За водою - Мирний Панас

що свої, красноярці, мов подуріли!.. Де ж пак? За десять верстов ідуть до жида з шостого снопа заробляти або косять і жнуть йому даром за проценти; а в пана — колись свого пана! — затяглись в одну шкуру — за четвертий не заманеш. Не тільки просьби не послуха — говорити не хоче, мов йому, хамовому кодлові, язики поодбирало! Стрінеться з паном — шапки не скине, голови не нахилить, наче вона від того з плечей би спала!.. А шкоди та капості скільки?.. В саду посадили кущі хорошої рожі. На ранок ні кущика не осталось: все те, наче свині, повиривали й порозкидали не знать де!.. Садовину береже пан, як свого ока: тільки й утішки тепер, що в садку копається... Отже, дивись, одвернувся кудись садовник — малі хлопці зелепушки обнесли! Увечері ввесь садок обходили: дерево ціле, що бог уродив — ціле... А на ранок там гілка на панні-груші обламана; там яблуня-путивка розчахнута; тут персики зеленими обнесено... Сказано — хоч не живи в селі! А за селом?.. Там уорались у нивку; там спасли пшеницю; тут витолочили ріпак, вибили клевер... Хоч кидай батьківщину та в службу йди!

Селяни собі бідкаються... До Лейби погано було, а тепер ще гірше. Пан, бувало, затнеться: ні вимолиш, ні випросиш! Зате в пана який догляд?.. Чи сяк, чи так, а все-таки поживишся... І воно якось жилось! Тепер Лейба прибрав усе до своїх лап... У Лейби, правда, все можна — аби гроші! Заплати та й поживай на здоров'я... А де тепер ті гроші? Що тепер ті гроші? Колись, було, на копійку більше купиш, ніж тепер на гривню... А оплатків тепер скільки!.. Колись, було, заплатив одно подушне, та й живи... А тепер — і сюди дай, і туди плати, і за те внеси... А з чого його? як його?.. Наділи в кого й були — поменшали: землі не прибуває, люди плодяться... А в кого, як у красноярців, сирітські наділи?! З снопа заробиш — тільки що зиму прохарчуєшся, а їсти круглий год хочеться... Треба ж паші для скоту, треба ще й водопій... На красноярських горах колодязя не докопаєшся. А Лейба так положив: ніхто не смій скотини з річки напувати, не заплативши на рік: од вола — двох Кіп, од корівчини — семи-гривеника, од бузька — копу з шагом, а од овечки — сороківку... І не кажи йому нічого: заплати та й напувай! "Сам,— каже Лейба,— хоч усю річку випий, а товару напувати не смій!" І нічого ти з ним не подієш: сказав — як гвіздком прибив!.. Іноді так скотина реве, аж за серце хапа... Лейба на те не потурає: заплати перше, та тоді й напувай!.. На що вже гуси... де їм і жити, як не на воді?.. Та й вода під носом... Отже, й на гуси Лейба не вважає: бере своє! Хто має гусей, повинен об різдві принести Лейбі гусака чи гуску... А без того не випускай гусей на річку!.. І Лейба свого ніколи ні пропустить, ні подарує... Як павук за мухою, так він наглядає за своїм... Коли не з млинів, то з хати сторожке Лейбине око, знай, позирає, щоб ніхто нічим крихтою не поживився, не заплативши... Сказав Лейба: з ставка щоб товару не напували... І не думай!.. Лучиться — не вглядиш: скотина яка прискочить до ставка... Лейба зараз її за роги або за шию, та й плати викуп. Воно й викупу того небагато: од вола — сороківка, од корови — двадцятка, од вівці — гривня... Свиней тільки дуже не любив він: за кожну свиню, будь вона хоч поросятко, положив Лейба цілого коповика...

"Вони,— каже,— мені річку риють, прокляті!.." Частенько таки красноярські поросята оставались у Лейби без викупу. Як його за мале поросятко коповика дати?.. Одначе Лейба не дуже жалкував за те. Щонеділі Лейбина конячка везла в город на продаж всяку всячину, а з одної кучі, вистромивши гострі писки крізь пруття, хрюкали невеличкі поросята... Кажуть, либонь, Лейба добре торгував ними!

А проте й Лейба жаліється... Загатив греблю, вистроїв млини, заорендував ставок і річку,— доглядай тільки: буде прибуток і панові, і тобі... Та чи то ж Лейба жалкує праці? Не тільки вдень, і вночі!.. Він на млинах цілий тиждень днює й ночує... Не знають вони ні неділі, ні празника. Тільки під суботу ввечері спиняє Лейба млини, замикає, заслонює заставкою на лотоках воду і йде додому шабаш справляти... Цілу суботу млини спочивають разом із Лейбою, мов набираються сили на цілий тиждень... Отут уже й є яка шкода!

То заслонку одслонено — вода збігла; то лотоки землею забито — колесо не поворухнеться з міста: поки прочистить, млин стоїть...

Сидить оце Лейба в млині... Всі колеса пущені; всі ступи товчуть; всі валюші валять... Слухає Лейба шум, стукотню, гупання... Коли чує — заскреготав, мов зубами, вал, загарчали снасті... щось тріснуло, луснуло, як із пушки випалило... Лейба прожогом на греблю. Під колесо підкинута здоровенна дрючина з доброго бендюга, піймала якраз у крильця, перетрощила, перенівечила... Лагодь, Лейбо, колесо: знову час прогаюй!.. Як свого ока, стереже Лейба ставу. Аж і тут не без шкоди! То, дивись: плавають дохлі кошенята або червива собака; то береги осунені; то посеред річки, на отмілі, бугор землі насипано... і як воно і чим воно туди добралося?! Вже на що Лейба дивиться за човном! Оце, було, прикує до палі товстим ланцюгом: ну,— думає,— тут на очах ніхто його не візьме... Не вспів Лейба додому вранці сходить, богу помолиться, вертається на млини — плаває його човен по Красно-ярці запакощений, занівечений... А раз зовсім, було, украли того човна. Кинувся Лейба сюди-туди, питав сього-того — пропав човен, та й годі! Та вже щось через тиждень Лейбин наймит Пилип наглядів човна аж у болоті... Перетягнено його крізь очерети, через непролазну трясовину на чисте плесо води та там і покинуто... Насилу добули звідтіль! Такий капосний народ! А часом грошей позичить! До строку ніколи не оддадуть; виправиш хіба через суд... А які тепер гроші... Пан за три годи вперед забрав та ще просить... Ну, що ж, він оддасть...

Одначе, хоч жаліється Лейба, а, видно, йому в Красноярці не лихо. Приїхав сюди просто Лейба, а став Лейба Оврамо-вич! То сам був у пана на Вовчій за прикажчика, а тепер завів своїх прикажчиків — Шльомку-жида і Гершка-жида... Оселилися вони у Красноярці, покупили крепацькі хатки та й служили Лейбі на млинах. Шльомка приймав та оддавав людям поміл, а Гершко як коваль дивився, щоб усе в млинах було ціле, а що треба — лагодив. Сам Лейба тільки порядкував на млинах, скуповував, як що привозили... Жінка Лейбина, Сурка, у будень стоїть за стойкою, продає таку саму вонючу горілку, як і на Вовчій, так само не доливає на палець,— зате тепер більше нічого й не знає. Наймичка Гапка варить їм їсти; доїть двох кіз; порається коло хазяйства; а сирота Пріся дивиться за дітьми... Оце в суботу натягне Сурка на себе шовкову юпку, кохту та й походжає по панському садку з купою жиденят, а ззаду них — Пріся... І жиденята приїхали сюди гнидяві та миршаві, а тепер такі довгі пейси позакохували, що аж бовтаються...

Та чому ж то Лейбі й не роздобріти? Млини його одпочивають, мовляв, тільки по суботах та на жидівських святках. Над тих млинів немає кращих на всю околицю. Борошно, як змелеш на красноярських млинах, таке м'яке та чисте — не сіявши, не розчинявши, здається, можна їсти! Через те в Лейби на млинах, коли не приїдь, все завізно! Іноді люди стоять по три дні з возами... Лейба ще й тим вигодний жид, що він не бере одними грішми... За поміл бере одсипне: сім коряків тобі, восьмий Лейбі! Треба скотині паші, як бува завізно — Лейба й за пашу візьме не грішми, а бере яйця, курей, утят, гусей... Часом, коли нема чого, Лейба й кожуха чи кожушанку прийме.

Розстараєшся грошей — викупиш; не розстараєшся до строку — у Лейби зостанеться... Все одно Лейбина коняка щонеділі везе в город на продаж всяку всячину; повезе вона й одежину разом із живністю!.. А молока того скільки в Лейби, хоч і корів не держить! Кожна молодиця од рота малої дитини одірве та Лейбі понесе... Здається, у молоці, що поназносять йому, можна б купатись! Лейба охочий до молока: наймичка Гапка перероблює його в масло... Всі в городі хвалять красноярське масло — таке смачне! А в Лейби його — діжки невиводні... На щастя Лейбине, придались рибні панський ставок і річка... Ловись, рибко, велика й маленька,— бери дідько Грицька і Омелька!.. Не дурно про жидів кажуть, що вони вміють з павутини гроші робити...

А Грицько Коваль каже: "Тому вони добрі ковалі, що вміють павутинню людям очі засновувати". Та Грицька того тільки послухай!

Над мертвим Хведором раяв людям радіти: а ледве живу Уляну взяв до себе в хату, одходив од гарячки й не пустив ні в Яреськи до лихого роду, ні в найми в город.

— Куди ти підеш, кумо? Щоб рід із хати витурив? Чи тобі ж ті найми не стали в знаки? Сиди та не рипайся!.. Хати моєї не перележиш, а на харч сама собі заробиш...

— Та, може ж, Хвесьці тісно буде...— Уляна йому.

— Бридня!.. Я тобі так, кумо, скажу: якби люди не вважали одно на одного, то самі б себе давно поїли...

— Оставайся у нас, Уляно,— вставила Хвеська,— якось житимемо.

— Спасибі вам... дай, боже, здоров'я! — сказала Уляна й заплакала.

Так вона з того часу й оселилась у Грицьковій хаті, поки лиха година не вигнала з хати і самого Грицька, і всю сім'ю.

Зима якось придалася снігова та холодна. Снігу ввалило вище колін. Морозами стягло, скрутило, утрамбувало, як кригу... Невеличкі хатки замело, забило, під саму стріху кучугури снігу понавертало.

Це ж ще отак на горі. А в яру на річці так снігом завалило, що ледве-ледве красноярці добилися, щоб ополонку прорубати.

— Оце зима! — жаліються селяни.— Ще такої довгої та лютої й не зазнаєм... Мороз так і преться в хату!..

— Що зима! — Грицько на те.— Од морозу оборонишся... А от що весна покаже?!

— Що ж вона, Грицьку покаже? — піддразнює хтось.

— А те... що красноярці — дурні!.. Самі на себе греблю загатили... От що!

— Якби не було, Грицьку, греблі, то не було б і млинів.

— А кат їх бери!.. Що вони вас — годують?.. Глядіть лишень, щоб вони не нагодували вас так, що з душі буде вернути!

— Тоді ж то те й буде...

— Побачите, після такої зими що вода скаже: живцем душі забере!

— Та що ж, Грицьку? Ти сам казав, що на тім світі краще... Чи за водою, чи під водою — все одно!..

Зиму додержало до самого благовіщення 4, а там зразу й пустило... Як заграло ясне сонце на весну, як стало припікати, потекли з гір снігові ріки, виповнило ущерть Краснояр-ку.