Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Це той самий Натан Рибак, що колись гарнесеньким юнаком за-побіжливо й шанобливо розмовляв із Пилипенком та мною в фойє готелю "Континенталь"? Він саме вступив тоді до "Плуга" і був тихіший за воду, нижчий за траву...

Розмова була коротка, суха, вже наперед визначена. Мого рукописа, що я тримала з собою, зовсім не було потрібно. У видавничому пляні не передбачено моєї збірки оповідань. Нема паперу. Рибак говорив зо мною більше, ніж зневажливо. Тут тобі не місце! — казала вся його постава. І я, вигнана цим презирством, прибита, ледве вийшла з того кабінету. Чого було призначати на сьогодні, коли це саме міг сказати й два дні тому, та не переводити мене через ще одне приниження?

Чого було себе мучити? Що ти сподівалась від цих яничарів? Не треба було йти! Але я йшла, щоб не казали, що я сама винна, пасивна... Щоб могти собі й усім сказати, що куди я не стукалась, передо мною двері замкнені. Це може й правда Га-сина — не мовчи! Мовчанка — знак погодження з тим, що тобі пришивають.

Все це я маю сказати в відділі преси цека партії і запитати, чому це мене звідусюди виганяють? Всі ходять — піду і я! Ось зверталась до видавництва Радянський письменник і мені відмовили. Відкинули нариси про Туркменістан... Я нікого й нічого не боюся, я не ворог народу, в мойому праві працювати словом для мого народу нема нічого контрреволюційного. Я от пішла до "Дитвидаву" на оголошення в газеті найматися за коректора, і там мене не прийняли...

* * *

Таке я й сказала, бо дійсно пішла до відділу преси цека партії. Після ритуалу перепусток я ввійшла до якогось кабінету. Там сиділа висуванка з району, активістка, молодиця середніх літ, товаришка Підтиченко. Вона вислухала всі оці мої ремствування і вирікла таке:

— Пишіть нам про жінку, яка добра господиня в хаті, має троє дітей, добра сім'янинка і працює в інституті викладачем. Крім того, має наукові праці. От як напишете таке оповідання, — тоді будемо вас друкувати!

Чула? "Пишіть н а м"!

Я не мала що на те сказати і якось із того кабінету вийшла, їм треба "позитивної героїні" примітивно-стандартного типу. А в тонких психологічних нюансах вони так розуміються, як свиня в помаранчах.

33

Качура не раз мені натякав щось, а одного разу вже виразно сказав, що мої поневіряння не скінчаться, аж поки я не піду до Корнійчука та не попрошу. Це, мабуть, був його вже випробуваний власний шлях. Оте чудо поновлення в Спілці та секретарювання в журналі були з Корнійчукової ласки. От що! Так і мені радить.

Ролі помінялися. Колись же Качура був заступником голови "Плуга", і з цим самим Корнійчуком говорив протекційно, а тепер... пішов до нього на поклон.

Було в мене гостре почуття протесту проти такого поклону. Одна річ — домагатися свого права, а друга — просити протекції. Та в кого ж? Був у "Плузі" молодший товариш, нічим не позначився, запобіжливий Шурка, дорожив твоєю опінією про свої перші літературні спроби, а тепер — "Олександер Євдоки-мович" на найвищій висоті. Я ж падаю все нижче й нижче... І в міру того, як ступав по сходах слави вгору, все менше й менше впізнавав мене, все більше безодня розросталася. Зустрічаючи в коридорі Дому літератури, "не знав", дивився, мов на порожнє місце. "Нам баляст непотрібний!"

Оті сценарні курси — вже було приниження. Я пішла на ті курси, бо не було іншої відтулини вирватись у життя з ями нікомунепотрібности моєї сили й мого запалу. "Вічна студентка", інфантильна дівчинина, я не відчувала себе пониженою там, аж поки не з'явився від кінофабрики Корнійчук у ролі лектора. Мені читає лекцію Корнійчук! І тепер іти просити? Ні, ноги не несуть.

Буває ж таке, що не пускає тебе щось робити ніби конче потрібне, для свого ж добра, — щоб не було потім гіркого осаду. Оцей гіркий осад, що зостався від сценарних курсів, піднявся з глибини душі. Ще раз таке переживати? Ні.

Одначе я не є "стопроцентний позитивний герой", я змалку маю за собою ваду: як вівця-бирка виконувати те, що навіюють. "Роби те!" — Я роблю. А потім, навіяння мине — я цапки! Щось подібне сталось і цим разом.

Я написала листа до Корнійчука, як до голови Спілки письменників. Зміст такий: не розумію, чого мене весь час цькують. До друку не допускають. Чи багато в нас українських літературних сил, що мені не дають працювати в літературі? Чого це якісь випадкові людці мають там місце, а я не маю? — В листі не було прохання, було обурення за потоптання моїх природних прав.

Написала й віднесла, дала в руки особистій секретарці Корнійчука, стенографістці депутата Верховної Ради від Христи-нівки. З цією особою, Олею, я була на курсах стенографії і вона ще не забюрократилася. Мені було легше з нею говорити, ніж із іншими в цім апараті. За пару днів я вже позбулася впливу ззовні і лаяла себе, нащо я так зробила. Пішла до цієї Олі і сказала, що я свого листа забираю та треба розуміти так, що я його ніколи не давала. Оля погодилася: це краще. Лист повернувся. Вона напевно читала його, але чи подавала Корнійчукові — не знаю.

Це цікаво, чому мене так одвертало від того поклону? Просто щось силою відтягало. Якось я так думала: хоч я — ніщо, але без уклонів. Я поділяю долю сотень мільйонів мас і це для письменника почесніше, ніж бути межи упривілейова-ними. Я не зробила ніякого злочину і не маю за що червоніти та просити прощення. Лестити, ані "грати ролю чарівної" ("работать под обаятельную", рос. мовою краще виходить), — не вмію. А без лестощів — з чим я піду?

Одним словом — ні! Усе єство — ні! З цими міркуваннями і без міркувань, а з невисловленими почуттями — ні! І хоч я намагалась присилувати себе (під впливом намов Турчинської, Качури ще й Варвари Чередниченко) — кінцево таки ні. Не люблю я начальства і стараюсь обійти його якнайдальшою дорогою. У Спілці ж ген-ген як далеко зайшла оця кастова, начальницько-підлегла субординація.

І як це добре! Якби я пішла просити, добиватися "прийому" в Корнійчука, то на все життя залишився б гидкий осад на душі. А так — чисто.

Ні, таки є близько мене Опіка, що не допустила до цього поклону. Як побачила, що я збилась із свого шляху, дала себе відчути. Кілька лише років згодом цей сплав "Микитенко-Кор-нійчук" (наймаркантніші дві фігури диктатора-старшого наймита того часу) став основним персонажем у 4-му томі роману "Діти Чумацького шляху". А якби я просила щось для облег-шення остракізму, що впав на мене — чи змогла б підняти цю тему?..

34

А тут ще один епізод згадується. Літом, у приймальні Спілки письменників, у тій кімнаті, куди всякий може заходити, але з неї в залю президії — тільки через секретарку, тільки вибрані. Заходить Володимир Сосюра, сідає біля мене, починає розмову. Це вперше він зо мною говорить. Я вже звикла, що мене міряють здивованим поглядом тут, то оце людяне Сосюрине звертання мене аж заскочило. Він каже, що впізнає мене по очах. Далі розмова переходить на інші теми. Сосюра скаржиться на Петра Панча. Чи диво це? Ні, Сосюра завжди, з ким говорить, то скаржиться, — кожному на все. На цека партії, а в цека партії — на своїх ворогів у Спілці. Всі знають, що Сосюра

— "анфан терібль", божевільний, і що він може все собі дозволяти. Про нього, як і про Осьмачку, ходять усякі пікантні історії. Особливо, про сварки з Муркою...

Тепер скаржиться він мені на повний голос, що Панч відкинув його поему. — Подумайте! Не хоче друкувати в Радянській літературі! Чому? Бо я цю поему присвятив моїй бабусі, а вона була монопольщиця, нетрудовий елемент, а тому

— мій твір клясово ворожий, ідеологічно невитриманий! Мовляв, це дрібнобуржуазна бабка, а пролетарська література не може толерантно ставитися до клясово ворожого елементу. Ви тільки подумайте! Це ж моя бабуся, вона ж мене виховала, я ж від неї навчився перших слів, вона мені співала пісні, казки розказувала, вона передала мені все найкраще, що я маю, а я повинен її ненавидіти!

Обурений Сосюра виливав свої жалі на Панча, а я співчувала, бо й мені Панч повернув "сердцещіпатєльний романс". А Сосюра йде далі!

— Ми ж повинні шанувати своїх батьків і предків, дідів і бабусь. Ви подивіться на жидів. Чи хоч один із них прокляв свого батька? Чи діда? Ні, вся їх буржуазія вже тепер "рабо-чіє"... Чого це жиди не нацьковують себе одні на одних? Чому вони не витворюють поміж себе "клясової боротьби"? Я не чув такого. Вони всі один за одного горою, а нас нацьковують своїх же братів і бабусь ненавидіти, клясову боротьбу для нас вигадали. Он дивіться! Бачите там коло дверей отого бородатого? Бачите, як наставив вухо? Він же вчора був якийсь бакалейщик, а сьогодні хтось із них... (павза) влаштував свого дядю сюди...

На дверях дійсно стояв рослий, відгодований, з довгою плеканою, як у рабина, бородою, швайцар. А де дівся Іван Степанович, той довголітній сторож Дому літератури, той дідусь, що з батьківською теплотою ставився до кожного письменника, що вже при вході шепне, як щось є дуже важливе? Цей "дядя-бакалейщик" дійсно "наставив вухо" в наш бік, а Сосюра на весь голос просторікує: — То його поставили сюди "свої", щоб він за нами шпигував та на нас доносив, — а нам кажуть ненавидіти наших дядь і бабусь...

Я не знала, як сприймати це. Чи остерігатися того швайцара з бородою, з його "наставленим вухом", чи Сосюри. Він же прекрасно знав, що це могли бути й мої такі думки — про штучно зфабриковану й роздмухану "клясову боротьбу" в суцільному українському народі — бо я ж непролетарського походження, одіозна куркулька... То чого ж він так голосно й прилюдно? Чи "божевільному все можна"? Він оце зо мною говорить, а взавтра піде до відділу преси цека партії і там буде скаржитися... на що?

А я могла б і ще більше сказати, ще далі: чого це, як тільки що українське, то вже й "буржуазний націоналізм"? А де ж у нас є буржуазія? Якщо є, то не українська, а якраз саме та, що перефарбувалася в "рабочіх". Оте містечкове міщанство, що так гарненько присмокталося до радянських обставин до української літератури, щоб мати тут "кусочек хлєба, вагон масла". Якщо мої двоюрідні сестри не хочуть панщини в колгоспах, то вони вже й буржуазія?

Могла б... Тільки я те більше відчувала, ніж думала.

Але ця сцена з Сосюрою запам'яталася.

Бачивши таку прихильність, я запитала Сосюру, чи могла б я зайти до нього додому.