Останні орли - Старицький Михайло
Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергію.
Повстанці були вражені цим пекельним тріскотінням, що виривало з їхніх лав десятки товаришів; покладаючись на Ґонтині слова, вони зовсім не чекали опору, сподіваючись, що у фортеці, крім євреїв і гладкого панства, нікого немає, а тут раптом — справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли ні драбин, ні кілля, ні мотуззя... як же під таким градом куль спускатися в рів, не маючи можливості видертися звідти на високий земляний вал з навислим вгорі бруствером?
Приступ вівся лише з трьох боків, бо з четвертого був табір, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищівний рушничний вогонь, частокіл у багатьох місцях першого валу було зруйновано, і відчайдушні сміливці почали стрибати та на поясах спускатися в рів, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули від куль, що летіли зверху.
Перші завзятці, наклавши головами, остудили запал атакуючих... І вони, замість того, щоб розбирати частокіл, почали ховатися від куль, що дзижчали навколо роями, за уцілілим валом.
— Що ж, пане Гонто, — крикнув Залізняк, обурений цим страшним винищенням, — потрапили в пастку?..
— Прости, батьку, — відповів, знявши шапку, сотник. — Не сподівався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб оті вояки стільки біди наробили!.. Ну, ми їх візьмемо не києм, то палицею!.. Треба тільки зруйнувати табір, що по той бік фортеці, тоді місто й два дні без води не протримається...
Залізняк звелів сурмити відступ і сам бігом проскочив небезпечні лінії вогню. Бачачи відхід ворога, хоробрі Маккавеї зчинили оглушливий радісний ґвалт.
Повстанці після невдалого приступу обложили Умань залізним кільцем і, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигирині, почали ліниво обстрілювати фортецю. Уманські гармати теж відповідали чавунними ядрами... Цією перестрілкою, яка ні тій, ні іншій стороні не завдавала особливої шкоди, і закінчився день.
Та коли стемніло, Залізняк з Гонтою свіжими силами з двох боків ударили на укріплений табір і незабаром взяли його. Захисники фортеці з височини стін бачили, як обложені спершу відповідали шаленим вогнем, відбиваючи чорні юрби повстанців, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрілянина вщухла, і гайдамацька лавина, увірвавшись до шанців, затопила їх своїми нестримними хвилями...
З жахом прислухалися уманці до страшних зойків, які долинали з табору, і радість, що було охопила їх після перемоги, змінилася відчаєм.
— Воду відрізано! Ми загинули! — залементували жінки. Їхні крики відразу вплинули на самопочуття міліції... Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманців: він почав гучно всіх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, і коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кілька тижнів; а днів за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне військо хороброго й славетного регіментаря пана Стемпковського.
— А об міцний частокіл пси розіб'ють свої лоби! — додавав губернатор. — Вчорашній день показав їм, які левенята засіли за цими укріпленнями, — вихваляв він хоробрість і стійкість молодої міліції.
Вероніка з свого боку втішала жінок та підбадьорювала всіх звісткою, що нібито російські війська вже підходять до Лисянського замку й через два, найбільше через три дні будуть тут.
Усі вірили доньці губернатора або принаймні хотіли вірити й підбадьорювали одне одного. Другий день минув цілком спокійно: гайдамаки укріплювали свої позиції, ліниво перекидалися бомбами і звужували кільце довкола міста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, і він одразу так обмілів, що в кількох місцях навіть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; він усе-таки сподівався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-післязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усім відпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тільки пивні склади, але й усі винарні, аби виграти час і яким-небудь способом повідомити Стемпковського про своє безвихідне становище... Звичайно, правду про наявні запаси води від уманців приховали, і вони поки що не виявляли особливої тривоги.
Паніка, що було запанувала в місті, начебто трохи зменшилася; усі метушились і, хто чим міг, допомагали міліції: то підносили харчі й набої, то лагодили пошкоджений пострілами частокіл. Усі храми були відчинені вдень і вночі; відправи в них не припинялися, й богомольці з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушні благання...
Сара в ці дні, полишена цілком на саму себе, мучилась однією невідступною думкою: як врятуватися, як дати комусь із своїх знати, що вона в Умані... Тому-то дівчина використовувала кожну нагоду, щоб підійти ближче до частоколу й виглянути назовні. Але частокіл височів суцільною стіною, та й гайдамаки стояли від фортеці за двоє-троє гін — сажнів за чотириста, а на такій відстані її не впізнав би і сам Петро, навіть коли б вона вилізла на вежу, на самісінький шпиль!
Сповнена тупого відчаю, Сара одного разу йшла майданом і випадково натрапила на православну церковку, в якій щодня ревно били поклони бабусі й діди, що не могли через свою немічність втекти з Умані... І раптом у дівчини сяйнула думка: "Тут, тут мій порятунок! Біля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всіх стражденних і обтяжених під свій захист".
— Авжеж, — прошепотіла Сара, звівши очі на хрест, — там, там! І як мені раніше не спало це на думку? Адже в душі я давно християнка... Сам батюшка, святий отець, благословив мене... а я, замість того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пітьмі, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби... А тут, перед моїми сліпими очима, було тихе пристановище любові й милосердя...
Від зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помічала.
— Ні, більше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — і, нехтуючи обережністю, навіть не озирнувшись, дівчина рвучко увійшла до церкви.
Всередині було порожньо й тихо; три баби й два діди тулилися по кутках; священик у рясі та єпітрахилі тихо читав відпускну молитву... Та ось він, закінчивши її вигуком "яко благ і чоловіколюбець", благословив молільників хрестом і простят його для цілування.
Сара перша підійшла до хреста з якимось внутрішнім трепетом і відчайдушною рішучістю; вона побожно поцілувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Мені... треба вам сказати..."
Священик, худенький дідок, ласкаво глянув на дівчину й кивнув головою на знак згоди. Відпустивши своїх парафіян, він підкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на коліна й заридала.
— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпі-трахиллю Сарину голову, немов для сповіді. — Повідай мені твоє горе, відкрий свою душу... перед цим хрестом!
— Ой отче святий... я не достойна ще... Адже й те, що я підступила до хреста, може, страшний гріх, — схлипувала дівчина.
— Немає такого гріха на світі, якого не можна було б омити сльозами під покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всі гріхи світу... і якщо ти віриш...
— О так, вірю, вірю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вірю в цього доброго бога... але ще не смію торкнутися до святині... я єврейка!..
— Єврейка? — здивувався батюшка.
— Атож, єврейка, ще не хрещена... Але мене вже благословив панотець... батюшка лисянської церкви... — схвильовано заговорила дівчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дідусем усі болі своєї змученої душі... — Він одкрив мені очі, він просвітив мою душу, він влив у моє серце струмочок братньої любові... І я полюбила гоїв, нещасних, гнаних...
— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає більшої радості на небі, як знайти заблудле ягня... Ти в серці вже носиш Христа... отже, ти хрещена духом... А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай він стане твоїм щитом і провідною зіркою в житті... Ти християнка!..
Сара побожно припала до хреста й відчула в своєму серці той наплив релігійного ентузіазму, який веде мучеників на вогнища, осяваючи їхні обличчя усмішкою блаженства.
— Лисянський священик імення ще тобі не дав? — спитав батюшка.
— Ні... Він уже мав охрестити й повінчати мене... — зашарілася дівчина й знову залилася слізьми, — але мій батько, несподівано... завіз мене на Поділля... а тепер в Умань... Розлучив навіки... Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю... я помру християнкою... і там зустрінуся...
— Бідолашне дитя моє! Надійся і віруй... а в бурю тебе збереже сей храм... його двері й для тебе будуть відчинені... Даю ж тобі ймення Варвари-великомучениці, в ім'я отця, і сина, і святого духа... Амінь, — і священик тричі перехрестив Сару.
В пориві пристрасного релігійного почуття дівчина упала ниць перед аналоєм і заніміла в безмовній молитві...
Настав третій день облоги. Настрій в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребів Младановича збуджували енергію. Справжню причину цієї щедрості панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистерні воду вже вичерпали... На лихо, стояла страшенна спека — літо було в самому розпалі.
Ще з раннього ранку на вишках усіх веж юрмилися люди: вони озирали околиці й ділилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу... На запитання: "Чи не видно королівських військ? Чи не прийшли москалі?" — з веж лунала одна й та сама відповідь: "Ні, не видно нікого!"
Ці невтішні повідомлення підривали віру в обіцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманці все ще кріпилися, боячись втратити останню надію...
На четвертий день облоги, надвечір, по місту прокотилася жахлива чутка, що ніде немає й краплини води.
Уже дві доби населення не одержувало її, але терпіло спрагу, вважаючи, що вода зберігається на випадок крайньої скрути; нині ж фатальна дійсність постала перед мешканцями Умані в усій своїй жорстокості, їх охопив божевільний розпач.
Зчинився страшенний гамір: довкола залунали безтямні вигуки, несамовиті зойки, надривні благання й шалені прокляття, а до них долучилося ще й жалібне ревіння худоби...
