Розгін - Загребельний Павло
Вони не чули навіть птаства, тільки шелест сухого листя під ногами, биття власних сердець і тиша, тиша. Анастасія тримала Карналя за руку, він тримав Анастасію. Хто кого вів, завів, звів? І знову мовчали, так ніби не мали чого сказати одне одному, а потім, коли опинилися на одному з круглих горбів під стрункими молодими дубами і вдарило їм в обличчя червінню призахідного сонця, Карналь, ніби вперше помітивши, що тримає руку Анастасії, несміливо спитав:
— Ви дозволите поцілувати вашу руку, Анастасїє?
Запитання було таке недоречне тут, у цьому царстві самотності й краси, що слід було б засміятися їм обом, але Анастасія не знати чого злякалася, висмикнула свою руку, відбігла від Карналя, закричала майже відчаєно:
— Ні, ні, прошу вас, Петре Андрійовичу! Я не гідна цього, не гідна... Не треба! Ні, ні...
Побігла вниз по схилу, тоді, ніби спам'ятавшись, стала, переконалася, що Карналь іде за нею, не хотіла кидати його тут самого, мала вивести з цих горбів, і лише коли знову поминули озеро й опинилися коло підніжжя поруйнованого старою сосною горба, Анастасія з такою самою полохливою— затятістю, як і там, де Карналь допустився необережності, підбігла до Петра Андрійовича, війнула на нього своїм тонким теплом, лишила йому на щоці пекучий приторк уст і кинулася мерщій до машини.
— Анастасіє! — спробував був погнатися за нею Карналь,— Стривайте!.. Ми ж ні про що...
— Я приїду в ту неділю! До побачення, Петре Андрійовичу... Простіть!..
І маленька машинка загубилася між деревами, покотилася далі й далі, а з нею покотилося й Карналеве серце. Чи не покотилося? Не міг і не хотів цього собі сказати. Пробував гнатися думкою за Анастасіею, відгортаючи від себе всі застороги й побоювання. Неспогадано ставала для нього дияволом, спокусою, обіцяла вибавлення, порятунок від пригніченості духу, від страждання, яке загрожувало розростися до розмірів небажаних, вона чомусь уявлялася ніби синонімом вічності й безсмертя, але ж була просто жінка, поза всім, а він? Чи не комічна він постать поряд з Анастасіею? І чи не безглузда ця його мандрівка в молодість? Розквіт душі? І в такий час, коли душа твоя зранена, зболена, майже знищена. Хіба не суперечить це законам природи, людській моральності й просто здоровому глузду? Але здоровий глузд — це косність і обмеження, проти яких ти все життя боровся, а природа ж така свавільна! Щастя— в почуттях,, безчуттєвого щастя не існує. Закохуються навіть міністри, президенти, диктатори. А як бути з академіками? Хоч вони переважно старі, але ж кожному дурневі знати, що "любви все возрасты покорны" Це дурень. А коли ти математик? І все звик лічити, зіставляти? Числа, мабуть, виникли так само непростежено-дивно, але й закономірно, як і слово "свобода", тому користуватися і тим, і тим треба обережно і відповідально. П'ятдесят і двадцять п'ять чи тридцять — як зіставити?
Ні, він не хотів про це думати. Заклякло стояв на тому самому місці, де поцілувала його Анастасія, спостерігав,, як плямиться маленька галявинка, на якій ще зовсім недавно стояла маленька машинка, як довшають, перехрещуються, переплітаються тіні дерев, як минає день... "А на небі хтось зарізав порося і обляпав кров'ю горизонт..." Мозок був ніби виметений високими вітрами. Жодної думки. Тільки якась порожнеча, нездатність ні до ЧОГОІ очікування чогось... Вернулося б те, що три десятки літ тому. "Люблю. Одружуємось. Айгюль..." Вірив, був упевнений, що Айгюль для нього— не повториться ніколи. Але виходить, що можеш зраджувати навіть самого себе. В схожих обличчях та сама фізіономічна ідея... Лейбніц: від розуму до серця довгий шлях... Безглуздя. Все безглуздя... подвійне блаженство дається нам у світах через радощі тіла і в рятівному спокої духу... Який спокій? Для кого? Хіба що для тих, хто відзначається тупуватою життєрадісністю?
Карналь поволі посунув до хатини, витрусив на столик усе, що мав у портфелі, зверху опинилася дисертація Кучмієнка. Невже треба оце тут читати? Він присів на табуретку, погортав трохи віддрукований на ксерографі (Кучмієнко користався всіма благами техніки!) рукопис, тоді, тягнучи за собою дисертацію, мов дохлу кішку, вийшов надвір, став коло отих золотистих, прив'ялих од нічних осінніх холодів айстр, спробував зосередитися на читанні, але нічого не міг збагнути. Лише тепер до його свідомості дійшли слова Анастасії "приїду в ту неділю". Чи вона збожеволіла? Закинути його сюди на цілий тиждень! Почесне самоусунення. Втеча. Божевілля...
Він заніс рукопис до хатини, ще походив довкола, тоді знайшов дрова, став розпалювати піч. Відчував, що порятунок тільки в найпростішому, в примітивних діях. Ходити, рухатися, клопотатися дріб'язком, відганяти від себе навіть натяки на будь-які думки. Став готувати суворовське рагу за рецептом Анастасії, постелив собі постіль, бездумно дивився на вогонь, пробував згадати, коли отак востаннє доводилося сидіти йому перед вогнем, і не міг. Згадавши слова Анастасії про те, що вода в криниці "з бромом", довго й жадібно пив. Може, засне й проспить цілий тиждень? Тоді про нього напишуть у газетах там, де завжди пишуть, як лось заблукав до гастроному або як двоє п'яних з'їли лебедя Ваську в зоопарку.
Порався коло печі. Комічне видовище. Літній чоловік, у модному світлому костюмі, з французьким галстуком, невміло штурхає рогачем у печі; від необережного поруху, горщик з рагу перевернувся, вода вилилася, рогачем дістати горщик ніяк не міг, довелося пробувати рукою, озброєною якоюсь дровинякою, весь вимазався в сажу, спітнів, знущався сам з себе, знов налив у горщик води, присунув його до полум'я, вийшов з хатини.
Сонце вже зайшло, і в лісовій тиші звідусюди розлунюва-лися пташині голоси, яких він не чув досі, видно, оглушений присутністю Анастасії. Стояв у щебетливому світі, на який насувався м'який осінній привечірок, і пташині голоси спалахували, мов яскраві вогники в просторі. Цілковита беззмістовність пташиних голосів, самі лиш переливи звуків. Од цього можна було збожеволіти в безнадійній самотині, до того ж добровільній. Забувши про вогонь у печі і про своє суворовське рагу, Карналь поволі пішов униз, забрідав у присмерк, як у густу воду, як у невисловлені жалі. Цей ліс, попри його первісність, все ж справляв враження чогось ненатурального. Осінь стояла занадто суха, повітря між деревами нагрівалося, ніби в літні дні, серед сосен було таке сухе й пругке, що об нього скрипалі могли натирати смички. Тут хотілося б столітніх мохів, туманів, терпких ягід, вепрячого рику й розритих галявин під дубами. Та чи міг він сьогодні напевне сказати, чого йому хочеться? Завжди прагнув до найвищого існування, невже воно й тут?
Довго блукав між деревами, темрява зникла, так і не заволодівши простором, її замінило хибке снування місячного проміння, ніч заповідалася світла, суха, тиха, про сон Карналь навіть не згадував, "бромована" вода не діяла, він раптом згадав про вогонь у печі, про своє рагу, мало не бігцем кинувся вгору по схилу, ще здалеку вчув запах пригорілого, який нагадував майже забутий фронтовий запах каші, яка підгоріла в казані польової кухні, вбіг до хатини, зазирнув у піч, вхопився за рогач. Перед найпростішими речами виявляєш несподіване зникнення твого людського престижу. Чи не дивно?
Зазирнув у горщатко, понюхав, полизькав. Не був голодний і не знав, чи й захоче тут їсти коли-небудь, але вогонь треба було підтримувати, поки не спав, бо вогонь проганяв самотність, був товаришем, співрозмовником, живою, теплою істотою серед пустельних обріїв лісового безмежного часу. Дрова були сухі, займалися швидко й охоче, вогонь запалахкотів молодий, веселий, бузжурний, молодечобезтурботний і, сказати б, безсоромний у своїй прекрасній наготі. Мовчазний регіт, бронзовий вічний усміх бив на Карналя від того вогню. Мабуть, так усміхалися кам'яними усміхами янголи з фасадів соборів, що віками стояли серед пожеж і димів, і провокуюче підморгувала до людини вічність, припрошуючи отак горіти, палати, сяяти. Одні гинули на вогнищах судилищ, другі спалювалися в палахкотін-— ні міфів, третіх зжирав вогонь марнослав'я. А чисте полум'я натхнення вело до вимріяної країни відкриттів тільки тих, хто, не шкодуючи зусиль, намагався розсунути вузькі межі людських здібностей, можливостей і сил.
Сидів перед вогнем довго й затято. Крутив у голові те саме, мов дитина цукерку в роті: я тут, як звір у зоопарку, сиджу в клітці, нікуди не дінуся, приїзди — завжди застанеш на тому самому місці. Знав: не приїде ніхто. Тільки в ту неділю. Тиждень — це нестерпно! Не міг навіть уявити собі такого огрому пустого, нічим не заповненого часу. Може, його там шукатимуть? Може, перелякаються, щоб, бува, чого не заподіяв собі... Може, може...
Коли вогонь догорів, а нових дров підкладати більше не хотілося, Карналь спробував заснути. Вмостився на тапчані, заліз у спальний мішок, сіно під ним шурхотіло, тонко попискував, затухаючи, жар у печі, над маленьким віконцем з того боку висів велетенський місяць, який розсівав над лісами моторошне сяйво, знищуючи всі згуки ночі, зупиняючи плин часу, від чого на Карналя напав такий страх, як колись у дитинстві, тільки й того, що тоді страхи були неусвідомлені й неокреслені, а тепер, мовби детерміновані в чітких категоріях розуму, були тисячократно гнітючіші й нестерпніші, бо йшли не від довколишнього загадкового світу, а виростали в тобі з глибин серця, і враження було таке, ніби ти вмер і лежиш на самому дні хаосу, звідки вже немає вороття. Це була ціна самотності, до якої він так сліпо й нерозумно прагнув і якої не міг перенести, виходить, щойно зачепивши її краєчок. А коли зануритися ще глибше?
Хатина вібрувала, мов тонка дека старої скрипки, від щонайменшого схитування повітря, звуки легко пронизували її дерев'яне тіло, було чутно падіння кожного окремого листа з дерева, ніби щось важке й тверде билося об землю, як людська самотність.
До самого досвіту Карналь так і не заснув, перебував у тому дивному стані, коли не маєш сили підвестися і щось робити, хоч би просто посидіти й подумати або бездумно дивитися поперед себе, коли спиш і не спиш, коли мовби й сниться тобі щось невиразне й уривчасте і водночас свідомість працює чітко, напружено, аж зболено.
Не помітив, як примерк місяць, небесне світило мовби розчинилося в сріблястому просторі, й над лісами зродилося нове перлисто-сіре світло, з землі, з трав і чагарників, скупаних у холодній осінній росі, кошлато підводився туман, в який приємно було зануритися, мов у холодну воду, яка обіцяє бадьорість.
