Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Облила мене холодною водою. От, і розказуй комусь!

А що Кузнєцов уже знає все, я в тому певна просто тому, що я ж йому сама написала. І оце тепер обдумую свої химе-рики, що я наробила, — та й не соромно мені.

Справді, яка дика ситуація! Жінка з дитиною приїхали, десь тут на дачі в Ірпіні, а я тчу якісь мрії, листи пишу і запитую в них... як буде з психікою майбутньої людини? Це я тоді саме розв'язувала питання, чи комунізм може забезпечити розвиток індивідууму, як неповторної одиниці. З моїх міркувань виходило, що ні. Первісний комунізм, перейдена фаза людства на світанку Людини, саме й позначений тим, що там не було індивідуумів, була маса, МИ, не було Я. Член орди не міг вирізнити себе з орди, як Я, навіть не було такої свідомосте. Людство йде вперед, удосконалюється, — розвивається й індивідуалізм, жадна людина не подібна на другу і коли навіть вважає себе вічною душею, то с&ме, як Я. І коли марксизм каже, що буття визначає свідомість, то в комунізмі з однаковими побутовою й економічною базою мають бути й люди з однаковою точ-у-точ психікою?

Я не даю собі ради з цим питанням і прийшла до думки, що на це міг би відповісти мені марксист, він же одночасно й дослідник первісної психіки. Можливо, я помиляюся, що комунізм і розвинена особистість несполучні, то я хотіла б почути, що каже на це марксизм...

На велике диво, Кузнєцов відповів. Як належиться членові партії, він віддав данину марксизмові, як найвищому вченню про людство, а скінчив тим, що для повнішої розмови бажано було б зустрітися. На цей лист я вже не відповіла. І можливо, що лише факт відповіді мені наповнює мене ейфорією. Але... тільки не зустрітися, тільки не побачення. Все було проти того. Родина. Чи хотіла б я зіпсувати цей світлий образ, що виплекала моя уява, фактом підленького скрадання, прихованого від його дружини? Коли він одружився з нею, то значить любить її. Тоді — що? Дружба? Де тут фальш у цій ситуації?

І я так думала над цим нерозв'язним, що мені над ранок приснилися два оповідання підряд, дві розв'язки такої ситуації. Снились, наче я читаю. Я зразу, прокинувшись, сіла до столу й записала з "читаного", щоб не забулося. Оце ті два оповідання, що йдуть разом: "Дві", "На натягненій струні".

Чи не цікаво це для вивчення психології творчости? Приснилось. Уже готові персонажі, що їх у житті не було. Правда, в оповіданні "Дві" прототипом був професор Роман Черанівський, але, Боже мій, ті листи його були так давно, я про нього не думала десятками років.

І от тепер сиджу в цім парку та, не знати чому, радію.

Коли бачу, наближається Кіпніс. Питає, чому я тут сиджу, а я кажу йому, що є тут важлива справа. — Може підемо до нас? — питає він, — пообідаємо, супчик, щось простеньке, зайва тарілка ніколи нас не обтяжить. — І до речі, Кіпніс поспішає. Але чого я сиджу тут — він таки хоче знати.

Дивно! Неонілі Леонівні не могла я про свою нещасливу любов признатися, а Кіпнісові розказала. Така була урочиста краса природи навколо, що на цьому тлі було зовсім легко про недоторкане говорити. Кіпніс, який щойно казав, що поспішає, дуже перейнявся. А коли почув, що ще й можна побачити мою пасію, то забув і про "простеньку тарілку супу" та настояв на тому, щоб я почекала виходу Кузнецова з їдальні. Ходили ми по Володимирській, я казала, що це ж негарно так підстерігати людину (що та людина подумає?), а Кіпніс безтурботно відповідав: — Нічого! Хай собі що хоче, те думає. Ми ходимо в себе вдома по наших вулицях, а як йому не подобається, то хай собі їде до свого Ленінграду.

Дочекалися ми. Кузнєцов помітив це, не сподобалось йому. Але дивно. Мені вже було байдуже. Я думаю, що оті два новонароджені оповідання й принесли ейфорію, а перенесення її на особу було вже автоматичне.

Після того Кіпніс потягнув мене до себе обідати.

Оце так виглядала наша дружба. Оце тоді мені Кіпніс сказав, що я була часом дуже неприємна: цілими годинами сиділа похмура мовчки, упершись очима в одну точку. Він не знав, що тоді говорити. То була я в депресії, що переходила часом у ступор, якого я не помічала, а потребуючи дружнього слова, в такому стані йшла до цієї родини. І ніколи мені не дали зрозуміти, що я — кепський співбесідник. Це ж дуже гуманно, що він мене, таку затовчену, відкинуту, розпачливу й депресовану, жалів та навіть не дав відчути відрази, що я викликала. Завжди запрошував. Просто, як лікар.

Чи не варто це оцінити на вагу золота? В той час, як колишній товариш, українець Корнійчук, виганяв, то хто ж, як не Кіпніс, за мене заступався?

Буваючи часто в тій хаті, я не раз задумувалась, — з чого те все? Невже жидівським письменникам так добре платять за їх твори? І чого тільки не було в тім добре обжитому гнізді! Дві друкарські машинки, рояль, патефон, радіо, телефон, чудова бібліотека, дорогі дитячі іграшки, порядне убрання, наймичка, годуються родичі. Звідки?

І завжди Кіпніс плакався. Коли я нарікала на злиденність і безперспективність, він казав: — Я тобі безмежно заздрю! Тво-йому способові життя. Ти хоч і бідно живеш, але ти щаслива, що не маєш вічного клопоту в голові. А в мене голова пухне, де брати грошей на життя...

Розмову він починав своєю улюбленою фразою: — Ерст, Докіє! Якщо ти маєш гроші, то позич мені, а якщо не маєш, — я позичу тобі! — І при цьому казав, що в нього є два списки: отакенний список тих, кому він винен, і не менший список тих, хто йому винні.

Справді, цікава бухгальтерія!

Одного разу Кіпніс сказав таке: — Коли мені раз відмовлять, то я через деякий час знову приходжу. І другий раз уже не відмовляють. — Я не добрала тоді, що воно й до чого. Аж поки не почула, що Кіпніс завжди дуже атакував Літфонд і весь час йому давали там різні дотації... Це очевидно й був ключ — випробуваний психологічно закон — оце повторне домагання чогось. І як видно, застосовуючи його, можна було навіть дуже небідно утримувати немалу родину. А це ж не один він, Літфонд тоді смоктали не одні смоктуни.

Та проте, при всій нашій дружбі і приязні, Кіпніс ні разу не проговорився про джерело своїх прибутків. І як траплялося, що я помічала під назовні скрайньою щирістю оце щось заховане від мене — ранило.

Добре! Як такий Кіпніс тобі не подобається, то куди ти інакше підеш? Ніхто мене не хотів запросити до хати. На вулиці дехто поспівчуває, але до хати?.. Ні! А до Кіпнісів, коли б я не зайшла, прошена й непрошена, — вони раді. Повно розмов. Залишають обідати, чаювати... Тут я почую те, чого ніхто інший мені не розкаже. Як я позбудуся цієї привітної хати, то вже нема куди більше зайти.

Нині я думаю, що Літфонд усім навратливим письменникам давав дотації, може Кіпнісові найменше. Але він ні разу не проговорився! Щирість була вдавана. Та "тарілка супу" — з Літфонду була, вона належалась і мені.

За те я мала різні компенсації. Чи знала б я щось про такі закриті від киян справи, як те, що мати Лазара Каґановіча жила не де, як у царському палаці? Я не раз, проходячи повз той білосиній палац біля Марийського парку, що мовчазно стояв у глибині версальського Газону, думала: "Що — там? Аж ось... Ми, кияни, ходимо по Києву і не знаємо, що така важлива особа живе в царському палаці. І відколи, коли? Саме в час розгасання голодомору на Україні. Тоді в родинному містечку Хабному, перейменованому на Каґановічі, стало жити незатишно. Найвідповідніше — цей палац. Це я знаю тому, що чула від Іцека Кіпніса.

В інші часи чую, що цю матір-Каґановіч поховано на найвищому урядовому рівні, за державний кошт, з промовами й музикою. Якби не Кіпніс, то й не знала б.

* * *

А то йдемо ми раз Фундукліївською, назустріч нам Аркадій Любченко, привітно розкланюється. Кіпніс зауважує: — Любченко — беззмінно на верхах... І нічого не пише, не друкує. Я не розумію, яким чином він тримається. Тут у Києві є жінка, яка бачила його в погромницькій банді.

Це був справді феномен. Справді, Любченко після "Вертепу" й відчіпного "Зями", нічого більше не друкував, хібащо, як захопили Басарабію, був друкований його нарис у газеті, що то — історично українська земля. Зате був він у президії, у різних комісіях, головував, членствував. Допомагав йому апльомб, дуже велична постава. Хто це мені розказував, як він своєю сановитістю відводив чорні тучі?

Десь їхала бригада письменників на виступ, очевидно, в капелюхах, то причепились до них "стражі від шпійонів" десь на станції. Нагло нахопилися і: — "Ваші документи, Граждане!" Любченко гордовитим жестом протягує червону книжечку члена всесоюзної Спілки письменників, розгорнену саме там, де красується підпис Максіма Горького. Стражі збентежено відкозиряли, побачивши такий підпис, і бригада спокійно поїхала далі. Вся справа в позі! А Любченко вмів артистично грати важнющу персону.

І цього партизанського минулого Любченкового я не знала б, якби не Кіпніс. А це була правда. Про це, вже за німців під час війни, сказав мені й сам Любченко. Розговорились ми були про мій Жашків. (Я з Жашкова, він — із Тетієва). — Так, бував я в Жашкові, — сказав Любченко. — Був я тоді за медика в партизанському загоні. Я тоді був студентом медичного факультету...

І оце так виглядала моя з Кіпнісом дружба. Для нього захист українського права на буття, війна проти жидівської війни українському народові (що й була партизанщина) — "погромницька банда", — а "на Україні добре жити, то варто час-від-часу пожертвувати частиною свого народу", щоб вигідно пастися знов... І не зважаючи на таку біологічну нечутливість до свого власного цинізму, жиди, як уже друзі, то людяніші за нашого брата, українця. Складний взір на цій матерії!

28

Та й бачу себе вже в домі відпочинку на березі ласкавого Чорного моря в Коктебелі, у Криму. Як звичайно, — спочатку вразила цілковита зміна клімату — вічно шумливе море ось тут біля ніг і голубливий легіт, із екзотичними пахощами. Воно, це море, було й перед вікнами щальні-веранди, так що відчувалося постійно.

Раптова зміна на безжурність, що оповивала, що вдаряла в перші дні, за пару днів стала невідчутна. Ця безжурність стала така природна, як власна шкіра. Так і треба, що тільки й діла, аби не спізнитися в їдальню, а то — купайся в мереживній піні і зеленому прозорому плескоті хвиль та розглядай камінці, що набирають яскравости після кожного напливу тих мереживних хвиль...