За водою - Мирний Панас
Прохався... Не можна, каже... завтра мировий з'їзд — сьогодні треба тамечки... Без нього й з'їзду не буде... Не можна!
— Що ж мені, Хведоре, безталанній, робити? — побивається Уляна.
— Ти б збігала до Вовчихи-знахарки: може, вона порає що... Я погляжу Івася, поки іде їхати.
— Ну, то посидь, я збігаю...
Уляна вийшла. Хведір приступив до полу, довго дивився на хворого сина; далі присів на крайню дошку, потупив у землю очі, сидів — німий, як стіна, сумний, як ніч.
— Ма-мо! пи-т-ки...— тихо промовив Івась.
Хведір кинувся за кухлем... "Господи! і де той кухоль? і чого він стоїть у сінях?.. Чому він не в хаті?" Він приніс із сіней свіжої води; нахиляє кухоль до попалених смагою дитячих уст.
— Пий, сину... Це — я... Пий на здоров'я!..— проказує Хведір, а кухоль у руці в нього так і ходить ходором...
Івась, не одкриваючи очей, сьорбнув невеликий ковток води — і похлинувся, закашлявся... Хведір одняв кухоль. Заливний хрип'ячий кашель, з якимсь незвичайним писком, душив малу дитину. Хведір іде дужче насупився і мовчки поставив на край полу кухоль з водою. Кашель незабаром стих! Івась знову забувся — лежав та тільки важко дихав... Хведір добре чув, як в Івасевих грудях сопло та пищало...
Вернулась Уляна.
— А що? — підвівши голову, питає Хведір.
— Казала: зай...
— Дядьку Хведоре! дядьку Хведоре! — не дав доказати чийсь несподіваний клич знадвору.— Казав пан коней запрягати!
— Зараз, зараз...— кинувся Хведір і швидко вийшов з хати.
Незабаром почула Уляна, як теленькнув дзвінок раз, вдруге...
"То він корінного запрягає",— подумала Уляна. Через якийсь час рипнули хатні двері й показався Хведір.
Мовчки він скинув стару свиту, надів синій армяк, взяв про запас од дощу кобеняк з кобкою, підступив до полу та й уставив смутні очі на сина... Що тоді думав Хведір?.. Що в його серці робилося?.. Хто дітей має, той знає. Хто не має, тому не розкажеш словами. Постоявши трохи, Хведір глибоко зітхнув і перехрестив здалека сина; сам перехрестився, глянув жалібно на Уляну, сказав якось глухо: "Прощайте!" — і мерщій вийшов із хати.
Уляна плакала. Ось уже голосно й часто зателенькав дзвінок; загуркала повз вікна бричка.
Далі Уляна нічого не чула — страшний хрип та писк, заливні заводи кашлю все те разом покрили... Вони — одні тільки вони! — учувались Уляні навіть тоді вже, як і затихли. "А ще ж то треба й обід готовити!.."
Після обіду, котрий не знать як зготовила й видала Уляна, прийшла баба Вовчиха — стара, суха, довга, мов висушена тараня, з витрішкуватими круглими очима... Увійшовши в хату, вона перехрестилася і зняла свої непривітні червоні очі на дитину. Потім полапала сухою холодною рукою за голівку, за шийку... зітхнула. Івась прокинувся, закашлявся... Він аж посинів од натуги, на шийці жили налилися кров'ю — аж почорніли...
— Трудно йому... трудно!..— похитуючи головою, каже Вовчиха.— То йому з пристріту... з уроків. Он як йому шийку обложило!
— Бабусю, голубочко! Що ж мені робити, нещасній! Порайте!
Вовчиха позіхнула на ввесь рот.
— Можна, дочко... можна... Од цієї хвороби тільки лікар-ство й є... Треба, дочко, щоб батько або мати своїми руками рака піймали та вибрати жорна, та одшептать... зав'язать недужому в пазуху... Як рукою здійме!...
— Де ж нам того рака взяти? Ще хоч би Хведір... пішов би до Лейби... заплатив би вже, щоб піймати... А я... що я сама зроблю?!
— Так, галочко, так... Шкода, що чоловіка нема!.. А швидко вернеться?
— Хто його знає... поїхав з паном у город, на мировий з'їзд. Може, пан і на ярмарок зостанеться...
— Шкода!.. А то б зараз помогло... Ну, та, може, ще господь його подержить на цім світі, поки Хведір приїде...
А тепер прощай, дочко! Як вернеться чоловік та піймає рака, щоб зараз же приніс мені: я одшепчу жорнята... Кажу, йк рукою здійме!
Осталась Уляна сама собі в хаті над болящою дитиною. Вона б не тільки рака — вона б свого серця влупила та дала, коли б тільки йому полегшало!
Настала ніч. Івасеві ще гірше... Горить дитина — доторкнутися не можна! Трудно йому дихати: чутно — в горлі щось здавлює... Ходить Уляна по хаті, ламає руки, молиться, просить у бога подержати сина, поки батько... Господи! Хоч би Хведір... Хоч би він швидше! Хоч би живого застав...
Так її на ногах ніч захопила, так і ранок застав. Ще дужче постаріла та пожовкла Уляна. Лице аж позеленіло, щоки усмоктались у середину, очі впали, припухли од сліз та безсоння; нерозчесана коса вибивається з-під очіпка, лізе у вічі...
Минає день... другий... Івасеві не легше, а Хведора немає! Ходить Уляна сама не своя. Уже й не плаче, а тільки важко зітхає... Легко сказати: три дні промучитися, три ночі крячкою просидіти над хворою дитиною! "Ще й кріпка ця Уляна, ще й здорова вдалася!" — дивуються дворові наймички, що забігають ввечері після роботи до Уляни в хату — довідатись, що там? Вони, молоді, ще не знають, що то не сила, не здорова держить Уляну на ногах: то держить її гаряча материнська любов!
Надвечір третього дня заходить Грицько Коваль — кум, хрещений батько Івасів.
— Здорова, кумо! Прочув: хрещеник недужий — прийшов одвідати.
— Спасибі, куме! — одказала Уляна.
— З чого це йому? — пита Грицько.
— Господь його знає... Баба Вовчиха каже: з пристріту, з уроків...
— Не слухай ти її, кумо... бреше!
Уляна глянула на Грицька, наче вивіряла, чи правду він каже. І тільки тоді помітила, що той хлебеснув уже.
— Що це, куме, пора прийшла? — питає Уляна.
— Шабаш? — кинувши шапку об землю, скрикнув Грицько.— Годі! Так мене, кумо, коло серця смокче... так смокче! У-у-у! — загув Грицько і, заскреготавши зубами, зо зла посварився кулаком у ту сторону, де панський будинок та гребля.— Вони мене, Уляно... вони мене довели до цього!.. Прокляті!., каторжні!.. Бога в них у животі немає... Ну, що тепер я? Коваль?.. А кузні щовесни нема... А їсти мені й весною однаково хочеться, як і зимою... Пан підвів... Жид обдурив... всю громаду обдурив! Наплюєш мені, кумо, тоді серед оції лисої голови,— показує на лисину,— коли чортів жидюга не одурив!..
— Та господь з ними, Грицьку! — перебиває його Уляна, знаючи, що аби Грицько завів про кузню — вже лайки не переслухаєш...— Зате він їм і оддячить...
— Він?.. Чому ж їм він досі не оддячив?.. Вже б же можна сторицею... А він мовчить... Видно, і бог той панський та жидівський, а не наш...
При цім слові Грицько задумався. Уляна важко зітхнула.
— Ма-мо! пи-тки! — простогнав Івась. Уляна кинулася з кухлем по воду в сіни.
— Пити хочеш, сину? — підступивши до хворого, спитався Грицько.— Пий на здоров'я!.. Ач, як споганів!
— Страшний став... такий страшний! — одказує Уляна, напоївши хлопця.— Хоч би Хведір швидше вернувся.
— А він що? Руки підложить?
— Та вже ж... хоч живого побачить! Грицько махнув разом головою і рукою.
— Та гляди лишень, кумо, чи не краще на тім світі? Мале умре — менше лиха знатиме... Хіба красне життя наше?
— Так-то воно казати... А чи легко материнському серцю?
— Наплюй!
— На що наплюй? — почувся ззаду їх сторонній голос. Зирк! Аж ключниця Марта. Уляна затрусилася...
— А хоч і на тебе! — одрубав зразу Грицько, сердито бликнувши очима.— Щоб не підслухувала... Думаєш — велика пані?..
— Ти, видно, давно на цепу був? — уколола Марта.
— Поздоров, боже, нашій ключниці Марті: такої честі хоч кожен день то заслужиш!
— Коли залив очі, то мовчав би! — скрикнула, почервонівши, Марта.— А ти чому не виходиш третій уже день на город? — обернулась до Уляни.
— Ви ж бачите моє лихо,— каже Уляна, вказуючи на дитину,— йому так трудно... ледве дише!
— Наплодите, та й панькайся з ними... А панська робота стій! — виговорює Марта.
— Звиніть, пожалуста,— каже Грицько, усміхаючись, і, вхопивши в обидві руки свою голову, почав її нахиляти.— Я думав — хто це? І не пізнав, дурний, що це не шолудива дівка Марта, котру одходила моя покійна мати, а панська... ключниця Марта!.. П-ху!
Марта бликнула на Грицька, що п'яний стояв коло неї і, усміхаючись, кланявся. Тільки гострий погляд показував, що робилось у її серці. А Грицько одно — ходить за нею та кланяється...
— Чого ти причепився до мене, п'янюго? — не видержала й на всю хату скрикнула Марта.
Івась злякався, кинувся й залився кашлем. Аж Грицько отетерів, почувши таку пискотняву та хрипотняву в дитячих грудях! Уляна кинулася до сина, впилася в нього мутними очима, мов прохала: "Господи! зніми з нього хоч половину того лиха та перенеси на мене... Не муч тільки його так... не край мого серця..."
Марта як непримітно ввійшла, так непримітно й вийшла — мов тінь промайнула по хаті. Коли Івась вгамувався, а Грицько з Уляною оханулись, Марти вже не було.
— Не жилець він, кумо! Ні! не жилець! — промовив, махнувши рукою, Грицько.— Такий кашель і в старого печінки відіб'є. Таке було і з моїм... не видержав! Прощай, Уляно! Господь з тобою! — І, коливаючись, Грицько подибав з хати.
Мов хто серпом різнув по серцю Уляну,— так ті слова Грицькові! Вона бачила сама, що Івась ледве дише... а все надіялася! Тепер надія та, що жила в куточку її серця, котра його гріла й живила, стала меркнути, холонути, як похололи в неї руки та ноги... Вона вхопилась за свою голову, здавила її холодними долонями... "Що мені робити, бідній?., що почати, безталанній?.." І, накинувши наопашку ту стару свиту, що Хведір скинув, вибігла з хати...
Рядом з панським двором, тин із тином, жив батюшка, отець Хведот. Високий, пузатий, з червоним, як ріжок, лицем, з сірою, по пояс, бородою, він після вечірні сидів на дубовому тесаному стільці й пив чай. Піт заливав йому очі, стікав по бороді, падав додолу... Отець Хведот на те не потурав і, знай, сьорбав чай, котрий йому наливала його невеличка суха матушка.
— Ще питимеш? — пита попадя після п'ятого.
— Наливай, наливай!.. Добре потом пробирає!..— І, взявши рушник з столу, отець Хведот почав утирати лице.
У той саме час завалувала собака на дворі.
— Когось несе лиха година! — промовив отець Хведот, приймаючись за шостий стакан чаю.
— Та щось давно й не було нікого. Стецькова жінка ходила на вазі... Може, від неї — хрестити,— угадувала матушка.
— Ну, я вже на того Стецька гострю зуби!.. Прохав бісового квача ще з осені орати нивку... "Ніколи",— каже. Настала косовиця. "Ти ж,— кажу,— хоч косити прийдеш?" — "Хоч би,— каже,— з своїм упоратися..." А де в нього те сіно?..
