Повія - Мирний

до вуст i чер­во­но­га­ря­чi уст­ро­ми­ла в про­зо­ру во­ду… На­че цi­лю­щий тру­нок по­лив­ся їй усе­ре­ди­ну. Ох, яка ж то во­да смач­на та жи­ву­ча! Зчо­ву пiдс­та­ви­ла Хрис­тя свої ру­ки, Зно­ву п'є. П'є-п'є - i не нап'ється. Хо­лод так лос­ко­че її, жи­вить, за­бу­ту ра­дiсть здiй­має. "Що, ко­ли б уми­ти­ся?" - i, взяв­ши у жме­ню, плес­ну­ла її у ли­це. Да­лi - Дру­гу, тре­тю. Хо­лод­на во­да щи­пає за зблiд­лi що­ки, вик­ли­кає крас­ку; мов край не­ба ран­ком, во­ни чер­во­нi­ють, то­дi як з-пiд мок­рих дов­гих вiй iск­рять чор­ним ог­нем її тем­нiї очi. "Ух, гар­но! Ух, гар­но!" - тiльки ухає Хрис­тя, пле­щу­чи во­ду в роз­ша­ре­не лич­ко. Бриз­ки стри­ба­ють уго­ру, ся­га­ють на го­ло­ву, осi­да­ють ро­сою на ко­сах. Ось хо­лод­ний стру­мок пом­чав­ся до го­ло­ви i по­то­ка­ми роз­ливсь по­за шиєю… мо­ро­зом об­да­ло усю. "Го­дi! Змepз­лa!" - цо­ка­ючи зу­ба­ми, ска­за­ла во­на i стриб­ну­ла мер­щiй на сон­це. Га­ря­ча хви­ля йо­го об­да­ла її, гра­ючи цвiт­ни­ми ог­ня­ми у не­ве­лич­ких крап­лях, що по­на­ви­али на чор­нiй ко­сi, то­дi як хо­лод, на­че му­рав'я, бi­гає по всьому тi­лу, прой­ма її дри­жа­ка­ми. Кож­на жи­лоч­ка бри­нить, кож­на кiс­точ­ка мов ниє. Ра­зом їй i хо­лод­но i теп­ло, i неп­ри­вiт­но i втiш­но. На са­му спе­ку во­на вис­тав­ля свої по­си­нi­лi ру­ки, мок­ре лич­ко, грiє i су­ше. Гар­но так їй на сьому пе­ку­чо­му сон­цi, як роз­па­ле­на ку­ля, ко­титься во­но по безк­рай­ому не­бi, а зо­ло­тий свiт так i ллє, так i сприс­кує на всi бо­ки ог­ня­ни­ми стрi­ла­ми. А що, як по­бiг­ти? I в од­ну мить Хрис­тя, мов що вку­си­ло або зля­ка­ло її, зня­ла­ся з мiс­ця i пом­ча­лась по­пiд лi­сом. Га­ря­чий вi­тер хо­де кру­гом неї, об­вi­ває, пла­ток з-за спи­ни обо­дом зняв­ся i, на­дув­шись, ло­по­че. Бо­же, як гар­но! Сер­це сти­ха то­по­че, зiт­хан­ня спер­лось у гру­дях… i її на­че що пiд­хо­пи­ло на кри­ла i не­се… знай, не­се по зе­ле­нiй до­ли­нi.

Вона i нез­чу­ла­ся, як ви­бiг­ла на кi­нець лi­су. Пе­ред нею безк­рає по­ле злег­ка пiд­нi­мається вго­ру, то­ну­чи ген-ген у жов­то-про­зо­рiй бла­ки­тi не­ба, а лiс кру­то по­вер­нув на лi­ву руч. А то що бов­ва­нiє та­ке на то­му зе­ле­но­му мо­рi зо­ло­то­го ма­ре­ва? На­че жу­рав­лi iдуть со­бi, по­хи­ту­ючись ти­хо по­пiд го­рою, за ни­ми щось яс­не то блис­не, то стих­не. "Чи не ко­сарi, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Он пiд тiєю де­ре­ви­ною, що, мов ко­пи­ця, зе­ле­нiє се­ред по­ля, здiй­мається ди­мок си­зий. "Ко­са­рi! Ко­са­рi! То i га­луш­ки або ка­шу ва­рять". - I пря­мо на їх поп­рос­ту­ва­ла.

Вона йшла лу­гом, зе­ле­ною ви­со­кою тра­вою, їй лю­бо так iти по то­му пе­ле­ха­то­му ки­ли­мi, тра­ва чiп­ляється за но­ги, пе­ре­чi­пає… Во­на ще й до­сi змерз­ла. Чо­му ж не наг­рi­тись? На­рош­не за­пус­ка во­на но­гу в гус­тi­шу тра­ву i, на­че ко­сою, по­по­лам роз­би­вав. Зля­ка­нi ко­ни­ки роєм знi­ма­ються з-пiд тра­ви i стри­ба­ють на всi бо­ки. Сюр­чать, га­ла­су­ють, мов да­ють звiст­ку пе­ред­нiм то­ва­ри­шам, щоб бе­рег­ли­ся. Мiж ни­ми ме­те­ли­ки, мов ле­пест­ки роз­кiш­них квi­ток, но­сяться, гра­ють. Десь не­да­ле­ко уда­рив пе­ре­пел: "Хо­вав! хо­вав!" - роз­да­ло­ся мiж тра­вою i стих­ло… Га­ря­чий сте­по­вий вiт­рець по­дих­нув i об­дав польови­ми па­хо­ща­ми - зiг­рi­тою тра­вою, чеб­ре­цем, ма­те­рин­кою… Що за роз­кiш, що за при­вол­ля се­ред сте­пу! Сти­ха­ють бо­лi пе­ку­чi, нi­мiє ту­га са­мот­ня, ти­ха ра­дiсть го­лу­бить ду­шу, дум­ки не дум­ки, а якiсь лег­кi по­чуття за­бав­ля­ють сер­це. Не чут­но го­ло­су людсько­го, не при­мiт­не кло­по­ту гiр­ко­го, а жит­тя так i гра кру­гом те­бе, так i б'є у свої стра­шен­нi за­бої. Чуєш, як во­но про­хо­дить крiзь те­бе ше­лес­том ти­хим тра­ви, не­угав­ним го­ло­сом ко­никiв, ха­вав­кан­ням та пiд­падьомкан­ням пе­ре­пе­ли­ним… i все те якесь лю­бе та ми­ле, при­вiт­не та рiд­не… I се­бе почув­аєш, що ти тiльки ма­ла, не­ве­лич­ка час­ти­на то­го всесвiтн­ього жит­тя, що так роз­вер­ну­лось кру­гом те­бе i за­во­де го­лосну свою пiс­ню… i ти по­чуєш, що го­во­рить тра­ви­на тра­винi, про що сюр­чить ко­ник ко­ни­ко­вi, чо­го гу­кає пе­ре­пел не­са­мо­ви­то. То жит­тя в йо­му го­во­ре, то во­но ше­лес­тить, i сюр­чить, i гу­кає. I твоє сер­це зли­вається з тим гомоном-гуко­м i сти­ха ки­дається, ози­ва­ючись до йо­го.

Так по­чу­ва­ла се­бе Хрис­тя се­ред ши­ро­кої прос­то­рос­тi сте­пу, се­ред теп­ло­го польово­го по­вiт­ря, прос­ту­ючи до роз­кiшної де­ре­ви­ни, з-пiд якої здiй­мав­ся си­зий ди­мок. Чо­го во­на ту­ди йшла? Ко­го во­на там стрi­не? Во­на не пи­та­ла се­бе i в дум­цi не ма­ла, а так щось не­вi­до­ме, на­че маг­нi­том, тяг­ло її ту­ди.

I во­на йшла. Ось уже їй вид­но, що та де­ре­ви­на - темно-зе­лена ли­па, товс­та i ви­со­ка, ши­ро­ко розс­та­ви­ла, мов ру­ки, свої ряс­нi гiл­ки, вiд кот­рих гус­та тiнь спус­ка­лась на зем­лю. Ген вiд неї збо­ку ку­па ба­гат­тя мiж дво­ма сiш­ка­ми, i на пе­рекладинi чор­нi­ють ка­зан­ки; ко­ло їх мо­ло­да дiв­чи­на з пе­ре­пи­са­ним са­жею ли­цем зiг­ну­лась i, дер­жа­чи лож­ку в ру­ках, знай, пог­ля­да то на той, то на дру­гий. Сон­це виткну­лось з-за гiл­ки, сно­пом па­да на її чор­ну шию, не­зап'яту го­лову - во­на не при­мi­чає. За­те в хо­ло­доч­ку, об­пер­шись спи­ною об ли­пу, си­дить ще не ста­ра мо­ло­ди­ця i, му­ги­ка­ючи, кор­пи­са гол­кою якесь шит­во. Чор­ня­ва дiв­чин­ка ко­ло неї очей не зво­дить з блис­ку­чої гол­ки, а по дру­гий бiк кучеря­вий хло­пець спить, роз­вер­нув­шись на м'якiй тра­вицi. Ли­це мо­ло­ди­цi бi­ле та пов­не, одяг хоч прос­тий, та пиш­ний, тон­ка со­роч­ка штуч­но ме­ре­жа­на квiт­ка­ми, черв­чата плах­та з го­лу­бою по­пе­ред­ни­цею. Не то що в дiв­чи­ни - i со­роч­ка товс­та, бруд­на, i тiльки двi ли­хеньких дер­ги об­вились кру­гом ста­ну. Так i вид­но, що дiв­чи­на - най­мич­ка, а мо­ло­ди­ця - гос­по­ди­ня. I ли­це її Хрис­тi якесь знай­оме. Десь во­на ба­чи­л­а, та не при­га­дає. Хрис­тя пi­дiй­шла ще ближ­че.

- Гляди, Ки­ли­но, не пе­ре­ва­ри, - ти­хим го­ло­сом обiз­ва­ла­ся мо­ло­ди­ця. Дiв­чи­на по­су­ну­ла лож­ку в ка­зан, за­хо­пи­ла щер­би i, по­дув­ши ра­зiв скiльки на неї, сьорбну­ла.

- Ще, гос­по­ди­не, раз за­ки­пить, та й бу­де, - по­вер­та­ючись до мо­ло­ди­цi, ска­за­ла дiв­чи­на.

- Гляди, не пе­ре­ва­ри, щоб не прий­шло­ся ло­пат­ки ску­штувати, - зно­ву ска­за­ла мо­ло­ди­ця i, ус­мiх­нув­шись, зирк­нула на дiв­чи­ну. Пог­ляд її тем­них очей зра­зу пе­рес­ко­чив на не­вi­до­му, що ру­кою по­дать сто­яла про­ти неї.

- Христя! - скрик­ну­ла мо­ло­ди­ця i, ки­нув­ши шит­во, зняла­ся з мiс­ця.

- Одарка! - зди­ву­ва­лась Хрис­тя i ки­ну­лась до мо­ло­ди­цi. Мiц­но во­ни об­ня­лись i по­цi­лу­ва­лись. Дiв­чи­на, що бу­ла ко­ло ва­ри­ва, ди­ву­ючись, пог­ля­да­ла на пан­ноч­ку, що невiдо­мо­ де узя­ла­ся i те­пер цi­лу­ва­лась з її гос­по­ди­нею.

- Боже! А я вже ду­ма­ла, до­вi­ку не по­ба­чу нi­де Хрис­тi! - скри­к­ну­ла ра­до Одар­ка. - Ска­за­но: "Го­ра з го­рою не зiй­де­ться, а чо­ло­вiк з чо­ло­вi­ком стрi­неться!" От не знав Кар­по, ко­ли на ко­со­ви­цю виїха­ти, та зос­тав­ся до­ма. Бджо­ли ро­яться, так вiн ко­ло їх. А як же вiн ба­жав те­бе ба­чи­ти, Хрис­те! Як на­вi­да­лась до нас Гор­пи­на