Грицько в мировий з'їзд — і там те саме...

— Ну! покурив з мене?..— докоряв його жид Лейба, вийшовши з суду.

— Хіба з жида покуриш? Який у нас суд? Вас, чортових синів, якби зовсім викурить, тоді б хіба людям полегшало!.. І за десятину вас не візьме, проклятих!

— Якби бог дурного цоловіка слухав, весь би товар подох!

— Та хоч би й подох такий товар, як жиди... шкоди б не було!..— гарячився Грицько.

Одначе йому було неначе чого соромно перед Лейбою. Він потяг од нього геть, та не пішов додому, а прямо на кузні.

Там його, як і колись, стріли давні товариші-ковалі. Розказав їм Грицько про своє лихо, про суд і про "судебні здерж-ки", ходили вони в шинок запивати Грицькове горе й раяли перебиратись на кузні в город, бо що ж він тепер за коваль без кузні?!

— Збирайся, стара, в город,— вернувшись, каже Грицько.

— Оце! З якої речі? — Хвеська здивувалась.

— А що ж я тут робитиму? На сковороді в тебе плескатиму молотком? Та й тої чорт-ма: може, вже з хати винесло водою...

— Господи! Ми зроду не жили в городі.— Хвеська скривилась і трохи не плакала.— А тепер, на старість, довелось по чужих хатах тинятись...

— То як хоч... Про мене хоч і тут оставайся. А мені не сидіть же зложивши руки!

Поміркувавши ще трохи, то й порішили, що Грицько стане на кузнях у городі, а Хвеська з Уляною зостануться у Красноярці.

VI

Хто не знає наших лівобережних городів: Лохвиці, Миргорода, Хорола, Гадяча, Лебедина, Кролевця, колись славного, а тепер всіми забутого Батурина ?.. Обійдені залізними дорогами, притулені по закутках, ці городи ще й досі вдають із себе великі села, тільки трохи примазані городським миром... Такий самий і город Голоп'ятий — колись полковниче село Голоп'яте. Розляглось воно по обидва боки гнилої річки, котра перерізувала його вподовж на дві нерівні половини. Одна, городська, звалась Горою. Друга, за мостом, далеко більша, прозивалась Подолом. На Горі серед великої базарної площі стояв мурований собор, построений козачим полковником — "строителем і благодітелем храма сего". У правому притворі він був і похований. Кругом площу обліпили будинки заможніших панів та жидів. А так недалечко набік від собору тяглось у два ряди бодай чи не з сотня лавок та магазинів. Тут був і винний погріб купця Синиці, переверненого в Синицина; була дуже добра лавка з красним товаром купця Веретенникова, була бакалійна Тетері, що чи не зумів, чи не схотів доточити свого прізвища... Все це в "панськім ряду", поруч із лавками з усякою всячиною... Назаді, у другім ряду, примостилися крамниці з мішаним крамом голо-п'ятських міщан. Чого там тільки не було! Гвіздки лежали поруч із салом; олія — поруч із шкурами; шлейки та оброті, що виплітали старці з решета, висіли на самих дверях над бочонками доброго й возового дьогтю. Між двома рядами лавок, посередині, підіславши на голій землі рогожки, торгували міщанки бубликами, свининою, огородиною; тут же стояли з кучами курей та качок перекупки й сіпали прохожих за поли, щоб тільки продати. Окрім площі, на Горі було ще три вулиці — хоч дуже широкі, та недовгі. Там жили чиновники мішма з крамарями. Тут примостився мировий суд, і земська управа, і нова городська дума... Як хазяїн города, вона містилась якраз на головній улиці й причепурила її трохи. По обидва боки вулиці положені були дощані пішоходи, а з одного боку поставлені ліхтарі... Правда, ліхтарі ті запалювались тільки тоді, як або губернатор, або хто з губернських чиновників приїздив у город, а все ж таки — хай наших знають — і Голоп'ятий мав "освіщеніє"... Другі дві вулиці не сподобились такої честі; там, так само як і в старовину, замість ліхтарів світили великі калюжі, де щодня, рано й вечір, грала своя музика — квакали сірі й зелені жаби... Як видно, не дуже перемінили Гору ні нові порядки, ні нова поведенція...

Самий кращий будинок у городі була тюрма, та й та, мабуть, щоб не знатися з цим гнилим містом, вилізла аж геть за город. Це ж так виглядала Гора, а Подол дивився чисто по-старосвітському. Він ніби зовсім відрізнявся від Гори широкою річкою і, якби не перекинутий через неї міст, мабуть би, так ні в чім і не сходився з Горою. Річка була хоч широка, та гнила. Посеред неї, коло мосту, плавали свійські гуси, утята; трохи далі йшли непролазні плави, покриті високим очеретом та осікнягом... Між очеретами на чистих плесах пурхали дикі качки, норки, курочки... Бери рушницю, собаку та й на охоту серед города — як на озері... За річкою, на горбі, примостилась Троїцька церква, вистроєна не дуже давно самими парафіянами. Увесь Подол тоне в саду, як у раї.

Там найбільше живе козаків та міщан. Одні з них коло хліборобства пораються, другі ремісникують. Скільки тут шевців, кравців, ткачів, кушнірів, кожем'яків, ковалів!.. Поміж їх біленькими хаточками де-не-де витикається й справжній будинок: там живе або який одставний панок, що, вислуживши пенсію, заховався в затишку вік доживати, або просто полупанки, що зроду не нюхали ні пороху, ні чорнила, а порались коло хазяйства, посилали паровиці у Крим по сіль чи на Дін по рибу та з того й хліб їли... За цариною, на вигоні, стояв цілий рядок чорних кузень, немов які чорні страховища, що стерегли Подол од дикого звіра, що часом зимою таки забігав сюди провідати хліви та кошари... Чи устерегли вони Подол од лісового звіра, чи ні, а подоляни добре знали, що не встерегли від свого хатнього шашеля — од шинкарів, котрі, не знати коли і як, поналазили таки й на Подол і позаводили на кожній улиці по шинку, а на декотрих — по два та по три... Не злякавшися страшних кузень, на самім вигоні примостилася шинкарка Галька: утомившись, ковалі ходять до неї "сили підкріпляти"...

На тих ото кузнях пристав тепер за товариша Грицько Коваль.