Останні орли - Старицький Михайло
Але тепер втекти з міста не було можливості:
Гонтині пікети неодмінно б її схопили, і тоді їй смерть... Хто повірив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в місті й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки... Може ж таки її хтось пізнає... А може, вона випадково побачить Петра, підійшовши до частоколу...
Сара дістала собі селянське вбрання. Ані батько, ані тітка тепер не звертали на неї уваги, не цікавилися навіть, де вона блукає: кожен думав тільки про власний порятунок, все інше було байдуже... Коли Гершко побачив дочку в селянському вбранні, він навіть похвалив її за винахідливість.
Тим часом, на третій день уранці, з вежі Вероніка повідомила, що із сизої імли випливає й суне по землі якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрію. Звістка про це облетіла місто й підняла на ноги весь люд:
одні кинулися на вали, другі видиралися на частокіл, треті вилізли на наріжні вежі... І всі до сліз напружували зір, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нічого не можна було розібрати, та згодом з вежі почулися тривожні злякані вигуки: "Видно... йдуть... військо, здається..." І нарешті хтось крикнув: "Гайдамаки!"
Цей крик, мов грім, розкотився по всій фортеці. Але Шафранський уже летів на своєму румакові вздовж укріплень, підбадьорюючи гарнізон войовничими вигуками:
— На місця! До зброї! — командував він. — Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтіч під градом картечі й куль!
В іншому місці Шафранський заохочував словом нове воїнство:
— Бадьоріше, сміліше, панове! Пам'ятайте, що ви — Маккавеї, і захищайте своє життя та свою святиню!
Але бідолашні Маккавеї тремтіли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечінь, прислухаючись до невиразних звуків, що долинали звідти, мов рокотання розбурханого моря. Під'їхавши до брами, комендант фортеці наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Ґонти вони розчинилися навстіж для його команди.
На майдані й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й перелякані крики. Шановний цадик стояв на ґанку синагоги й силкувався вгамувати паніку, яка охопила юрбу.
— Слухайте, безумні! — суворо й натхненно говорив він, простягаючи руки до юрби. — Не плакати нині треба, а всіма силами душі постояти за життя ваших синів і братів, за скрижалі святого заповіту. Господь Ісаака та Іакова кличе вас усіх до бою, як закликав колись на амаликитян і філістимлян. Чи ж не він беріг свій народ у Єгипті, чи ж не він годував його в пустелі? Чи ж не він провів його через грізне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нині й тремтите? Встаньте всі, бо Єгова з вами!
Палкі слова цадика заспокоїли натовп: плач і ридання почали стихати, очі в багатьох загорілися відвагою.
А Вероніка в той час з високої вежі губернаторського замку спостерігала за наближенням гайдамаків і з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся із своєю командою на чорну лавину повстанців; в запалі він би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, які мали незмірну кількісну перевагу.
Та Гонта, вишикувавши своїх козаків, стояв непорушне і, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися... Ось безладні юрби підійшли на відстань пострілу й почали шикуватись у бойові лави. Але сотник, божевільний, що ж він робить? Стоїть як стій, не поворухнеться... Дозволяє повстанцям відрізати собі відступ, чи що?.. Незбагненна, якась відчайдушна безстрашність... Вона, як видно, приголомшила навіть ворога. "Так, приголомшила, — шепоче Вероніка, не зводячи з Ґонти труби. — Але, боже, що ж це таке?!"
Хтось виїжджає з гайдамацьких лав і рушає, в супроводі трьох козаків чи запорожців, до Гонтиної команди. Ось і сотник з осавулом і хорунжим подалися їм назустріч. Від страшного хвилювання Вероніка мало не випустила з рук підзорної труби...
— Що ти там бачиш, дитя моє? — нечутно ввійшовши, стурбовано спитав губернатор і кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.
— Стривай, батьку... Я сама... будь твердий... на все воля божа! — тремтячими руками Вероніка підняла вище підзорну трубу й нервово притисла її до очей. — Єзус-Марія! Гонта з ватажком ворогів обнімаються... і гайдамаки, і наша команда підкидають угору шапки... Когось підняли на списи... мабуть. Обуха...
— Клятвопорушник! Юда! — вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.
— Зрада! — глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стілець. Щось важке, металеве грюкнуло об підлогу й покотилося до балюстради балкона.
— Що з нами буде? — у розпачі прошепотів губернатор.
— Те, що судилося там! — урочисто відповіла Вероніка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з місця й підбігла до занімілого в розпачі батька.
— Коханий, любий мій батьку! — промовила панна, обвиваючи шию блідого й тремтячого губернатора своїми ніжними руками й припадаючи до його грудей. — Відваги, ради бога, відваги! Настав вирішальний час, і від твоєї твердості та стійкості залежить доля міста й тисяч людей, яких віддав під твою опіку і дідич-князь, і бог... Матері, діти, старі нині простягають до тебе руки... Чуєш, які ридання лунають на майдані?.. Поспішаймо ж туди! Довіримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свій обов'язок!
Мова доньки підбадьорила губернатора, і він, схопивши за руку свою любу Вероніку, вигукнув з піднесенням:
— Так, я виконаю свій обов'язок, моє кохане дитя, і ти мене в цьому підтримаєш!
Спершу звістка про Гонтину зраду викликала серед мешканців Умані такий розпач, що всі немов очманіли від жаху: чоловіки скам'яніли, а жінки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матері шукали своїх дітей і топтали під ноги чужих... Стогін, крики, зойки зливалися в якесь страхітливе виття, й воно неслося далеко за місто, аж до гайдамацьких полчищ.
Якби вчасно не наспіли Младанович і Шафранський, то заціпеніла від жаху сторожа не зачинила б навіть брами, і Гонта з Залізняком увійшли б у неприступну фортецю без жодного пострілу.
Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопілих попервах Маккавеїв і навіть зумів заспокоїти жінок та змусити багатьох із них припинити марні плачі й приєднатися до захисників фортеці.
Після об'єднання повстанці, кількість яких уже дійшла до сорока тисяч піших і кінних бійців, на короткій раді вирішили негайно штурмувати Умань;
Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортеці не зосталося: всі міщани й городяни розбіглися, а вельможна шляхта і євреї не зможуть чинити стійкого опору...
— Зараз вони всі там почманіли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усіх боків, то ще до вечора місто буде в наших руках! — закінчив сотник.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Залізняк. — Хоча мої молодці воліють битися в чистому полі, та для Умані спробуємо!
Шафранський, поставивши на валах стрільців з мушкетами й пищалями, хотів був податися через браму до нових шанців, які сполучали місто з озером, але його зупинили вигуки вістових із веж:
— Ворог спішився й оточує фортецю!
Комендант розгадав намір гайдамаків і звелів бити на сполох, щоб і табір попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати підземний хід, котрий би з'єднав місто з табором.
Не встигли гайдамаки розділитися на чотири загони й наблизитися на певну відстань до мурів фортеці, щоб зручніше було кинутися на приступ і нестримними хвилями знести всі перепони, як з губернаторської фортеці гримнули важкі гармати; клуби густого диму відразу оповили вежі й білою пеленою почали опускатися над містом; із свистом і шипінням розсікаючи повітря, полетіли на гайдамацькі полчища чавунні ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункі лави здригнулися, змішались і подалися назад, відразу перетворившись із правильних прямокутників у безформні й безладні юрби; але отамани кинулися відновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й підбадьорюючи бійців; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змішали людей у безладні юрби... Тоді до відступаючих загонів підлетіли головні ватажки й скомандували: "Вперед! Бігом!"
Усі кинулися вперед і перехопилися через смугу вогню з верхніх батарей; та комендант передбачив це й заздалегідь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпалені боєм повстанці добігли до ліній, які обстрілювалися нижніми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!"
Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустріч сміливцям вихор картечі... Залунали крики й стогін, лави змішалися, сотні трупів перегородили дорогу... Гайдамаки похитнулися... але це була тільки мить... Залізняк, Гонта і Найда, зіскочивши з коней, кинулися вперед... Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшні! Коли й рубай собак!" — і збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янілі від дикого шаленства, не бачачи нічого перед собою, видерлися повстанці на перший вал, укріплений низьким частоколом, і остовпіли: за валом ішов глибокий та широкий рів, оперізуючи довкола головний, крутий і високий вал; на його гребені стримів у два ряди височезний, з дубових колод частокіл з брустверами, бійницями, вежами й вузькими просвітами для рушничної стрільби; саме за тим частоколом тісними лавами розмістилася нова міліція з Маккавеїв...
Шафранський, Младанович, шляхта, що збіглася в Умань, і навіть дочка губернатора Вероніка — усі були на валах і підбадьорювали своєю безстрашністю цих вояк, котрі ще ніколи не були в бою. А втім, розпач і смерть, що стояла перед очима в обложених, навіть боязким надали шаленої відваги: адже ніхто не чекав од ворога ні жалощів, ні пощади!
Коли гайдамаки видерлися на малий вал і почали ламати частокіл, нові Мак-кавеї зустріли їх таким нищівним огнем з рушниць, мушкетів та пищалей, що навіть сам Шафранський здивувався; і хоч їхні постріли й не були такими влучними, як у досвідчених стрільців, зате вони гриміли часто й безупинно: одному євреєві допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й міняючи рушниці...
