Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Так прийми ж мою подяку,
Вірний друже Аджідомо,
І ім’я те, що сказав я...
Сим ім’ям тебе вже вічно
Називатимуть всі діти».
І забився знову Нама,
Затремтів, захріп в конанні
І замовк, затих...- і хвилі
Понесли його спокійно.
А коли під трупом Нами
Зашарудів рум 5 бережний,
Зрозумів мій Гайавата,
Що лежить на побережжі
Уже мертвий Міше-Нама.
І почув він над собою
Якийсь шум, споло́х і крики,
Лопотіння крил пташиних,
І угледів смужку світла,
Що крізь ребра Міше-Нами
Ледве-ледве пробивалась.
І Кайошк - чайок крикливих,
Що блискучими очима
Приглядалися до його
І казали між собою:
«О, се брат наш, Гайавата!»
І, зрадівши, Гайавата
Крикнув їм, як із печери:
«О Кайошк! Брати і сестри,
Вірні друзі Гайавати!
О Кайошк! Чайки крилаті!
Переміг я Міше-Наму,-
Поможіть же мені вийти
На світ білий із неволі,
Швидше клюйте, розривайте
Бік широкий Міше-Нами.
І довіку з сього часу
Величатимуть вас люде
Тим ім’ям, що вас назвав я».
І чайок весела зграя
Заходилась біля Нами,
Заходилася клювати,
Розривати біле тіло,-
І із черева-печери,
Із могили під водою
Встав і вийшов Гайавата.
Біля рідного вігваму
Опинився Гайавата,
Зараз викликав Нокоміс,
Щоб стара пішла на берег,
Подивилася на Наму:
Мертвий він лежав, спокійний
І його чайки клювали.
«Переміг я Міше-Наму!
Я убив його! - сказав він.-
Ось над ним чайки вже в’ються,
То мої, Нокоміс, друзі!
Ти не руш їх, не розгонюй,
Бо вони мені дорогу
Показали із печери.
Хай вони добенкетують,
Хай наповнять свої вола,
А як ввечері, наївшись,
Полетять вони на гнізда,
Принеси миски для жиру,
Заготуй його на зиму».
І просиділа Нокоміс
Аж до вечора над морем.
Ось і місяць - сонце ночі -
Загорівся над водою,
Ось уже й чайки крикливі,
Повечерявши, знялися,
Полетіли до далеких
Островів на Гітчі-Гюмі,
І крізь заграву червону
Довго їх мигтіли крила.
Спав спокійно Гайавата,
А Нокоміс терпеливо
За роботою сиділа,
В сяйві місяця сиділа
До зорі, аж доки стало
Червоніти синє небо.
А як сонце заступило
Білий місяць,- знов з далеких
Островів на Гітчі-Гюмі
Повернулась біла зграя
І на Міше-Наму впала.
Три доби удвох по черзі
З трудівницею Нокоміс
З Нами жир чайки зривали.
А коли крізь голі ребра
Плюскотіти стали хвилі,
Понеслись чайки і зникли,
І одні кістки лишились
Над Великим Гітчі-Гюмі.
IX
ГАЙАВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх, пурпурових,
Простягла сердито руку.
Гнівно сонце опускалось
І палило за собою
Небо полум’ям червоним,
Як степи отаман палить,
Коли ворог настигає.
Нагло місяць, сонце ночі,
Вилітає із-за хмари
І вдогін за ним женеться
По слідах його кривавих
В дикім полум’ї пожежі.
І на захід сонця руку
Простягаючи, Нокоміс
Говорила Гайаваті:
«Там живе ворожбит лютий,
Меджісогвон - Дух Багатства,
Той, кого Пером Перлистим
Називають всі народи;
Там до заходу самого
Смоляні озера ллються,
Там гадюки в трясовинах,
Як огонь, червоні в’ються,
Змії люті се - Кінебік!
Охоронці, вірні слуги
Відьмака і душогуба.
Він се вбив лукаво батька,
Коли з місяця на землю
Той спустивсь мене шукати
І розшукував усюди.
Се ворожий Меджісогвон
Посилає нам хвороби,
Посилає лихоманки,
Білим дихає туманом
І смертельним паруванням
Трясовин гнилих і вогких.
Лук візьми свій, Гайавато!
Гострих стріл візьми з собою.
Томагаук - Поггевогон,
Рукавиці - Мінджікевон,
І березову пірогу.
Жовтим жиром Міше-Нами
Боки їй намаж, щоб легше
Поплила вона по багнах;
І убий ти душогуба,
Злого ворога Нокоміс,
Злого ворога народу!»
І озброївсь, і зібрався
У дорогу Гайавата,
Зсунув він пірогу в воду
І, поплескавши рукою,
Проказав: «Вперед, пірого,
Друже вірний і коханий,
На озера чорні плиньмо!
До вогняних змій - Кінебік!»
Вдалечінь летить пірога,
І лунає над водою
Грізно пісня Гайавати.
А над ним Кіню могучий,
Бойовий орел могучий,
Ватаг птахів, з диким криком
Попід хмарами кружляє.
Швидко він і змій угледів,
Велетенських змій - Кінебік,
Що лежали на болоті,
Гнулись, корчились, ряхтіли,
В злотні овиди 6 звивались
І, підводячись, повітря
Гріли полум’ям-диханням,
Щоб ніхто іти не зваживсь
В Меджісогвона оселю.
Та відважний Гайавата
Прогримів до їх сердито:
«Геть з дороги, о Кінебік!
Геть з дороги Гайавати!»
А вони в зневазі лютій
Одказали Гайаваті:
«Відступися, Шогодайя!
Геть додому, до Нокоміс!»
І тоді підводе вгору
Гнівно лука Гайавата,
З пліч скидає гострі стріли
І стріляти починає.
Кожний звук стріли міцної -
Крик конання, стогін смерті,
Кожний свист стріли дзвінкої -
Пісня смерті, перемоги!
У воді кривавій тяжко
Мертві змії колихались,
Гайавата ж поміж ними
Плив, кричав своїй пірозі:
«О, вперед, моя пірого,
Далі, далі, на озера!»
Потім взяв він жиру Нами
І помазав густо жиром
Боки човна, щоб
