Останні орли - Старицький Михайло

Я ліворуч — в інший покій. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному місці тріснула, й полум'я крізь щілину так і шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — біля моїх ніг лежить убита пані, голова розрубана, а коло неї дитя, років трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум'я... Насилу вискочив! І чуприну трохи обсмалив, і жупан затлівся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою... а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою...

— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман і кинувся обнімати свого рятівника й другого батька.

— Атож, тебе, мій сину! — запорожець міцно притис до своїх грудей голову Найди і поцілував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тоді, то й прикипів до тебе серцем навіки. Усе моє горе немов покрилося цією знахідкою. Але де ж мені, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нікого й нічого у мене не зосталося — ні кола, ні двора, ні родини, сирота кругом, тільки й зосталося роду, що Січ-мати, — от я і вирішив одвезти тебе туди, довірити матері своє єдине й кохане дитя. Там, на зимівнику у діда Свердла, я й улаштував тебе, а братчиків попросив доглянути, до розуму довести й звитязі лицарській навчити.

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — жваво заговорив Найда. — І пасіку, і діда... Він любив мене й пестив, розповідав про походи, про ворогів України, говорив, що козак для того й народжується на світ божий, щоб захищати од ворогів-панів рідний люд і рідну віру...

— Еге ж... Дід помер, а тебе згодом узяв під свою опіку кошовий і приставив двох доглядачів.

— Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: і суворі, і людяні. А при них уже кожного року навідувались до мене й ви, батьку мій, привозили всякі гостинці й дорогу зброю.

— Приїжджав, приїжджав, мій любий, — розчулено мовив запорожець. — І ті хвилини були найщасливіші в моєму житті, та я не хотів тобі признаватися у всьому — ще зарано було... А от коли ти став лицарем і в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нині відпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надії... є й гроші для цього.

— І присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в мені не помилився: я помщуся цьому гаспидові, цьому сатані Кшемуському так, як не снилося й звіру Яремі!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засміявся таким моторошним хрипким сміхом, що Найда мимохіть здригнувся, а серце його похололо.

— Я вірив і вірю, що син... — тут старий урвав мову і якийсь час мовчав. — Та коли, — почав він знову, — ти несподівано пішов у ченці — це мене замалим не вбило! Адже я невідступне, мов тінь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навіть твої думки... І раптом, у розквіті твоєї слави, тоді, як усе товариство вшанувало тебе довір'ям, — ти щез, зник безслідно, невідомо куди! Я шукав тебе скрізь, розпитував — ніхто нічого не міг сказати. Усі вирішили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серці! Знайти собі сина, знайти собі єдину втіху за всі муки — і знову його втратити!..

Старий запорожець міцно стис Найдину руку і, ще більше хвилюючись, вів далі:

— Але в стократ тяжче мені стало, коли я дізнався, що ти пішов у ченці... О, з моїм горем не могло зрівнятися ніщо! Присвятити тобі все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — і нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найді руку. — Тому що тільки зрадник може думати про порятунок своєї душі в той час, коли гине рідний край!..

Найда весь спаленів, а потім побілів, наче полотно. Старий важко перевів дух і заговорив хрипким од хвилювання голосом:

— В першу мить я хотів убити і тебе, і себе... Та серце мене стримало, воно підказало мені, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав... я благав бога... І ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я від думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман і знову весь спаленів від незаслуженої кривди.

— Так, я батько тобі по духу, але не по плоті, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрів свого рідного батька, хіба б ти не залишив для нього всіх нас? Хіба б ти не перейняв усіх його думок, його... — старий замовк і впився очима в .Найдине обличчя.

— Але ж ви самі казали, що батько мій був український шляхтич. Та коли б він був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не проміняв би вітчизни! Тепер ніхто й ніщо не вирве України з мого серця!

— Так, так! — скрикнув дід, задихаючись від якогось несамовитого збудження. — Сину мій! Радосте моя! Втіхо моя!

Він палко обняв названого сина і якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тільки, як сильно билося серце старого і з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей...

— На тебе надіюсь, у тебе вірю, — через хвилину заговорив дід, злегка відхиляючи од себе Найду й з невимовною гордістю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубові за дітей і за батька...

— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.

— Вірю, вірю... — прошептав запорожець і, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголів'я.

Смертельна блідість вкрила його обличчя, очі заплющились... Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою і прошепотів:

— Ні, ні, сину, моєї залізної натури радість не вб'є. У цей час почулися чиїсь кроки...

До келії ввійшов Петро й доповів, що все уже готово до від'їзду, ворота полагоджені й нещасні мученики поховані.

— Поставили й хреста, — додав він, — не встигли тільки високої могили насипати.

— Насиплють їм могилу думи й пісні наші, — похмуро відказав отаман. — І тієї могили вже ніхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

— Вже світає.

Почувши Петрові слова, дід розплющив очі.

— Світає? — пошепки спитав він, звертаючись до Найди. — Чуєш, світає... поспішай же... ти ще встигнеш, не гай же й хвилини... Пам'ятай присягу!..

— Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку... Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчі запорожця промайнула зневажлива усмішка, він махнув рукою і сказав: замість вас полечу й знайду таємний хід, я присягався і знову присягаюсь: помщусь за вас лиходіям так, як помстився б за свого рідного батька!

— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мій, мій тепер син! Мій! Ох, сину, я стільки років таївся від тебе й лише нині можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене... дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей і, задихаючись од хвилювання, промовив:

— Мій син, мій! Українець серцем і душею і страшний месник ляхам!

— Українець серцем і душею і страшний месник ляхам! — повторив за ним і Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик тріумфу.

— Дякую тобі, господи! — прошептав він, зводячи очі до неба. — Ти вже тут, на землі, заспокоїв моє розтерзане серце... Іди ж, сину... іди, але бережи себе: в тобі єдиному моє життя, моя радість...

— Бережіть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман і припав устами до сухих дідових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди і, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

— То нехай же благословить тебе бог! — і, ще раз поцілувавши козака в чоло, знесилено ліг і заплющив очі.

Ще сонце не сходило, як Найда із своїм загоном виїхав з монастиря й поспіхом, через дрімучий ліс, подався на захід, в напрямку Вільшаної та Лисянки.

Усі їхали мовчки, пригнічені жахом щойно баченого; але, крім цієї спільної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рідних місць, мимоволі згадав замученого ляхами батька; Найда перебував під враженням жахливої розповіді старого запорожця й нового почуття любові й обов'язку, скріпленого присягою, даною отаманом своєму рятівникові; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невідоме майбутнє будило в її душі невиразне передчуття фатальних втрат, дівчина серцем уже чула біду, що насувалася з чорної імли.

Та й у кожного напередодні кривавих боїв зринали з потаємних глибин душі зворушливі спогади.

Коли втомлені коні побігли повільніше, Дарина під'їхала до Найди й тихо спитала його:

— Об чім, коханий, так задумався?

— Га?! — здригнувся отаман від несподіваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?

— Ох, коли б тільки бурі та грози не розлучили нас навіки, — мовила дівчина. — Ти ось зажурився, друже мій, і в моє серце теж запала печаль... Справді, куди мені тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано... там тепер ні мені, ні пораненим немає притулку; у Київ, поки не скінчиться ця велика боротьба, я не вернусь нізащо, та й потому вернуся туди хіба що з тобою, вірною дружиною, яку дав мені бог...

— Щастя моє, радосте моя, вся надія в тобі, все життя для тебе! — прошепотів у відповідь Найда, сп'янілий від захоплення.

— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе мені не жити. Але як під час цієї бурі... не сховатися від неї, ні, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельній борні? Я б з радістю полетіла з вами в похід!

— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв'язала б мені крила.

— Але яка мука, друже мій, не бачити тебе, сидіти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

— Ні, не тривожся: не трапиться! Я вірю в свою фортуну, і якщо душею буду спокійний, то гори зрушу...

— Про що ж ти думав?

— Не про небезпеку, ні, — посміхнувся Найда. — Але я в монастирі дізнався багато про що вельми важливе від старого пораненого запорожця... почув од нього несподівані речі... Виявляється, він мій названий батько, він урятував мені життя й виховав мене; його сім'ю з нелюдською жорстокістю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, і я заприсягся відплатити катові за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповів мені, що там є потайний лаз, через який можна дістатися до самісінької спочивальні губернатора...