За водою - Мирний Панас

Він умовився з товаришем робити вкупі, а заробітки ділити натроє: товаришеві дві частини — за працю й за кузню, Грицькові — третя. Роботи вони мали уволю, аби справилися. Город був дуже хліборобський: тому треба чересла наставити, другому — лемеша; цьому назубити борону, тому полагодити сокиру, долото, свердла... Сказано — як у селі!.. Гарне собі місце вибрали голоп'ятські кузні! Хто йде або їде в город чи з города, не минає їх... Примощені саме над великим шляхом, вони справді були голоп'ятськими вартовими. Сюди виходили, ледве стане на світ благословитися, перекупки з города навперейми селянам, що везли туди гусей, курей, яйця, рибу, всяку живність... Підстерігши здалеки приїжджого, вони кидалися до його воза зо всіх боків; кожна тягла що тільки не зарве; на ходу торгувала і, сама положивши ціну, брала волів за налигач та й поганяла до себе у двір. Іноді, було, за те зчиниться така сварка — трохи не до бійки доходить! Бо сюди ж таки вибігали й наші міщанки — торговки з кошиками та з корзинками і часом заводились з перекупками... Тут же зараз недалеко від кузень була й царина, загороджена низенькою ліскою з новими хрещатими воротами. За ними стояв курінь, а в курені жив столітній дід Михайло, що стеріг царину. Сюди, до царини, з весни кожного року вигонили люди корів у черідку, овець та кіз в отару, молодих телят на вигін... Зараз за вигоном починалися поля, поділені на три руки. Щороку дві руки йшло під посів всякого хліба, а третя — в толоку. Руки щороку мінялися: коли одна одпочивала під толокою, друга переміняла її другого... Хазяями всього того поля були голоп'ятські панки, козаки та міщани. Вони не дуже любили міняти свої старосвітські звичаї, як не міняли волів та коней. Батьківська триполиця ще довго буде для них хліборобським звичаєм. Не поламав того звичаю і Гура, що купив серед людського нив'я десятин двісті поля, окопав його неглибоким ровом і не хотів свого ступня попускати в толоку. Невважаючи на те, крамарські кози та корови паслися в одній черідці й отарі з селянськими. Вся громада горожан наймала черідника й вівчаря; кожен платив їм од голови скотини, давав на харч хліба та й випасував своє добро на громадській толоці... Так завелось здавна, так тяг-лось до останнього часу.

Одначе весна того року принесла і в Голоп'ятий багато новини. Не знати відкіля і як стала прокидатись чутка: жидів велено бити!.. І де взялась ота чутка — господь його знає... Сказано — як з неба впала.

Оце на базар з'їдуться люди з містечок та з сіл. Не вспів ще хто возом стати, аж гульк!..

— Чули новину?

— Яку?..

— Та вже ж одну: жидів велено викурювать!

— Чим — ладаном чи сіркою?

— Мабуть, сіркою...

— Дав би господь швидше!.. Вже б ми тоді нового ставника у свою Тройцю поставили,— каже голоп'ятський міща-нин-парубок.

Вертаються люди з базару, спродавшись. Спинили волів коло кузень. Одні пішли до Гальки могоричу пити за добру виручку; другі — в кузні до ковалів свердла полагодити, долото насталити... Біля кузні, де Грицько робив, як самої крайньої, стоїть купка народу.

— Чули?..

— Вже, кажуть, у Ромні своїх пом'яли...

— Еге ж... кажуть, либонь, і в Хоролі...

— А ви своїх коли? — питає хтось із приїжджих у ковалів...

— Та ми ще не знаємо, як за своїх взятись...

— Як?.. Ось як!..— скрикнув Грицько й зо всього розмаху так ужарив молотком по червоно розжареній залізяці, що та розскочилась надвоє...

— Отак добре! — підхвалюють Грицька чоловіки, усміхаючись...

Ішла вже п'ята неділя після пасхи. Люди зовсім обсіялись. Ярина піднялась вгору по кісточки — зелена та густа, як щітка. На толоці паслась череда корів та бузівків, велика отара овець та кіз; на вигін, за царину, телят вигонили. Весь товар з города попасали разом, не розбираючи, де християнське, де жидівське...

Коли це по городу рознеслась чутка, що, либонь би то, "смішний пан", зговорившись з гласними та міщанами, подали в думу таку бумагу, щоб жиди платили в городську касу особливу плату за те, що їхні корови та кози пасуться на громадській толоці. Розбудила та чутка сонне місто: скрізь тільки й мови, тільки й речі що про толоку та про плату

— Як зе це мозна, Іван Васильовиц? — вдарились вони до "законника".— Хіба ми не такі городяни, як ви?!

— Авжеж, не такі! — на те їм "законник".— Ми своє поле маємо — то наша й толока... Ми чередникові платимо од голови за попас — наша худоба й пасеться. А ви скоту держите стільки, як і ми, а землі у вас ні ступня...

— То ми заплатимо цередникові...

— Та то за попас... А за толоку?..

— Хто за толоку платить?.. Де це видано, щоб за толоку платили?

— Як хто?.. А он Гура?.. Окопав рівчаком своє поле, то хоч воно серед толоки, хоч ні — хай туди вскочить яка скотина... Він же зараз — штраф!

— Ну! Цого йому стояло ті рови покопати...

— А бач! Як він свого поля — то й не пускає даром, а ми своє — так і оддавай для жидівських кіз!.. Яка ж це правда, га? Або Лейба Оврамович у Красноярці?.. За воду бере та ще й людей топить, добро їх переводить... А нам за свою толоку не можна взяти?..

— Слухайте, Іван Васильовиц... Цого ви на нас узлились так?.. Ну... хай узе музва!.. Музик зроду яврея не любить... А ви — цоловік письменний, розумний... Цого ви проти нас ідете?.. Та оце під такий лихий цас... Не дай бозе — і у нас погром піде!..

— А що правда, то не гріх!

— То вам миле насе нещастя?..

— Та господь з вами! Про мене хоч ви вдесятеро станьте щасливі!.. Тільки треба по правді!

— Яка то правда?.. Зцо то за правда? Думаєте, як вас вибрали подоляни, то взе ви музикові готові й дусу оддати...

— То я ж не про одних подолян клопочу: город у нас бідний, збори великі, трати ще більші. Плата за толоку все-таки у помочі стане...

— Побачимо ще, хто ту плату збиратиме... Як дума сказе! Незабаром зібралась городська дума. Як "законник" не

розпинався "за правду", як докладно не розводив, що за толоку з жидів слід особливу плату брати, нічого не помогло!

Пішло діло на голоси, та з тридцяти шести тільки дванадцять за нього!..

— То цебто так дурно жидівським коровам та козам і пастись у нашій черідці, на нашій толоці? — пристають до "законника" подоляни.

— А що ж ви зробите? Сказала дума: "дурно"... Хай пасуться!..

— То вони, прокляті пархи, напросили гласних... А ще християни, прости господи... Чортам душу продали...

— А я вам сказав перед виборами: вибирайте з розщо-том... не слухали!.. От тепер і цяцяйтесь із своїми гласними...

— Чого з ними цяцькаться? — гарячиться Грицько Коваль.— Хіба те поле їх?..

— Так же не можна, Грицьку, коли дума постановила.

— Брехня!.. Якби на мене, я б ні одної жидівської корови й кози в черідку не пустив... Хай пасуть де хочуть, аби не на вашій толоці...

Подоляни ще погомоніли трохи та й розійшлись.

На другий день вранці жидівські наймички повиганяли до череди корів, до отари кіз... На воротях, у царині, стояло душ з десять подолян, поставили коло себе чередника й вівчаря та не пропустили крізь ворота ні одної жидівської скотини. Так жидівський товар і остався в городі та й бродив по всіх улицях, аж поки хазяї не побачили — не позаганяли в двори. Одначе кіз довго не вдержиш дома: через тини та через перелази вони поперескакували на вулицю й пішли никати по городу, щипати попідтинню спориш, кропиву, коров'яки, обчухрувати гілки, що повитикались на вулицю, навіть обгризати тини, заплетені свіжою лозою...

Сказано: коза їсть, що захопить — не те, що корова. Не диво, що опівдні по цілому городу стояв страшний рев голодного товару... Сіна в жидів і в заводі нема — тільки для коней, а корови цілий божий день дома... Жиди не видержали. Позалигували корівчини за роги та й водили попід тини, щоб хоч душу проквасила божа скотина.

Ніч все те прикрила й угамувала. На ранок знову вигонили до царини наймички жидівських корів та кіз — і знову їх вертали ковалі додому, назад у город, і знову стояв рев голодної худоби над городом...

Назавтра св. Юрія6. Подоляни поспішають вигнати скот до схід сонця на "Юрову росу", бо, кажуть, як захопить това-ряка трави з тієї роси, то буде гладка й здорова. Череда й отара в той день рушила з царини до схід сонця. Жидівських корів та кіз наймички чомусь не повигонили...

Не вспіло сонце підбитись — вже троїцький батюшка, отець Петро, дзвонив до церкви, щоб зарані службу одпра-вити та й іти хресним ходом на поле криниці святити, свяченою водою хліба кропити. На Юрія у нас парубоцьке свято, як на Купала дівоцьке. Того дня парубки щороку ставлять у тройці перед престольною іконою нового ставника. Гроші на те парубоцтво збирає з свого ж таки товариства в парубоцьку касу. Ніхто з парубків не стане на вулицю ходити без того, щоб його не прийняла парубоцька громада. На Юрія ото, саме перед улицями, і буває прийом хлопців у громаду, як тих некрут у службу... Той, хто має пристати до громади, повинен внести в парубоцьку касу, "на ставника", скільки положить громада; а як освятять у полі криницю, новобранці "справляють прийом" — ставлять могорич товариству. З того часу хлопець має право виходити на вулицю: товариство його рахує за свого й оступається, де треба.

До Юрія, кажуть, б'ють дурня, а після Юрія й розумного. Така хліборобська приказка. А вийшла вона з того, що до Юрія скотину можна попасти де хочеш — чи на толоці, чи на ярині, чи на озимині... А після того, як покропили свяченою водою хліба на Юрія, товар можна вигонити тільки на толоку. Хто запустить на ниву — то вже спаш. За спаш тепер беруть штраф, а колись нічого того не знали... А як піймався після Юрія у спаші, наб'ють тобі добре шию, намнуть чуба — та й годі!..

Подоляни, мовляв, хоч помазались городським миром, а все-таки не кидали старосвітських звичаїв. Після одправи на Юрія позбирали вони корогви, ікони, позапалювали воскові свічки і з своїм батюшкою, отцем Петром, вийшли на поле. Попереду "процесії" парубоцький отаман ніс запалений ставник — вимережану золотом велику воскову свічку з добру оглоблю завтовшки і заввишки... Кругом отамана оступило товариство, повбиране в нові ягнячі свитки; з розстебнутих грудей виглядали мережані та шиті сорочки; в руках — високі чорні, а більше сиві шапки... За парубоцтвом ішов батюшка посеред купи старих дідів і літніх чоловіків із запаленими свічками в руках...