Останні орли - Старицький Михайло
У стіні почувся глухий стук. Шарудіння в кабінеті відразу стихло.
Губернатор на руках виніс з молитовні пані Ядвігу, знепритомнілу від страху.
А в кабінеті стояв Найда, випростуючи занімілу від напруження спину; за ним уже пролізли й обережно обмацували стіни ще четверо козаків. Зненацька за стіною у тайнику немовби щось обвалилося. Усі заніміли в тривожному чеканні... Минула хвилина, друга... — ніхто з їхніх товаришів більше не з'являвся в отворі...
Отаман кинувся назад, на кілька східців спустився в підземну галерею і наткнувся на якусь брилу, що загородила вхід; за нею було чутно метушню і стурбовані голоси... Найда спробував зрушити брилу, та відразу зрозумів, що це не під силу людині.
— Поспішайте назад! Ми відрізанії — крикнув він. — Нехай диякон із загоном мерщій перелазить через огорожу й здобуває замок... Ми ще спробуємо відчинити браму.
Потім, повернувшись у кабінет, Найда прошепотів до товаришів:
— Нас підстерегли... Та хоч би там що — гайда за мною! Тільки швидкість і відвага ще можуть урятувати нас!
Навпомацки отаман знайшов двері в коридор; він знав, що в кінці його були сіни з двома виходами: один вів до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товариші... Але тільки-но він вийшов у сіни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що відразу пізнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усі приймали, вважаючи його за польського лицаря.
— А! То ти ось яка птиця! — зловісно мовив губернатор.
— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це ім'я! — твердо відповів отаман, дивлячись прямо в вічі ненависному ворогові. — Шкода, що мене схопили твої посіпаки, а то ми звели б старі рахунки, пане губернаторе.
— Які рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?
— Чим? Згадай, скільки ти пролив людської крові, скільки сиріт пустив по світу, скільки сліз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки... Ну, дарма — прийде інший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть... страшна смерть!
Найдині слова так вразили губернатора, що він спершу й слова не міг промовити, тільки цокотів зубами від злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:
— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!
— На шибеницю! — ревнув нарешті Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловісного пророка.
Отамана потягли в двір...
У цей час надійшла стривожена пані Ядвіга й, побачивши полоненого, заточилася.
— Єзус-Марія! — хотіла вона крикнути, але голос у неї обірвався. — Що це коїться? Наш коханий гість, славний лицар вітчизни...
— Не хто інший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамаків, диявол із пекла, проклятий Найда!
— Ой, води! — скрикнула пані губернаторова і, коли б не офіцери, які стояли поблизу, впала б додолу.
— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'яті. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, ні! Він був у нас тоді з підступною метою: вивідати потаємні ходи... і хотів по-зрадницькому, як Юда, продати нас... Але тепер віроломний зрадник у моїх руках і за кілька хвилин його повісять!
— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так... Цього не може бути... Це жахливо... Він не може бути злочинцем... Хіба такі очі... і голос... можуть бути у розбійників? — голосила пані, не тямлячи, що говорить і чому захищає Найду.
— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потік її диких, несамовитих слів губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобі ж кажуть, що це Найда... заклятий ворог наш... Він і сам признався, тут щойно всім погрожував смертю... проклинав нас... Він не поляк, він — хлоп!.. Він шпигун і зрадник!
— Ой боже мій, що ж це? — ламала руки пані губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатії до Найди.
Тим часом жовніри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.
— Що ж це? Невже заради примхи... через незрозумілий жаль... уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.
Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серці давно замовклі струни... І тепер вони бриніли, немов забута пісня, гамуючи злобу й навіваючи якусь дивну розчуленість. Отаманові раптом стало жаль свого молодого життя... "Умерти на порозі щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашніше! Та де вона? Може, губернатор уже відпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б... А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку піднялося на ноги... вона б на гамір прибігла перша... Чи не кинув її у льох цей негідник?" — такі думки роїлися в голові Найди, й він, щоб відтягти якось час, лагідно мовив до Кшемуської:
— Пані... твоє заступництво зворушило мене... І я б віддячив тобі тим же... Але доля позбавляє мене такої можливості...
У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.
Дівчина знала про падіння Умані й нетерпляче чекала свого судженого в замку... І раптом гамір, крики... Вона кинулась до дверей, але покій було замкнено ззовні. Довго панна кликала слуг і смикала двері, поки нарешті вони розчинились...
Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозуміла, що справу програно й що страшний кінець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторові в ноги й почала благати:
— Зглянься! Змилуйся! Мій батько віддячить тобі сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Він — мій наречений!
— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтішне просичав Кшемуський. — Це одна зграя...
— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!
— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський і затупотів ногами. — Мотузку на них обох! Тільки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибениці, поки він не здохне... хай милується на свого коханця... а потім і її!
— Не принижуйся перед цим негідником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дівчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Україні все влаштується і без нас...
Дарина підвелась і, обвівши презирливим поглядом катів, кинулась до Найди.
— Орле мій! Наша славо! Я не принижусь більше!.. Прощай! Там побачимось! — і вона обвила шию коханого руками, злившись із ним душею в останньому передсмертному поцілунку.
— Відтягніть її! — зненацька крикнула пані губернаторова, відчувши в своєму серці якісь ревнощі до цієї дівчини.
Найду потягли в двір, а за ним і непритомну Дарину... Юрби цікавих і в дворі, і на стінах замку нетерпляче чекали страти. Пані Ядвігу Кшемуський наказав відвести в покої.
— Слухайте, божевільні! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнірів. — Ви чините волю лиходія, приреченого на жахливу смерть... і цим самі себе засуджуєте на загибель... Залізняк уже звільнив увесь край і йде сюди! Польські війська розбито... Весь народ повстав... Він не лишить тут каменя на камені... і за мою голову відплатить вам пекельними муками! Присягаюся всім святим — не страх смерті змушує мене говорити, я не раз дивився в вічі кирпатій, а мені шкода вас... Схаменіться, перейдіть на бік правди й скарайте наших мучителів. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отаманові слова справили враження — жовніри захвилювалися і почали ремствувати:
— Ай справді, панове, супроти Залізняка нам не встояти... то чого ж гинути ні за цапову душу?
Скрегочучи зубами від злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарешті все було готово, й він люто вигукнув:
— Взяти його! А цю, — показав він на Дарину, — прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась... Тоді наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катів. А Кшемуський скаженів:
— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!
Отамана підвели до шибениці, накинули зашморг... На щастя, Дарина не бачила нічого: вона так і не прийшла до пам'яті, навіть тоді, коли її прив'язували до стовпа.
Але в той час, коли Кшемуський тішився муками своїх жертв, у замку несподіване зчинився страшенний гамір: він виник десь у внутрішніх покоях і, наближаючись, наростав, мов буря... Усі скам'яніли... Почувся жіночий вереск, і знавісніла пані губернаторова, в супроводі Теклі й інших жінок, вискочила у двір з криком:
— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садові двері!
Ще не встигли сторопілі жовніри й шляхта збагнути жах свого становища, як із вхідних дверей вихором вилетіла юрба гайдамаків; на чолі її був старий запорожець Таран, котрий приспів з Мотронинського монастиря і приєднався до нижнього загону.
— Де Найда? — кинувся він до скам'янілого від переляку губернатора.
— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.
— Мертвий? Ой орле мій! — захлинувся слізьми старий. — Що ж тобі, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобі придумати?
Губернатор трусився й не міг вимовити жодного слова.
— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дід з ненавистю струсонув губернатора, а потім, схопивши за руку його дружину, також приволік її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повісив? Сина свого, рідного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула і впала.
— Приведіть її до тями! Відлийте водою! Нехай втішається смертю рідної дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобі дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так і я мучився, коли ти закатував мою дружину й дітей!.. Придивись, я — Свирид Таран... Пам'ятаєш — молодий, ставний, щасливий... а тепер сивий дід... Та серце в мене те саме, що й колись було: останні двадцять років воно билося для помсти й дочекалося її!..
Запорожець підійшов до прив'язаної Дарини й нахилився.
— Вона ще жива, тільки непритомна... Розв'яжіть мотузку! А втім, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука.. Ні, їй ліпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрітися там... Боже, прости і мене, і її! — він вихопив з-за пояса пістоль і вистрілив.
Дівчина навіть не розплющила очей, вона тільки стрепенулася й поникла, всім тілом повисши на мотузці.
— Дивися, неситий звірю, і ти, гадюко! — знову звернувся дід до Кшемуського й опритомнілої пані.
