За водою - Мирний Панас
Біля нього лежала пудова гиря, котра ще більше нагадувала про розбій... Коло нього й перед ним — його слухняне товариство... Хто сидів на приспі і їв ріжки, хто лущив горіхи, що понабирали в кишені, розбиваючи невеличку жидівську крамничку... Дехто курив люльку, присівши на підогнених ногах посеред ули-ці... Людей позбиралося з усіх боків, з усього Подолу... Старе й мале вилізло подивитися на таку несподівану дивовижу.
Аж ось хтось крикнув:
— Грицьку, москалі йдуть!..
— Де? — Грицько піднявся.
— Он з гори спускаються...
На горі справді блищали проти вечірнього сонця гострі штики: йшла купка москалів — чоловіка з сорок.
— Ге! Треба, хлопці, швидше діло кінчать!..
— Авжеж, треба...
— То за мною, хлопці! Через Хоменкові огороди, через садок...
Грицько підтюпцем побіг у бокову вулицю. На ходу стулив якось два пальці правої руки і свиснув... Так, мабуть, тільки свистів соловей-розбійник7, здалека подаючи звістку, що "руський дух" пахне! Хлопці бігом поспішали через городи; спотикалися по грядках, перескакували, де можна, через перелази; де не було — через тини — і манівцями вискочили прямо на базар.
Саме вечоріло. Сонце сідало за хмару червоне-червоне, поставивши три високі стовпи вгору... Всі жидівські лавки були позапирані,— тільки три лавки в панському ряду й торгували. То лавки хрещених купців: Синицина, Тетері й Веретенникова. На дверях стояли молоді прикажчики — покурювали папіроси. Сам Тетеря сидів на стільці й розмовляв розлігшися з "смішним паном", котрий йому про віщось так розказував, так розказував...
Грицько перше всіх кинувся в красний ряд.
— Господи, благослови! — сказав він, ужаривши пудовою гирею по замку... Іскри посипались: дужка одскочила, замок упав додолу...
Грицько ногою штовхнув у двері, ускочив у темну лавку й давай викидати надвір що не попадалось під руку... Ось летить кусок чорного сукна... Далі полетів кусок синього, червоного... Хлопці хватають червоне сукно, розбігаються в сторони... Сукно розвертається все далі та далі... Підбігає третій парубок, виймає складанець з кишені, чиркає те сукно де попало... Шматок перервали надвоє... Кожну половину рвуть на шматки... Кожен шматок деруть і вздовж, і впоперек. Ось те саме зробили з дорогим чорним оксамитом. Он деруть на довгі стьожки голубий саєт... Малі хлопці прийнялися за хустки: оце вхопить, передере надвоє та й кине від себе геть... А Грицько — одно подає, одно подає!.. Лавка вичищена до ниточки...
— Рушай далі! — гукає Грицько, вийшовши з дверей. Хлопці рушили. Знову об замок гупнула пудова гиря;
знову замок покотився додолу...
— Полізай ще ти, хлопче! — порядкує Грицько. Крайній біля Грицька парубок одчиняє двері, входить
у лавку з хутрами. Ось незабаром полетіли з лавки на площу і шиті шуби, і нешиті хутра... Були там єнотові, вовчі, медвежі, лисячі, заячі, білячі, тхорячі... Ось вилітають, як сірі гуси, великі шапки; ось чисто жидівська шапка — рижа, висока: таку тільки рабин носить...
Все те хлопці підхоплюють, рвуть на шматки, топчуть ногами; деякі понадівали хутра волосом вверх... Он ведмідь танцює козачка; осьде вовк волочить по землі свою шкуру; там руда лисиця повихрює на всі боки хвостом... Глум, сміх, регіт... Незабаром і лавка з хутрами готова!
Ось уже виставлені двері в лавці з посудою. На площу шпурляють тарілки, миски, блюда, стакани, чашки, чайники, пляшки, чарки... Тріщить фаянс і фарфор; дзвенить хрупкий хрусталь; дзижчить тонке скло... Все те б'ється, ламається, товчеться і устелює площу черепками та хрустом...
Остання в цім ряді лавка — бляшана. Полетіли самовари, мідні тази, бляшані ванни, лампи, ліхтарі, друшляки, всяка кухонна посуда — сковороди, вафляниці, довгі залізні листи, чугунні золійники, великі й малі казани... Готова!
— А тепер, хлопці, у бакалійний ряд! — гукає Грицько. Він — попереду... В одній руці в нього великий мідний
таз, у другій — пудова гиря. Піднявши таз над головою, він раз по раз б'є в нього гирею: таз дзвенить, стогне, гуде... Поруч з ним іде парубоцький отаман, настромивши на високий рогач ту рижу лисичу шапку, що тільки рабин носить... Коло них цілий гурт парубків та хлопців із сковородами й тазами у руках — пристукують, приграють. Десь хтось і гармонію видрав — рипить вона на весь базар, хоче перекричати мідні тази, чугунні сковороди... А попереду всіх ведмедик, вовк і лисиця козачка витанцьовують... Сказано: мов та п'яна перезва ганяє по городу... А за нею людей — аж землі важко! Не тільки прості — повиходили пани й панії з панночками подивитись хоч раз на віку на те диво...
Дійшли до бакалійного ряду... Грицько й тут поблагословив замка гирею; ногою одіпхнув двері... Ось серед людей упала діжка з крупою — всі так і розскочились... Хтось підняв діжку вгору, кинув з розмаху об землю — діжка тріснула, обручі одскочили, крупа розсипалась. Мала дітвора розвертає її ногами, мов на печі у просі грається. Ось луснула й друга діжка, грузько впавши коло першої. Розсипалось з неї крупичате борошно — і його розстилає малеча босими ногами... Ось полетіли жестянки з конфетами, великі гоЛови сахару... Ось колотий сахар кусками, наче градом, устилає місце перед лавкою. Далі летять пачки чаю, свічок... і все те зверху приливає гірка олія, мішаючися з солодким медом.
— Москалі йдуть! — гукнув хтось. Люди оглянулись — та врозтіч!
— На сьогодні, братця, буде! — каже ухорканий Грицько, добігаючи до своєї кузні.
— Буде... буде, бо щоб ще москаль не спіймав: живцем не випустить,— одказують подільські парубки.
— А тепер — по домам, братця!.. Та щоб мені — нічичирк! — порядкує Грицько.
Швидко всі люди порозходились додому й розказували ще довго одно одному, хто робив що або бачив.
Опівночі з двору "законника" виходив цілий кагал жидів та жидівок з жиденятами: там вони переховувались од свого великого нещастя... По жидівських хатах заблищало світло і вже не потухало до світа. В городі стало глухо, тихо... Ні пісні, ні відгомону... Тільки на базарі собаки гризлись та валували...
На ранок Подол прокинувся ще зарані: мов вчорашнього дня й не було! Кожен приймавсь за свою щоденну роботу і робив її мовчки. Базару зовсім не було: нікому ні продавати, ні покупати... Тільки одні різницькі лавки й торгували. Жидівки ходили по дворах та стиха голосили. Жиди попід лавками, на руїнах, збирали, що заціліло, і зносили назад у свої лавки... Вид у них був вельми сумний, зажурений; очі горіли якимсь незвичайним огнем... Ними, здавалось, світилось якесь нелюдське терпіння синів грізного Єгови8 і разом визвірялась хижа помста...
Поліція ходила по всьому Подолу й розпитувала, хто вчора ходив жидів бити. Ніхто нікуди не ходив: всяк сидів дома!
— Скажіть, хто хоч вас піддрочував? — питав околодочний.
— Нікому нас піддрочувати, бо ми там не були!
— Та брешете! А хто ж то порозбивав лавки та шинки?.. Не духи ж святі з неба!..
— А господь його знає... Ми не знаємо: дома сиділи цілий вечір...
— То, може, чули, хто розказував?
— Нічого не чули... не знаєм!
Таке скоїлось у Голоп'ятому на Юрія — прийшлось якраз у неділю перед вшестям. У Красноярці Вознесенська церква, цебто у четвер там і храм. Грицько Коваль ще з великодня не був дома. От він на другий день після голоп'ятського погрому зібрався ранком та й пішов до себе в село — разом із жінкою та з Уляною побачитись і на храму побути.
— Що там у вас чутно? — розпитують його красноярці.
— А що... вчора й наших поколошмачили!
— Та дійшла вже й до нас чутка... Кажуть, либонь, і в Ромні...
— Кажуть, що дали й там перцю... А ваш Лейба не сподівається?
— Чого йому сподіватись?.. У нас народ плохий...
— Та видно... Нема дурнішого народу за красноярців...
— Ти нас, Грицьку, завжди лаєш, господь з тобою!
На храм у Красноярку з'їхалось дуже багато людей з околиць. Сказано — як на ярмарок. То таки що на храм, то на храм, більше — на красноярські млини: тому треба борошна змолоти, тому продати те, другому — друге... Коло млинів возів стояло, наче добра чумацька валка, Лейба не вспівав розщитуватись за те, що купував. Сурка в шинку насилу поспівала горілку наливати.
У невеличку красноярську церківцю, де правив тепер службу не один отець Хведот, а цілим собором — він, благочинний та отець Метод з Яресьок, найшло стільки людей, що й голки не просунути. На цвинтарі стояло дуже багато без шапок чоловіків, молодих молодиць. Парубки й дівчата примостились у холодку під розкішною старою липою, що розкинула гілля, наче намет, і заховувала від сонця... День випав дуже гарячий: ще зранку так парило! Небо чисте, ясне — ні хмарочки. Вітер ні дихне, ні промайне листом...
Одслухавши одправу, пішли люди додому й до себе гостей запрохували. Там вони добре пообідали й випили. Після обіду старші поштувались вареною, підсолоджували нею тиху розмову... Молодіж з дітворою гуртом пішла на млини — дивитися з греблі на воду, що вже починала потроху спадати. Малі хлопці брали з греблі камінці — мірялись, хто дальше докине. Камінці то ближче, то дальше булькали у воду, визначали широкі круги по річці, котрі доти розходились, поки зовсім зникали. На хлоп'ячу забавку вийшли подивитись на греблю й Лейбенята. Вони хотіли й собі пристати до хлопців камінці кидати. Хлопці їх одігнали. Лейбин Лейзор одбіг до млина та й пошпурив камінюкою в гурт хлопців, а сам у млин та й заховавсь.
Не вспів він вскочити у млин, як із хлоп'ячого гурту полетіло у вікна кам'янців із двадцять. Вікна забряжчали, побились... Лейба прожогом вискочив з млина, ухопив крайнього хлопця за вухо... Той писнув, скрикнув... Лейба пихор-нув його сторчака... Камінці полетіли й на Лейбу — один піймав у груди, другий збив картуз з голови... Лейба окрут-нувся та прожогом із гвалтом у млин — і двері зачинив на засов.
Коло шинку зібрались парубки. Грицько сидів, уже випивши, під приспою, все те бачив... Як почув він, що скрикнув хлопець — наче хто його ножем шпортонув. Він несамовито кинувся вниз до млина, на бігу ховаючи люльку, і на все горло гукав на парубків:
— Хлопці! Хлопці! Сюди! Невіри над нашими дітьми знущаються, а ви очі лупите?! Сюди! За мною!
Парубки кинулись за Грицьком. У млинові вікна полетіло груддя, цурпалля, камінці — ні одного вікна не осталось! Десь узялась і сокира.
