Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

І життя лісів було в ній,

Всі їх тайни, всі їх чари:

Гнучкість темної Модрини,

Легкість білої Берези

І сучків кедрових міцність.

На воді ж вона гойдалась,

Наче жовтий лист осінній,

Наче жовтая лілея.

Весел мудрий Гайавата

Не робив, бо замість весел

Вже були у його думи,

А бажання направляли

Серед хвиль його пірогу.

І вона плила, слухняна.

Тихо, швидко, на всі боки,

Як хотілось Гайаваті.

Раз він Квазінда покликав:

«Гей, а де ти, добрий друже?

Поможи очистить річку

Від піску та від коріння!»

Швидко Квазінд плигнув в річку,

Наче видра, плигнув в річку,

Як бобер, почав ховатись,

Опускаючись по пояс

То по саму шию в воду.

Поринав, кричав і кидав

Із води бруски на берег,

Викидав пісок руками,

А ногами мул і трави.

І поплив мій Гайавата

Вниз по річці Такваміно,

По бурхливих білих хвилях,

Через мілини і вири

Вслід за Квазіндом могучим.

І, пропливши вниз і вгору,

Побували скрізь на річці,

Де лежать дерева мертві,

Острови пісків, коріння,

І розчистили дорогу,

Рівну, вільну і безпечну,

Від початків у міжгір’ях

Аж до самих вод Поветін,

До затоки Такваміно.

По затоці Гітчі-Гюмі,

По ясних, спокійних водах

На березовій пірозі

Плив відважний Гайавата.

Він скрутив кедрову кору

І зробив із неї вудку,

Щоб піймати Міше-Наму.

У воді, в прозорих хвилях,

Під пірогою легкою

Пробігали швидко риби.

Ясно бачив Гайавата,

Як блищав і грався Сава,

Наче злотний промінь сонця,

Як над білим дном піщаним

Шогаші повзе ліниво,

Павуком повзе ліниво.

В човен з вудкою із кедра

Сів відважний Гайавата,

І, як гілочки цикути,

Колихав вітрець поволі

Над чолом у Гайавати

Кольорові пишні пера.

Тут же, спереду на човні,

Посадив він Аджідомо,

І, немов травичку ніжну,

Роздимав вітрець на білці

Її хутречко маленьке.

На піщанім дні на білім

Став, дрімає Міше-Нама,

Розкриває зябра тихо,

Тихо плавцями поводить

І хвостом пісок шпурляє.

В бойовій блискучій зброї,-

Під щитами костяними

На широкім лобі, плечах,

В бойових розкішних барвах -

В синіх, жовтих і рожевих -

Він лежить на дні піщанім.

І над ним спинився мовчки,

Став із вудкою, чатує

На пірозі Гайавата.

«Встань, візьми мою принаду,-

Крикнув в воду Гайавата,-

Встань зо дна, о Міше-Намо,

До мого наблизься човна,

І побачимо - хто дужчий!»

І закинув він на воду

Свою вудочку кедрову.

Довго відповіді ждав він,

Довго ждав її даремно

І кричав йому все дужче:

«Царю риб! Візьми ж поживок!»

Але той мовчав уперто,

Тихо плавцями поводив

І дививсь спокійно вгору

На пірогу Гайавати.

Довго слухав без уваги

Його голос нетерплячий

І до щуки - Маскенози -

Він озвавсь нарешті згорда:

«Скористайся, з’їж поживок,

Обірви у блазня вудку!»

В дужих пальцях Гайавати

Враз зігнулось і схилилось

В воду вудлище кедрове,

І щасливий Гайавата

Так сіпнув до себе вудку,

Що підвівсь угору човен.

Мов Берези білий стовбур,

З Аджідомо на верхів’ї.

Та коли понад водою,

Наближаючись, забилась,

Затремтіла Маскеноза,

Гайавата так розгнівавсь,

Що на всю затоку крикнув,

Закричав їй: «Іза! Іза!

Сором, сором, Маскенозо!

І ти зважилась дурити,

Удавати з себе Наму?!»

Засоромилась, пірнула

І на дно вернулась щука,

А могучий Міше-Нама

Знов озвавсь до Угодвоша:

«Угодвошу! Місяць-рибо!

Скористайся, з’їж поживок,

Обірви у блазня вудку!»

Наче місяць повновидий,

Заблищав і захитався

Угодвош важкий, незграбний

І, схопивши вудку, з нею

Так скажено завертівся,

Що вгорі заколихалась,

Завертілася пірога

І розбіглись з плеском хвилі,

І пішли по всій затоці.

А на березі далекім,

На пісках сріблясто-білих

Закивали, зашуміли

Очерет і довгий півник.

А як вгледів Гайавата

Понад синьою водою

Біле коло Угодвоша,

Крикнув голосно до його:

«Іза! Сором, Угодвошу!

І ти зважився дурити,

Удавати з себе Наму?!»

Наче місяць повновидий,

Загойдавсь і вниз сховався

Угодвош прозоро-білий.

А могучий Нама знову

Нетерплячий голос чує,

Чує виклик, що лунає

На усе Велике Море.

Сам тоді він з дна підвівся,

Весь тремтить від люті, гніву,

І гримить на йому зброя.

Швидко плигнув він до човна,

Швидко вискочив всім тілом

На блискучу срібну воду

І, розкривши чорну пащу,

Проковтнув в одну хвилину

Гайавату і пірогу.

Як брусок по водоспаду,

По страшних, бурхливих хвилях,

Як в печеру, впала в пащу

Гайаватина пірога.

Та, прокинувшись неначе,

Безнадійно озирнувшись,

Враз натрапив Гайавата

На велике серце Нами:

Тяжко билось серце Нами

І тремтіло серед ночі.

І здавив рукою гнівно

Дуже серце Гайавата,

Так здавив, що Міше-Нама

Затремтів увесь, забився,

Скаламутив воду чисту

І знемігся враз від муки,

Від страшного болю в серці.

Швидко поперек свій човен

Тут поставив Гайавата,

Щоб із черева як-небудь

В хвилюванні і турботі

Не упасти і не згинуть.

Поруч білка - Аджідомо

Жваво бігала, кричала,

Помагала Гайаваті

І боролася відважно.

І сказав їй Гайавата:

«Мій товаришу маленький!

Ти завзято