Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

— Можливо, після няньки Ганни це єдина людина в домі, яка добре до мене ставилась!

— До вас, але не до красуні Марії! О Казимире, вам, чоловікам, не зрозуміти, як можна ненавидіти якусь розмальовану, якусь бобрикоподібну верескливу суперницю!..

— Перепрошую, що?..

— Вибачте, я трохи збилась на своє, наболіле!.. Отже, Ніколя? І що ще було в тих паперах?

— Нічого цікавого, Софі! Суцільні шматочки якихось лікарських рецептів!.. Я, знаєте, від учителя латині теж ховався в зимовому саду... Тому не зміг прочитати...

Еге, всі ці шматочки — гарні фрагменти однієї дуже цікавої казочки! Скоро, дуже скоро перепо-вість її одному з героїв!

— Але ж, Софі, чому тоді на хусточці не сміх, не радість, не поцілунки, а сльози?

Оцього вже не розуміла й Софійка! Подумаєш — всього один зі шматочків, що ніяк не клеїться до цілого...

Втім, пора йти. Завтра зранку приїжджає вишнопільський автобус...

Дашківський приречено шкандибав сходами услід за Софійкою.

— Візьміть, хай буде на згадку! Про маму і про мене! — простягла знайдений у річці медальйон.

— О, красненько дякую! А що ж я подарую пресвітлій панні на прощання? — заметушився біля балконних дверей. — Може, я вам зіграю "Місячну сонату"? Як тоді, коли вперше вас побачив!

Старенький рояль, рипнувши кришкою, вибухнув цілим фонтаном звуків. Як там мовив Казимир? Музика — вирування повітря, часу і простору?..

Еге ж, ця "Місячна соната" справді неабияк збурила Софійчин серпень і все дрімучо-величне леськовичівське безмежжя!..

38. Сюрприз

Коли нарешті вляглися радість зустрічі й несамовите Ростикове ревіння (невдячне маля тепер не впізнало сестрички!), Софійка трепетно переступила поріг своєї кімнати. Переступила і

вжахнулася. Точніше, вона мала б упасти від захвату: в кімнаті було зроблено чудовий ремонт і стало дуже красиво.

Але замість шафи тепер пишався... новенький модний гарнітур! Так он чому загадково переморгувались батьки! Он чому вони сяють, як дві нові копійки! Підлаштували донечці сюрприз!

— Але шафа! Де моя шафа?!! — закричала так, що батьки вмент перестали переморгуватись, усміхатись і сяяти.

— Заспокойся, доню, всі твої речі збереглися! — здобулась на голос мама. — Я порозкладала все ось на цих поличках!

Вона почала відчиняти дверцята, висовувати шухляди, демонструвати численні принади нових меблів.

— А шафа? Де моя шафа?.. — захлипала дівчинка.

— Дякуємо, що ти оцінила наші старання! — втрутився тато. — Ми цілий місяць возились із твоїм помешканням, уклали в нього всі заощадження!

— Дякую вам, що позбавили мене улюбленої ша-а-а-афи! — заревіла, вже не стримуючись.

— Та твою шафу лиш перенесли в нашу кімнату! Колись і там зробимо порядки, підшпаклюємо її, полакуємо! Буде як нова!

— Не хочу нової! Не хочу нових меблів! Поверніть мені мою стареньку шафу!!!

— Все, досить! — тупнув ногою тато. — Як скажеш, Софіє! Сьогодні ж переставимо все назад! Хай нам буде гірше: новий гарнітур матимем собі!

Увечері, на честь приїзду племінниці, навідались тітонька Сніжана з Пустельником, чи пак дядьком Сергієм. Та, замість святкової трапези, вони взяли почесну участь в носінні меблів.

Софійка поривалась допомагати, але тато стримано порадив їй не плутатись під ногами.

Сиділа на кухні, всіма забута. Навіть Ростика бавити доручили не їй, а Сніжані, й та пішла з ним надвір. Було страшенно незатишно. Ех, не про таку зустріч мріяла Софійка протягом тяжкої табірної розлуки! їй, щоправда, чомусь трохи незручно, але хто ж сподівався від любих родичів такого свинства? Самі винні! Ну, безперечно, самі!..

Лиш вірна Чорнобілка підставляла під її гарячі сльози пухнасту шубку.

39.Помста шафи

Вкладаючи Ростика спати, тітонька не могла обминути кухню. Зайшла, аби зігріти молочну кашку. Відчувалось, що їй теж не до душі Софійчина поведінка. Та вона була доброю тітонькою: хто-зна, може, вона єдина по-справжньому любила дівчинку, як Гонората Завтрашнього? Тому, слово

за словом, розмова потепліла й потекла вільніше. Та й Ростик своїм кумедним белькотанням допоміг розрядити напругу. Братик, здається, урешті пригадав свою благодійницю, пішов до неї на руки і любовно вп’явся пальчиками в Софійчину зачіску.

Дійшло навіть до того, що небога зважилась показати Сніжані знайдені в замку рецепти.

— Тітонько, ви як лікарка прочитайте, будь ласка, цю латину! Знайшли в старовинному лесь-ківському замкові!

— Це ось... Ага, отрута проти щурів... За підписом Ніколя Ланфре... — коментувала Сніжа-на, переглядаючи папірці.

Атож, атож! Усе в’яжеться до Софійчиного клубочка! Жаль, що нічого несподіваного!

— Ще одна отрута... А тут, і тут, і тут — засоби від мігрені... — продовжувала тітка.

Бодай щось новеньке!

— Тітунечко, а що таке мігрень?

— Головний біль! Типові панські болячки! Це ж, як я розумію, зосталось іще від господарів замку? А Ланфре — їхній сімейний лікар?

— Майже так! — стисло описала тітоньці Дашківських і леськовичівський маєток. Не вдаючись до привидів, звісно.

— А знаєш, Софійко, цікаві документи! Хоч для музею! — хитала головою тітонька. — Можна, візьму, покажу нашому заввідділом?

— Для вас, тітусю, що завгодно! Можете й зовсім їх тепер забирати!

Мігрень... Це ж треба: така нецікава хвороба! Сподівалась більшого!

Коли стемніло, роботу скінчили. Гості розійшлись. Ростик заснув. Батьки, досить прохолодно побажавши на добраніч, пішли спати.

Тепер могла перепросити шафу і, прихопивши малюнки із замком та привидом, полізти всередину.

Проте марно Софійка і вдруге, і вдесяте проробляла магічні дії, марно всіма інтонаціями вигукувала заповітне "Кор-р-ралі!"!..

Нічого! Шафа — ні мур-мур!

— Нічого, люба шафонько, — заспокоювала себе і вперту меблю. — Це ти просто перевтомилась. Перехвилювалась із безглуздими переселеннями. Та й я сьогодні, признатись, не на висоті. Лягаймо, шафусю, спати! Ранок мудріший за вечір!

Але ні вранці, ні в обід, ні пізніше Софійчине чаклування не подіяло.

Вже й просила, і молила, і навколішки перед нею ставала... Шафа образилась! Шафа не подарувала того, що з нею зробили Софійчині безсердечні батьки! Тепер усе, все пропало!..

40.Неспокійний вечір

Як же показатись на очі Казимирові? Адже обіцяла, покладала такі надії! І взагалі, де шукати виходу, в кого питати поради? Кому вилити свою зболену, покривджену душу?

— Софі-і-ійко! — пролунав знадвору знайомий голос.

Внизу під балконом стояв... Сашко!!! Причесаний, вмитий і заштопаний, він аж світився від щастя. З кишені гордо стирчала в натертому до блиску чохлі старенька мобілка.

— Робота зобов’язує! — кинув ніби недбало у відповідь на Софійчин здивований погляд. — Рано — кур’єром на фірмі, по обіді — торгівля! Мушу мати престижний вигляд!

"Ну, щодо престижу, це він, звичайно, загнув!" — усміхнулась дівчинка.

Зійшла вниз і, порівнявшись із хлопцем, відзначила, що він не тільки сухоребрий, а й малий на зріст! Що ж виходить? Вона, Софійка, підросла, а він?.. Ганьба!

— Чому не приходиш на мою точку? — напався одразу. — Я вже чекав-чекав...

— Ох, тут таке закрутилося! — забідкалась.

Незчулась, як переповіла йому про всі нещастя.

Від мстивої шафи і нечуйних батьків — до Казимирової драми.

Сашко насупив бровенята і слухав так уважно, ніби тільки він один і міг чимось зарадити.

Відчула, що їй і справді полегшало, тож перейшла на інші теми:

— А ти як живеш?

— Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця — лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?

— Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! — згадала про свої невикористані вчительські таланти.

— Ой, дякую! Я знав, що ти... що ти... що ти — справжній друг!

— Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній

дзвонитиме тобі на мобілку! — додала насамкінець.

— Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити’

Але що робити з тим нещасним привидом’ А може, — прояснів зненацька, — щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?

— Знаєш, це — ідея! — радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. — Зараз же піду додому.

Перевірю. Бувай!

— Бувай... — неохоче здвигнув плечима кур’єр.

— І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!

Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.

Дурницю підказав їй Сашко!

Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

— Софі-і-і-йко!

Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

— Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

— Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

— Що сталося?

— Маю деякі новини!

— Але бодай натякніть, які?

— Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

Зв’язок обірвався.

Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса... Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває...

— А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?

— Та я ж до пуття їздити не вмію!

— Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

— Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

— О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!

Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

41.Перший раз у сьомий клас

Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком.