Розгін - Загребельний Павло

Карналь, пересмикуючи плечима від прохолоди, майже бігцем подолав відстань від хатини до лісового озера, загубився в низині, вщерть виповненій туманом, ліс здіймався десь недосяжно вгорі, був він старий, великий і високий такий, що ставало ще страшніше, ніж уночі під мертвим сяйвом місяця, Карналь подивувався, що вчора не помітив цієї відлякуючої величі лісу, а може, вчора її не було, а народилася вона за ніч у його душі, зляканій розпачливою, невластивою для нього самотністю? Якась містика і чортівня, перед якими безсила і всемогутня його математика.

Загалом кажучи, математика створює систему істин найбільш умовних з усього сущого. Тому вона може мати вплив навіть всеоб'ємніший, ніж всемогутня політика. Але в незайманій природі, мабуть, немає ні зовнішньої логіки, ні математики. Тільки внутрішня, захована так глибоко й ретельно, що відкриватися може тільки втаємниченим.

Він побрів далі, прокидалося лісове птаство, сповнюючи простір пасторальною далиною своїх виспівів, на круглому горбі за озером двоє молодих лосів вигравали, ніби в день творення світу, небо набирало кольорів живих, природних, вливалася в нього блакить, пронизувала ледь помітна червінь, ліс від того теж ніби меншав, ставав приступнішим, кострубатість замінювалася лагідною кругловерхістю, він уже не відлякував, ішов назустріч людині і, мовби для укладання мирного пакту з нею, вислав з найвищими своїми мирними повноваженнями назустріч Карналеві маленьку сарну, що зродилася на його путі не знати коли і як, стояла за кілька кроків на пологому схилі одного з зелених горбів, спокійно дивилася на чоловіка, струнконога, ніжношия, великоока, чиста й прекрасна. Карналь не зупинився, не притишив ходи, пішов просто на сарну так само в повільній задумі, нечутно, мов сновида. Кізка не злякалася, тільки ледь усунулася йому з дороги, стала збоку, супроводжувала його своїм дивним, майже людським поглядом. Коли обігнув горб, з другого боку в улоговині побачив старі, потемнілі від негоди ясельця, довкола витоптана земля, засохлі, ще торішні бубуріш-ки. Лісники підгодовують оленів сіном. Ліс не був ні закинутий, ні забутий, ні позбавлений великої логіки життя.

Карналь повернув і пішов до свого притулку. Мав повно роботи, вихідний, коли вже на те, належав йому неподільно.

їв своє підгоріле холодне рагу, пив "бромовану" воду з криниці, гортав свої папери, Кучмієнкову дисертацію відкладаючи на потім, бо вона ніяк не пасувала до цього простого побуту і до неторканості довколишнього світу, поряд з яким навіть наймудріші розмови про математизацію видавалися б спроще-но-безглуздими.

Вдень помітив у хатині те, чого вчора не зауважив. На стіні над столиком висіла стара іконка. Просто липова дошка, схована в пласку чорну скриньку, ні карбованого окладу, ні скла, час з безжурною щедрістю полишав на обличчі святого свої нашарування, так що вже годі було й розібрати, хто там намальований, чи Микола угодник, чи й сам спаситель, але Карналя зацікавив не святий і не сама ікона, хоч могла бути й вельми старою і, може, рідкісного письма. Його увагу привернув краєчок пожовклого папірця, який вистромлювався з щілини в чорному іконному сховку. Карналь зняв ікону з стіни, відщепнув два бляшані гачечки збоку, відчинив скриньку. За іконною дошкою лежали згорнуті вчетверо два аркушики паперу, коли ж розгорнув їх, випала звідти маленька, теж зжовкла від давності фотографія. Худе високоноге дівча, два мишачі хвостики темного волосся, очі — на все обличчя. Зеленкуваті, ніби тигрячі, чи що. Очі приборкувачки й володарки. Тоненька ручка піднята вгору, там тримає її чиясь велика й дужа рука, власник якої не вмістився на знімку. Батько? Така рука може бути тільки батьківською. Карналь згадав, що в нього є точно такий самий знімок з маленькою Людмилкою. Тільки в Людмилки очі не такі — темніші і мовби добріші. А цих очей міг би злякатися, коли б не знав, кому належать. Належали Анастасії. Мабуть, возила завжди з собою знімок, а тут забула. А може, за-; лишила, сподіваючись приїздити ще. Ні, певніще, що забула. Лісник знайшов і сховав за ікону, бо більше тут ніде й сховати.

Листочки паперу були чимось ніби щоденником. П'ять днів квітня. Жіноча рука. Не знав, який почерк у Анастасії, тому не міг з певністю сказати, що записки належать теж їй.

Власне, це не мало ніякого значення. Хтось тут був, хтось жив з лісом наодинці, простежував кожну зміну, яку несла сюди весна. Карналь швидко пробіг очима нерівні рядки. Спершу помітив, що починається з березня, але недатованого, датовано тільки п'ять квітневих днів.

"Кінець березня. Приморозки. Закапав сік з беріз. Уночі замерзає, і утворюються крижані бороди.

7 квітня. Перший грім. Ліс одягається листям знизу. Чорна горішина вже вистрілює вузькі гострі листочки. Берези вгорі, під самим сонцем, закучерявилися зеленим шумом. Листочки ще маленькі, серцевидні, зморщені, несуть на собі сліди того стиску, в якому жили в бруньках. Линяє кора на березах. Облазить верхній тонкий шар, дерево скидає брудну зовнішню сорочку і стоїть біле, ніжне, мов припудрена дівчина. Тернеш по стовбуру — вся долоня біла. Птахи: синиці, дятли, дрозди. Мале — й не видно, а від нього дзвенить увесь простір.

8 квітня. Снилося, що все стане зеленим.

9 квітня. Так і сталося. Вночі зацвіло абрикосове деревце перед причілком. Клен коло озера — в ясній зелені. Листя на деревах з'являється ніби після нечутного шовковистого вибуху. А надвечір холодний вітер. Але він не страшний, бо вже настав час, коли все росте і зеленіє.

10 квітня. Абрикосове деревце — все в бджолиному гудінні. Серед бджіл два джмелі. Коли сідає сонце, всі бджоли летять, джмелі залишаються. Легко перелітають з квітки на квітку, не поминаючи жодної, трудяться вперто й самовіддано. Дивно: таке велике й тримається на ніжній пелюстці, навіть не вгинаючи її. От би людям! Один джміль чорний, з білою спідничкою. В другого на спині жовтогаряча жилетка. Мабуть, мужчина, ферт.

Удень тепло неймовірно. На Вінниччині вже сіють буряки. В Ленінграді, Прибалтиці, Білорусії — дощі. А по всій Україні, як передає радіо,— без опадів.

Вечір — холодний, мов нагадування природі, щоб не розвивалася занадто.

11 квітня. Вітер. Краплини дощу. Холодно, але все зеленіє.

Абрикоска віє ніжними пахощами. Два джмелі з самісінького

ранку знову пораються коло квіток. Заблукала в лісі. Під пенками чатували на мене духи лісу — чеберяйчики, з берізок спускалися зелені русалкові коси, коріння вивернутих бурею дерев нагадувало страхітливі бороди. Але вперто пробиралася далі, аж поки натрапила на купу сміття. Хтось привіз його сюди цілу машину — бите скло, паліччя, папір, вапно, якась гидота. Ліс відразу втратив свою казковість, пеньки були просто пеньками, а не чеберяйчиками, корені перестали бути бородами, а берізки— русалками, причаєні вологі нетрі були звичайним болотом, а весь ліс — ординарним смітником. Забруднення довколишнього середовища не знає меж, як і людська дурість.

А весна стоїть суха, аж страшно. Воскресити б усі минулі дощі, підняти їх з глибин землі, вознести на небо, а тоді подарувати землі знову!:."

Карналь перечитав нотатки двічі. Враження було: ніби говорив з Анастасією. Власне, розумів, що такої розмови між ними ніколи не могло відбутися. Люди не вміють викладати душу одне перед одним так, як це наважуються іноді перед папером.

Він розіклав на столі аркушики з Анастасіїним щоденником і знімком високоногого дівчиська з тигрячими очима і сів за роботу. Працювати вмів за будь-яких обставин і будь-де, цього не мав учитися, нічна душевна непевність, здається, відійшла від нього, може, й назавжди, він легко кидав думки крізь від-біркове сито, зіткане з трьох квантифікаторів: "так", "ні", "без відповіді", радісно й вільно блукав серед анархічної топографії своїх знань, у сподіванні відкрити бодай маленькі, але нові світи в тій, здавалося, вже до подробиць знаній країні.

Коли після багатогодинного сидіння за столом вийшов з хатини, застав день у повному розквіті, сухий, сонячний, теплий, ніби й не осінній, шуміли сосни, все жило довкола, і подума-лося йому зненацька, що всі світи, може, й кібернетичні навіть, повинні бути неодмінно пережиті, перш ніж будуть витлумачені й пояснені.

Він стояв, дивився на небо, слухав ліс, ждав: аж помилився і почулося вчора, що Анастасія обіцяла приїхати в ту неділю? А коли в цю, сьогодні? І застане його, як школяра, що не виконав домашніх завдань.

Ще трохи постояв, повернувся за стіл, підсунув Кучміенко-ву дисертацію. Мав звичку бути ретельним навіть там, де ретельності й не вимагалося. Став читати. Обурення його зростало ще більше, ніж під час читання автореферату. Але не міг гніватися, бо тут гнівливість видавалася недоречною. Уперто пробивався крізь примітивізм суджень і тривіальні розбалакування, викладені науковоподібною термінологією, мимоволі кидав погляд на Анастасіїні нотатки. Забруднення довколишнього середовища, як і дурість, не має меж. Він додав би ще: забруднення науки випадковими людьми так само не має меж. Але межі треба все ж встановити!

Вже надвечір приготував собі нове суворовське рагу, цього разу вже не підгоріле, навіть смачне по-своєму, довго сидів, дивився у вогонь, пробував подумати про тиждень, який мав тут прожити, але не міг навіть осягнути думкою такої часової далини. Не тиждень — вічність. "Окончен труд дневных забот, я часто о тебе мечтаю, бродя вблизи пустынных вод, вечерним выстрелам внимаю..."

Заснув швидко і спав мало не до сходу сонця, вранці пішов умиватися до озера, поснідав тим-таки суворовським рагу, заховав до кишені, дбайливо склавши, аркушики Анастасіїного щоденника ї її знімок, замкнув хатину, ключ теж укинув до кишені, легко спустився з горба, востаннє кинув погляд на поруйнований старою сосною схил і пішов, тримаючись автомобільних слідів.

Повинні вивести його на шосе. Виведуть чи заведуть?

10

Карналя стали шукати ще з суботи. Пронченко хотів запросити його до себе на дачу в неділю і подзвонив черговому по об'єднанню, щоб той зв'язав його з академіком.

— Петро Андрійович зараз десь на території, але я передам йому,— пообіцяв черговий.

Передав чи ні, але Карналь чомусь не дзвонив, уже пізно ввечері, їдучи з роботи, Пронченко знов подзвонив черговому.