Останні орли - Старицький Михайло

З настанням ночі паніка посилилась... люди, мов божевільні, з перекривленими від жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали містом, щось вигукуючи; деякі матері в нестямі власними руками душили своїх дітей...

На ранок загальне збудження дійшло до такої межі, що розлючена юрба, зібравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора...

Він вийшов у супроводі Вероніки й Шафранського. Знавіснілий люд зустрів їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укріплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбі.

— І губернатора туди ж! — озвався інший голос. Кілька каменюк полетіло в браму, але відстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.

— Миру! Милосердя! Пощади! — підхопив натовп, чіпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.

Тільки один рудий єврей, з запаленими божевільними очима, видряпавшись на спини сусідів, замахав руками й несамовито зарепетував:

— Смерть гайдамакам!

Та його самотній голос юрба заглушила буйним ревом.

Губернатор і сам вважав, що капітуляція була єдиним виходом із жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелів підняти на вежі білий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що він сам поїде у ворожий табір, і заприсягся головою домогтися, щоб при здачі Умані було збережено життя і майно її жителів.

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камінням, а тепер, коли з'явилась надія на порятунок, вітала його вигуками радості.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обіцянку.

Гетьман Залізняк дав лицарське слово, що гарантує всім безпеку й збереження майна, за яке візьме лише помірний викуп, але застеріг, що все місто, уся панська й державна власність із зброєю й запасами переходить до гайдамаків. Єврейське населення раділо. Пани покірливо мовчали.

Незабаром гайдамацькі загони підійшли до головної брами. Усе начальство фортеці, на чолі з губернатором, який держав у руках хліб-сіль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустріти гетьмана.

Ось він у супроводі Найди, Ґонти й цілого почту значних козаків на чистокровному коні в'їхав на фортечний міст... Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духівництво... Орлиний погляд Залізняка світився ласкавою усмішкою. Він поминув браму... І нараз з юрби уманців пролунав постріл-Крик жаху знявся над майданом. Постріл був влучний: куля пробила шапку Залізняка, він навіть відчув, як шалена черкнула по його чуприні. З-під шапки потекла яскраво-червона цівка крові. Обличчя гетьмана лиховісне зблідло, в душі його кипів страшний гнів.

— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонівши від люті.

— Дряпнуло! — кинув йому Залізняк, зневажливо примруживши очі, і, поволі знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бік, звідки пролунав постріл.

Младанович, Шафранський, шляхта і євреї, які вийшли назустріч гайдамакам, відчули, що цей постріл вирішив їхню долю, й мимохіть слідом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всі побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залізняк відразу впізнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого він на прохання покійного лисянського батюшки колись помилував. Очі гетьмана блиснули страшним вогнем...

— Спасибі за ласку, вельможні пани, — з кривою посмішкою промовив він, умисне чемно вклоняючись губернаторові. — Тільки шкода, що зіпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили...

— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замір зухвальця... Його негайно скарають на горло, як тільки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович і Шафранський, полотніючи й мимохіть відступаючи назад.

— Що ж, біда невелика, — із зловісною усмішкою відповів Залізняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тільки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як віддячити вам за щире вітання!..

І Залізняк швидко обернувся до козаків, які супроводили його. В одну мить гетьман змінився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

— Гей, панове-товариші! — гучним голосом крикнув він, високо підіймаючи прострілену шапку. — Ось як зустріли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирішуйте ж, як віддячити нашим вірним приятелям?

— Смерть! Смерть іродам! — люто вигукнули повстанці.

Цей вигук прокотився над юрбою, і все живе кинулося з майдану в різні боки. За хвилину він спорожнів...

Губернатор і шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку;

решта побігли в найближчі церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту біля священних вівтарів... Але все було марно!

Наче хвилі, що прорвали греблю, слідом за втікачами ринули гайдамаки... Незабаром вони розділилися: одні подалися вслід за Гонтою до замку, де зачинилася шлях і з, інші з палаючими головешками кинулися вулицями міста. Пекельне полум'я .жхором закрутилося над Уманню...

Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризниці православної церкви, не бачила нічого. Вона тільки чула, як із замку до брами проскакав із своїм почтом губернатор — зустрічати страшних гостей.

Завмираючи від жаху, Сара жадібно дослухалася до звуків, що долітали ззовні, очікуючи, чим скінчиться небезпечна зустріч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дівчини докотився грізний крик гайдамаків... Сара відразу зрозуміла, що сталося... В першу мить вона немов скам'яніла, але страх смерті й пристрасна жага життя надали дівчині сили. В розпачі, не тямлячи себе, вона кинулась у вівтар;

біля престолу стояв священик і, звівши до ікон очі, тремтячими вустами творив молитву.

— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на коліна. — Гайдамаки вдерлися до міста... Врятуйте, врятуйте мене... Я жити хочу!..

Із спотвореним від жаху обличчям вона чіплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який іде на дно...

— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистості й жаху, мовив священик і підтягнув дівчину до великої ікони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Він один всемогутній... Він урятував і отроків у палаючій печі... Молися, проси чуда... Він усе може...

Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янські слова з єврейськими і благальне простягаючи до ікони руки та б'ючи себе кулаками в груди...

Гамір наростав... Повз церкву із зойками й риданнями бігли юрби людей...

Ось кривавим блиском спалахнули вікна, усю церкву багряним сяйвом освітила заграва; пролунав страшенний гуркіт, від якого задрижали стіни, і в ту ж мить двері храму розчинилися навстіж під натиском юрби.

— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара і, засліплена жахом, знов кинулася до священика.

Але то були не гайдамаки... З несамовитими зойками до церкви вбігли єврейські жінки — старі, молоді, дівчата. У багатьох на руках були діти...

Церква сповнилася риданнями й криками.

Сара зрозуміла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жінок теж прибігла шукати порятунку в ньому, й тепер ніхто з гайдамаків не повірить їй. Сарі, що вона прийшла сюди як справжня християнка.

— Замикайте двері, завалюйте вхід! — кричав хтось істеричним голосом.

— Хрести, хрести всі надіньте! Беріть у руки ікони, Єгова заради дітей простить нам! — чулося впереміж з риданнями.

— Молітеся, молітеся Христові-спасителю, молітеся зі мною разом, — проголосив, тремтячи, блідий священик, з'являючись у царських вратах і високо підносячи напрестольний хрест. — Його кличте, він всесильний і благий, він може убогим стінам цього храму дати неприступну міць заліза, він може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молітеся... Милосердю Христа немає меж.

Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений віри, сльози, що котилися по лагідному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацію, — серця жінок жарким полум'ям охопила судорожна остання надія.

— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на коліна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми віримо в твого Христа!

— Ні, ні! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, і на амвон вискочила страшна стара жінка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчіть, божевільні, ваше відречення не врятує вас од смерті. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввійдіть же на той світ, не опоганені хлопською вірою. Прокляття на голову того, хто посміє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у крові дітей своїх, нехай духи пекла терзають його й після смерті!..

Моторошний голос старої змусив усіх замовкнути. Жінки мимохіть озирнулися і завмерли, прикуті до місця якоюсь незбагненною силою.

Сара вискочила з вівтаря, з жахом глянула на страшну жінку — і нараз пізнала її. Це була Рухля... Але не та, хитра й вкрадлива, котру дівчина звикла бачити у Кам'янці, — ні, перед нею стояла зловісна фурія, від самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикі прокляття.

— Покайся, покайся, безумна! — нарешті вигукнув батюшка, високо підіймаючи хреста.

Та страшенний грюкіт у двері заглушив його слова. Жінки несамовито закричали. їхній крик злетів під склепіння і відразу затих. Усі заніміли в моторошному чеканні...

Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнішого. "А може, Петро з ними... — останнім вогником спалахнула надія в душі дівчини. — Може, це він ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара підвела очі на осяяний загравою пожежі образ Христа.

І в цю мить двері з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.

Сара швидко озирнулась... Це були страшні люди, їхні очі палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всіх бігли отаман Неживий і диякон.

— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жінки, падаючи на коліна й простягаючи до гайдамаків руки.

— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви.