Розгін - Загребельний Павло
Вглиблюємося в такі нетрі, звідки просто не може бути вороття.
— Можу вас заспокоїти: ми вже приїхали.
— Де ж ваша хатина?
— Дивіться вгору. Адже ви любите дивитися вгору?
— Звідки ви взяли?
' — Так. Шляхом розмірковувань.
Не хотілося ні сперечатися, ні взагалі продовжувати таку розмову, надто, що Анастасія мовби вгадала його настрій, висловлюючи хоч трохи іншими словами те саме, що він думав про себе.
Машина зупинилася біля підніжжя височезного круглого горба з поруйнованим піщаним схилом, ніби якась небачена сипка біла рана землі. Колись цей схил, як і всі інші, спокійно красувався шумкими соснами, сором'язливо ховав своє біло-піскове тіло під пухким настилом глиці, по ньому легко збігали сарни і вистрибували жовтодзьобі співучі дрозди, мабуть, і той чоловік, що поставив аж на самому верху невеличку дерев'яну хатину, теж вибрав цей горб заради пологості й спокою схилу. Але найстаріша сосна, яка своїм широко розгалуженим корінням трималася за схил і сама тим корінням теж тримала сипкий пісок безліч літ, мабуть, втомилася від тої мовчазної і невидимої роботи і, вибравши каламутну пору лісового сум'яття, коли буря терзає дерева на вершинах і в низинах, тяжко звалилася додолу, завдаючи страхітливих руйнувань усьому, що слугувало їй підніжжям. На місці лагідної пологості — круте піщане урвище, торочкувате коріння чорно п'ялося до неба, мертве тіло старої сосни простягалося безмежно, як відчай.
А на самому верху горба, під високими деревами, схована коло самої зем^і, але й вознесена над усім лісовим простором, у пазелені столітніх мохів, обквітчана з причілка жовтенькими осінніми айстрами, стояла обіцяна Анастасією лісова хатина, не знати, ким, і коли, й навіщо втулена в такому дивному місці.
Вони залишили машину внизу, обійшли горба з другого боку, досить легко дісталися до хатини, Анастасія відімкнула рипливі двері, відчинила стару, посірілу від дощів і снігів віконницю, мовчки показала Карналеві, який тупцявся з своїм безглуздо напханим академічним портфелем, що можна поглянути на притулок. Не хотіла бути першим свідком, знову побігла до машини, несла звідти якісь пакунки, тягла спальний мішок, Карналь тим часом зазирнув до хатини, побачив невеличку цегляну піч, недбало побілену, так само побілені були й дерев'яні стіни, невеликий столик, збитий з грубих обаполів, дві табуретки, тапчан зі старим матрациком, який зашелестів сухою травою, коли Карналь приторкнувся до нього рукою.
— Для анахорета ідеальні умови,— зустрів Анастасію на порозі Карналь.
— Ось спальний мішок, ось продукти, свічки, сірники,— вона була тепер суцільна діловитість.— Дрова є в чуланчику, сухі, для розпалу. А в лісі — там уже досхочу. В чулані є сокира. Це вам і зброя від ведмедів, розбійників і нечистої сили.
— Від нечистої сили треба димом свічки намалювати хрест, на одвірках і на сволоку,— засміявся Карналь.
— Не турбуйтеся, це вже зроблено задовго до нас. Тут бували люди коли й не забобонні, то передбачливі. Казала вже вам, що харчуватися будете суворовським рагу. Рецепт від мого батька. Приготую вам, а тоді вже ви самі готуватимете.
— Дякую. Я сам зумію. Ви тільки поясніть.
— Надзвичайно просто. Сало, ковбаса, картопля, горошок, морква, цибуля, сіль, перець — складники. Коли б було щось інше, можна й інше. Але виходимо завжди з наявних продуктів. Закладати в горщик можна все одразу або в будь-якій послідовності. Не забудьте залити водою. Ставте в піч, хай кипить, вариться, доходить. їсти з хлібом або й так. Залежно від настрою. На суворовськім рагу можна прожити хоч і цілий рік.
— Ви пробували?
— Звичайно. Інакше б вам не радила. Для спання — спальний мішок. У мене в машині завжди на всяк випадок. Тепло, зручно, гігієнічно. Свічок вам на тиждень вистачить. Ага. Криниця. Давайте покажу вам криницю. Відро тут є, кухоль теж. Двері можна зачиняти, можна залишати так, хай провітрюється хатина. Коли увечері стане холодно, натопіть піч, гріє ідеально. А дух — непередаваний. Ну, ось криниця...
Криниця була глибока, мабуть, аж до основ горба, старе цямриння, спокійний блиск чотирикутника води внизу, вони обоє нахилилися над отвором, побачили свої відбиття внизу, тоді впало туди відро, легким сплеском розбило їхні зображення, так ніби вони були з тонкого скла або з нечутного дихання світла. Анастасія відхилилася від криниці, Карналь уперто зазирав униз.
— Ви не забобонний? — спитала звідкись ніби здалеку Анастасія.
— Ні, а що?
Але вона мовби вже й забула про своє запитання.
— Показати вам ліс? Тут є озеро, є прекрасні горби, на яких люблять жирувати лосі.
— Ви двічі були тут і все знаєте?
— Мабуть, спостережлива.
— А хто садовив тут оці айстри? Вони майже золоті.
— Якась добра душа.
— У вас теж добра душа, Анастасіє.
— Ви не знаєте, яка я зла!
— Ніколи не треба обмовляти себе.
— Але я справді зла. Мене треба боятися!
— Людина повинна боятися тільки самої себе — не інших.
— Ви знаєте: я чомусь думала, що ви страшенно серйозний чоловік, Петре Андрійовичу.
— Хіба я видався вам несерйозний? Хоча справді... Цей вибрик... Ви можете подумати про мене будь-що і матимете цілковите право для цього...
— Ні, ні... Я розумію ваш стан... Хіба тут до моральних категорій, до того, що і хто там про тебе скаже?.. Я про інше. Чомусь коли вперше побачила вас, то склалося враження: цей чоловік може думати і говорити тільки серйозне. І... ну, не знаю,— піднесене, чи що....
— Я — несерйозний?
— Питаєте мене про квіти.
— Квіти — це дуже серйозна річ, коли хочете,— Карналь засміявся.— Вам зручно в цих, я б сказав, занадто міських черевиках?
— Не зважайте на мене. Я одягаюся і взуваюся завжди так, щоб не відчувати цього на собі. Це в мене теж від батька. Він навчив. Так одягають солдатів.
— Був солдатом. Знаю. Але у вас — нічого солдатського. Ви не з таких жінок.
— Гляньте ліпше на озеро. Поки ще є сонце, воно просто чарівне.
Озеро було кругле, темне, спокійне. Лежало між соснами й пісками неприродно красиве і самотнє до розпуки. Анастасія склала долоні "хаткою", крикнула до озера:
— А-о-о!
її чистий голос одбився од лискучої поверхні води, вознісся вгору, полинув між деревами, понад горбами, виповнив простір. Карналь відчув себе зайвим у цьому лісі, поряд з цією молодою жінкою, був чужий їй, а вона — чужа йому, зухвало-некерована у своїх душевних вимірах, незалежна і вільна.
Вони пішли в обхід озера, трималися одне від одного на відстані, не зумовленій і не обумовленій, то сходячись мало не впритул, то лякливо розходячись, ішли мовчки, уникали зустрічатися поглядами, а коли Карналь випадково зазирнув Анастасії в очі, то мимоволі відзначив, що очі в неї мовби покірливі, без тої зухвалості, якої він їм чомусь ладен був надати.
По той бік озера серед сосен стояв старезний кучмастий дуб, чорне плетиво могутнього гілля ховалося в густій, незважаючи на осінь, зелені листя, аж унизу, під деревом, було темнувато. Вони опинилися під тим дубом якось несподівано, обоє водночас злякалися темряви, яка панувала під старим віттям, Анастасія заблукала поглядом у гіллі, Карналь теж помандрував туди, не знаючи, що там шукає, і обоє майже водночас побачили високо, майже десь коло верховіття велике гніздо, складене з грубого паліччя, кострубате, незграбне, але міцне, мабуть, таке, що не струсили б його звідти ніякі вітри.
— Чиє воно могло бути? — подумав уголос Карналь.— Невже орлине?
— А чому б тут не бути орлам?
— Я надто недосвідчений... але таке велике гніздо...
— Хочете, я полізу й подивлюся?
— Високо ж. Та й що ви побачите? Гніздо покинуте, може, багато років тому...
Але вона вже не слухала. Легко позбулася черевиків, підстрибнула, вхопилася за найнижчу гілку, блиснула перед Карналем білими стрункими ногами, по-хлоп'ячому вправно і швидко подерлася вище й вище, і в Карналя зненацька теж виникло дурнувате бажання подряпатися й собі слідом за Анастасіею в оте заквітчане різьбленим дубовим листям піднебесся.
"Очевидно, в мене щось негаразд з психікою",— подумав він, намагаючись пригасити темний шал крові і з жахом відчуваючи своє цілковите безсилля.
— Нічогісінько! — гукала від гнізда Анастасія.— Ніяких слідів.
— Спускайтеся,— крикнув Карналь.— Я ж казав...
Униз вона злазила повільніше, обережніше, лагідно світила йому згори своїм усміхом, чи то вдавано, чи й справді знесилившись, кілька разів не потрапляла ногою на гілку і загрозливо зависала, ледь тримаючись, а Карналеве серце щоразу падало в безвість, од жаху він заплющував очі.
Вже опинившись над головою в Карналя, Анастасія виявила, що нижні гілки все ж занадто високо від землі, вона ніяк не могла наважитися зістрибнути, примірялася, вагалася, прицілювалася, тоді, крикнувши "Тримайте!", упала просто в його розпростерті руки, він відчаєно обхопив її, його засліпило її розсміяне обличчя, обпік доторк грудей, стегон, вибухнуло в тілі якесь гігантське тропічне дерево з тисячами коренів і мільйонами гілок, з соковитим листям і барвистими квітками, в за-запахах і барвах, здатних викликати дрож і сміх. Все в ньому здригалося від того дерева, і якийсь сміх бився в грудях, але він пересилив себе, він мав триматися будь-що, хоч був завжди й до кінця людиною, мав гарячу кров і палку уяву,— обережно підтримав Анастасію і поставив її на землю, вірніше кажучи,— відтрутив її од себе, а тоді подав черевики.
— Казав же вам: не треба було так високо... Видно й так, що покинуте...
Вона взулася так само легко, як і роззувалася, стріпнула волоссям.
— Сонце скоро зайде, а мені треба вибратися звідси завидна...
— Дивуюся досі, як ви могли сюди проїхати... Але вона не хотіла про те, як їхати й проїхати.
— Ви знаєте, що таке рай? — спитала несподівано.
— Рай? Ніколи над цим не задумувався.
— Рай — це вода й дерева. Ось як тут. Уявляєте, як тут улітку. Покупатися б у цьому озері! Ви знаєте, чому люди люблять купатися?
— Ну...
— Ви й над цим не задумувалися, правда ж? Тому що голі — щасливі! Все скидають з себе і лишаються самими собою. Хочете, я покажу вам лосині горби?
— Але ж вам...
— Буде пізно? Встигну! Хочете, я вас підтримуватиму!
— Може, я вас?
— Хіба не однаково?
Вони пішли від озера, далі й далі в дивно погорблений ліс, легка сила несла їх вище й вище, над ними було небо, довкола нікого й нічого, крім мовчазних дерев.
