За водою - Мирний Панас
І човна так покинув!!. Де він?., де сучий син?
— Його немає, паночку... не вернувся ще...
— То, може, у шинок поніс пропивать, злодюга?.. Подай його сюди! Знайти його!
— Де ж його шукать? — здвинувши плечима, каже Карпо.— І навіщо воно човен перекинуло?! — наче сам з собою, міркував він, чухаючи потилицю.
Пан глянув на нього скоса...
— То закидайте невід швидше!..— гукнув на ввесь двір. Хлопці кинулись до річки.
Лейба почув шатанину з млинів — підбіг підтюпцем до пана, зсунувши картуз на саму потилицю.
— Що тут, пане, за гвалт такий?.. Несцястя яке?..
— Та от поліз, злодюга, на човні... перекинув човна вверх дном...
— То він хтів у мене риби покрасти,— перебив Лейба.
— Та, мабуть, що риби... Поплив — та чортяка й взяла...
— Хм... Так йому й треба!.. Хай цузого добра не займає...
— А, біда мені з ними! — жаліється пан.— Нічого не встережеш!..
Хлопці повертались назад з річки. Пан углядів.
— А що ж невода?.. Хлопці! Хлопці! Чому ви невода не закидаєте?..— гукав пан.
— Не можна, пане: човен саме на ковбані.., а Лейбині приковані.
— Ну?.. Я зараз одімкну... візьміть узе!
Хлопці побігли до млинів за човнами. Другі коло річки розправляли невід. Пан стояв коло них, порядкував. Уляна, забувши про сина, стояла тут же — розпатлана, боса, розхристана, у калюку вимазана... Вона нічого не примічає... Очі уставились на перекинутий човен, що, мов черепаха, хитавсь на воді... Погляд її блудить біля човна на хвилі, мов хоче випитати правди в його чорного горбатого дна...
Люди з того боку села, почувши гомін, стали збиратись до річки.
— Що тут? Утопився хто? — питає один.
— А бог його знає! — одказує другий.
— Навіщо ж невід закидають?.. Рибу ловлять?
— І того не знаю...
— Ви чого позбирались, злодії? — гукнув на людей пан.
— Перш піймай, та тоді й дорікай! — хтось одгукнувся з гурту.
Пан замовк. Коло нього в довгому полосатому халаті плутавсь Лейба, яструбом позираючи на річку.
Тим часом два панські наймити, стоячи на човнах, плили до берега.
— Пилипе! ти до берега приставай! — гукнув пан.— ти, Карпе, того човна витягни!
Гребці розділились: Пилип вийшов на берег, Карпо поплив за човном. З великою потугою він перекинув його вниз дном і став вигрібати воду.
— А то що чорне? — питає Пилип, здалека уздрівши, що у воді щось чорніє.
Усі з берега насторочили очі... Карпо простяг руку...
— Картуз! — гукнув він, витягаючи з води картуз і роздивляючись...— Шкода!., ще добрий картуз, та козирок передраний...
— Він!., він! — скрикнула Уляна.— Ой, рятуйте!., пропала ж я!., рятуй-те... хто в бога вірує!!
— Цить, подла! — гукнув пан.— Разом з чоловіком міркувала, як би кого обікрасти... Сама, мабуть, і на річку проводила... А тепер ревеш?!
Уляна вхопилась руками за груди й тільки звела жалісний погляд на пана... З уст її вирвався здавлений лемент...
— Подавай човна до берега!.. Чого мнешся? — підбігає пан.
Карпо підплив бережно до панського човна, перекинув у нього одну ногу й разом погнав обидва— човни до берега.
— Бери, Пилипе, невода за один край та заїзди; а ти, Карпе, перепочинь трохи та за другий бери! — порядкує пан.
Хлопці не забарились невід закинути.
— Ану, чи багато-то риби піймається? — мовить Карпо, струхнувши кінцем невода.
— Та буде на товченики Лейбі,— жартує Пилип, виходячи з човна.
— Робіть своє! Робіть своє! — гукає пан.
Пилип з Карпом зійшлись докупи й почали тягти невода. Уляна стояла поруч із хлопцями, не спускала очей з поплавків. Ось вони все ближче та ближче до берега... Ось уже чертять по піску... Ось і гузир видно: оддувся, як мішок повний... чи риби? чи куширу?..
— Та й важкий, з біса! — ухоркавшись, каже Пилип, переводячи дух.
— Ану ще! ану-у!.. над-д-дай!.. ще! — гукали хлопці, подаючись плечима аж на згір'я...
Вода плиснула на берег і зразу з шумом вернула назад... Гузир лежав на березі... З зеленого куширу виглянула гола чоловіча нога... Усі струснулись. Уляна не здержалась і опу-кою впала на гузир...
Наймити переглянулись та й опустили очі в землю... Уляна божевільно лементувала...
— Одкиньте геть ту навісну людину! — порядкував пан...— Та ряден швидше! ряден!.. Лейбо... чом ти зарані не сказав ряден принести? Чоловік утопився, а тобі й того шкода?!
— Ряден... яких ряден? — забубнів Лейба і побіг, оглядаючись, до млинів.
Селяни, що й досі тихо стояли, приступили до гузиря, витягли з нього Хведора... Хтось скинув із себе свитку — положили на неї набрякле тіло... Наймити тим часом принесли з двору двоє ряден. Переложили на одно Хведора, почали трусити...
Уляна сиділа на березі, устромила в кушир руки,— як божевільна, водила очима, тремтіла всім тілом...
Лейба приволік за край невеличке дране рядно...
— Не треба вже! — пан йому.
— А сцо?.. утопивсь?..— запитав Лейба, похитуючи головою то на цей, то на той бік.
Де не взялись, поназбігались невеличкі хлопці з села, почали кушир розгрібати. Лейба углядів.
— Чуєте, хлопці! Геть звідсіль! Сцо ви там сукаєте? Хлопці глянули на Лейбу: у кожного з них за пазухою
пооддималось. То вони в пазуху понакидали риби та раків.
— Цуєте? Зараз мені рибу та раки назад у воду вкинути!
— І цю, Лейбо, вкинути? — спитав високий півпару-бійко, показуючи на півторааршинну щуку, що билась хвостом об ряску й важко зітхала.— Оце рибина!
— Ту однесіть до млинів,— порядкує Лейба.
Два невеличкі хлопці кинулись до щуки, зачепили її лозиною за зябра — понесли над берегом до млина.
— Це ти, Лейбо, одбираєш найбільшу, щоб було чим пом'янути покійника? — кольнув хтось із гурту!
— Хай його поминають такі злодії, як ви! — гостро одрізав Лейба і, сплюнувши, одійшов од кушира.
Хведора все трусили — одні, другі!.. Не помагало! Вже йому на скулах і шкуру пообносили, вже стерли й кінець носа...
— Ні, вже!.. Тепер його хіба господь одтрусить! — промовила третя пара, опускаючи труп на землю...
Уляна прилізла, припала до тіла й так голосила, що не можна було втерпіти...
Труп нерухомо лежав лицем угору, одкинувши геть праву зціплену руку.
— Що то він держить у руці? — питає хтось із гурту. Пилип кинувся рознімати, та насилу розняв і витяг роздавленого рака!
— Я думав — гроші?!.— сказав він, брьохнувши рака об землю.
Поміж людей пішов здержаний сміх...
Пан, виморившись, потяг тихо на гору — через садок додому. Лейба покрутився ще трохи, порозгрібав чоботом дві більші купи куширу та й пішов до млинів. Люди з того боку села повалили через греблю — дивитись на втопленика. Сумні чоловіки тихо гомоніли між собою; молодиці й дівчата не видержували голосіння Уляни — втирали рукавами сльози; мала дітвора, як черва, кишіла тут же — збирала в рясці невеличкі раковинки, камінці, стекольця та креймахи.
— Ось батюшка йде! батюшка!.. Пропустіть батюшку! — гукали на передніх задні.
Люди потовпились, роздались. Отець Хведот уступив у круг.
— Утопивсь? — питає.
— Утопивсь, батюшка.
— Сам?., чи необережно?
— Господь його знає!.. Кажуть, либонь, хотів рака піймати задля хворого сина...
— То вночі? — І усмішка освітила сите та червоне попове лице.— Сказано: як жив, так і вмер!.. Отак господь карає злодіїв... Його праведна десниця нікого з них не мине! — Батюшка проказав оце надгробне слово голосно й махнув рукою навпроти, де стояли над трупом Хведора парафіяни...
Ніхто ні слова не промовив батюшці... Кожен дивився на покійника пильно-пильно, немов випитував: чи правду батюшка каже?
А батюшка вже виступив з кругу й понад річкою пішов додому.
Уляна не переставала не своїм голосом голосити над трупом... Божевільний лемент носився поміж купою людей, слався понад водою, де недалеко шуршали зелені очерети, розмовляючи стиха з осокою...
Аж ось згори донісся голос ключниці Марти.
— Уляно! Уляно! — гукала вона.— Де Уляна?! Чи там Уляна?
— Тут... тута! — одгукнули люди.
— Скажіть їй: хай іде в хату... дитина вмерла!
Люди поторопіли. Ніхто не двинувся з міста, не випустив пари з уст...
— Що ви... поглухли, прокляті?! — скрикнула розсерджена Марта, ускочивши в круг людей.
— Чого ти тут скиглиш, скиглячко?..— сіпнула вона за рукав Уляну.— Додому йди: дитина сколіла!..
— Ой лишенько!..— зірвавшись, не своїм голосом скрикнула Уляна і впала, зомлівши, на труп Хведора...
У людей піднялось волосся вгору... Всі, як намовились, разом зітхнули й перехрестились...
Коли це відкіль не візьмись підпивший уже Грицько Коваль. Коливаючись з однії ноги на другу, він протовпивсь між людей, глянув на труп Хведора, на ледве живу Уляну...
— Хведір?! Уляна?! — наче сам з собою бубонів Грицько, хапаючись рукою за свою лису голову.
А це трохи згодом, немов опам'ятавшись, повернувся до людей і, витріщивши очі, несамовито скрикнув:
— Чого ви полякались?.. Дурні!.. Радійте!.. Вже гірше не буде, як на цім світі!..
Люди, мов зговорилися — усі разом зітхнули так важко, наче хотіли видихнути душу...
V
Чи правду Грицько сказав, чи ні — нехай одгадує мудрий... А всім немудрим видимо стало, як удень, що теперечки жити далеко гірше, ніж колись було...
От хоч би красноярцям... Здається, бог вибрав для них на землі таку гарну, привільну й розкішну місцину... Там би чоловік досхочу жив та поживав — і, здається, ніколи не пожив би всього! Гляньте: навкруги розкинулись безкраї ситі поля, що родять буйне колосате жито, мов перемитий ячмінь, червоне просо, гречку, а найкраще — пшеницю та арнаутку; за нив'ям, по долинах, квітчастими килимами послались луки смачної трави — високого та дрібного пирію, пересипаного самоцвітним камінням — розмаїтими польовими квітками; далі за луками густий ліс тішить вам очі зеленим листом якогось надзвичайного кольору... Ось під селом і річка протічна — добрі водопої для людей і для скоту; ось і млини на річці без одпочинку мелють весну й зиму, все літо й осінь; тут же недалечко й рибний ставок, де кишма кишить всяка рибина: довжелезні зубаті щуки, сизі лини, краснопері окуні, золотошкурі карасі, біла плотичка, чорні полискуваті в'юни... Навіть заросле очеретом та осікнягом болото — і те, мов нарошно, примостилося коло села: наче знало, що в безлісній стороні очеретом дахи вкривають, а з осікнягу плетуть матки, щоб затуляти зимою од морозу вікна та двері... Сказано — розкіш, привілля!..
А хто ж у цій розкоші купається?
Пан лається, що тепер хазяйства ніяк вести не можна, що з наймитами клопіт та лихо, що щоденні робітники тільки стережуть того, коли б швидше вечір та гроші, а за роботу байдуже їм...
