Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Ні, краще нічого, не бути злодійкою... (Так я кружляла думкою тоді, незвична бачити увагу до моєї сіренької особи. Тепер я бачу в іншому світлі. Ільченко просто хотів піддати мені духу.)
А тут, як на те, прийшла ще й поклонниця, Єлизавета Ста-ринкевич. Чогось з'явився й керівник справами видавництва, Розін. Старинкевич здивувалася: "в кожному видавництві — свій Розін"... От такої саме атмосфери треба було мені, з легким жартом, з усміхом, увагою, де не косяться на тебе, де ти між ними — рівня...
Заходила я ще кілька разів до в-ва Дитяча література. Кожен раз Ільченко розсипав передо мною люб'язності. "Крилате письмо" було прийняте до друку, вже й гонорар одержала, а чи друкувалося, — не знаю. Прийняте було й оповіданнячко про Лесю Українку до дитячої хрестоматії, але чи та хрестоматія вийшла, — не знаю. Це вже був 1941 рік і все обірвала війна.
Третє оповідання Ільченко скритикував, і я навіть забула, що то було.
37
Остання річ, що я носила до київських редакцій, була новеля "Пахощі польових квітів".
Виникла вона так, як і новеля "Сосна чекає чуда". Я сиділа в сутінках біля вікна і дивилася на замережені квітами морозу шиби. От, розписав свої фантазії! Сиділа в тій тупій депресії, що в неї я тепер так часто поринала. І дивно! Депресія обернулася в радість! Раптом мені запахло жарким літнім днем. Виникла картина: я — серед золотого збіжжя й блакиті сяйного літнього дня, іду серед колосистих ланів із товаришем, з Кошо-венком. В сутінках, не запалюючи електрики, я все те, що привиділось, записала і вже не хотіла псувати чудового. Світла не влучала. Ранком без змін переписала нічні каракульки. Наче щось непогане?
Це вже не вперше мені. Тиск на вугілля робить із тонн вугілля маленький сяїстий алмаз. Після найтяжчого тиску депресії приходить радість творчости. Так раптом.
Усе життя маю я звичку перевіряти на комусь, чи щось путнє я написала. Якщо навіть не почую зауваг, то й це мені допомагає відірватися від написаного й критичним оком самій поглянути. Кому ж прочитати? Вже ж не Льоні. Вона на все моє пирхає і вважає нічого не вартим. А тут прийшла Голянина Надя з Ірпіня. Якраз добра слухачка. Цікаво, як ця 16-літня школярка із сірими знаїбчими очима сприйме? Саме такого "свіжого вуха" мені треба. Прочитала я їй, а вона, "шмаркачка", сказала, що оповідання нічого собі, тільки треба викреслити про мороз і шиби в квітах, що ними я починаю. Я її послухала,
— і досі не знаю, чи добре зробила. Тож цей контраст між зимовими шибами і сонячним літнім днем серед збіжжя і був причиною появи новелі. А я це викинула.
Носила я це оповідання до Літературної газети, там сиділи Мартич і Адельгейм. Відкинули. Понесла до редакції Радянська Україна. Там сиділи всякі фарбери і збанацькі. Повернули через два дні з резолюцією: "Анемічне".
Це й був кінець моєї письменницької "кар'єри" в "радянській дійсності".
38
Одного прозорого літнього поранку приходить Кіпніс, а це велика рідкість. Він почав із комплімента самому собі. — Ти повинна оцінити, що я так далеко теребкався на твою гору.
— Ясно, що я оцінила. — А як так, то ходімо на природу! — Ходімо!
Я запропонувала Аскольдову Могилу, бо це близько й моє улюблене місце, але Кіпніс має свій плян. Потягнув на Лук'я-нівське жидівське кладовище, там у нього поховані рідні, то треба їх відвідати.
З того всього, що ми по дорозі говорили, мені запам'яталися вислови, які я зрозуміла аж потім. Він уже знав, що от скоро почнеться війна з Німеччиною. Але я не знала і він не сказав, що означають ці натяки: "Людина трудиться усе життя, виліплює собі вулик, звиває собі гніздо, — а приходить бандит, усе те руйнує, дочку твою убиває..." Я, ідучи за трибом своїх тодішніх думок, відказала, що це ж саме робить людина із вуликом пчіл: вони трудяться, а людина забирає. Але до Кіпніса не дійшло. На тему про хижацьку природу людини з ним нема що говорити.
На жидівському кладовищі ми походили, бачили немало побитих шкел на фотографіях, вставлених у пам'ятники. Кіпніс кожен раз вигукував: "Ах, ґітлєровци!" Так наче не побачиш те саме на сусідньому православному кладовищі. Але сьогодні в Кіпніса думки йшли весь час у цьому напрямі. Вертаючись, знов він каже, ні з того, ні з сього: "Чого це за все, що робиться, винні жиди? Нема соли — винні жиди. Нема сала — винні жиди!"
Я тоді не розуміла, до чого він це каже, це була нова в нас тема. А то, видно, пробивався страх перед місцевим населенням... Ні, він уже знав, що от-от війна, — але мені не сказав. Нічого він не сказав і з того приводу, що сестра моя Льона оце вчора поїхала в будинок відпочинку до Геленджика. Пощастило, бач, хтось відмовився, то передали подорожню їй...
Як звичайно, Кіпніс запросив до себе на обід своєю "формулою": — Нічого, нічого, одна зайва тарілка в родині нічого не значить... — Ото ж тоді й зустріли ми Любченка, — та й знов на ту саму тему проговорився Кіпніс. (Ця розмова вже згадана вище).
* * *
Та щось почала я помічати, що Кіпніс не такий, як був. Оце прийшла була до них — тут же при мені з годину розмовляв він із жидівським письменником Лур'є ідиш мовою, а потім узявся читати газету, мовляв, заважаєш. Другим разом щось їхня служниця, Фрося, сказала про чутки за війну, а потім Кіпніс навчав її в другій кімнаті, думаючи, що я не чую: — Не треба говорити зайвого при чужих.
Це вже моє останнє пристановище. Тепер і сюди не хочеться заходити.
39
Не піду я й до Неоніли Кордиш, бо три рази заходила і невдало. Один раз наймичка сказала почекати в сусідній кімнаті, поки Нілочка вийдуть. Другим разом Неоніла була вдягнена й поспішала до приятельки. А втретє — дзвонила кілька разів і ніхто не вийшов, хоч світилося. Не хочуть мене.
Віктор Платонович теж змінився, став якийсь офіційний, а не той грайливий жартун, що сам перший ангажується в розмову. Коли я заходила до Інституту археології, говорила з Неонілою, а він випадково виходив на коридор і, хоч-не-хоч, зачеплювався за нашу двійку, то варто було спостерігати, як він весь час задкував, відступав від нас, так що вся наша група через деякий час опинялася при стіні...
* * *
Василина Ставниста, колись моя найкраща товаришка, що з нею я найбільш почувалась, як із собою, — душевно була вже ген-ген далеко. З нею відбувалися такі метаморфози, що я не встигала їх переварити. Після того, як її підступно викинули з Інституту мовознавства, поки вона їздила на Далекий Схід, вже не було їй туди ходу. Скільки не добивалася, скільки не ходила "на прийом" до "інстанцій", нічого їй не помогло. І так наші шляхи знов зійшлися. Мене побили й викинули з літератури, позбавили змоги друкуватися, а її збили з науково-дослідної кар'єри. Я вже кінчала стенографічні курси, а вона тоді почала.
Далі почали наші шляхи знову розходитися. (Як не смішно, а перший повів її зміни замаркувався її жовтою сукнею. Прийшла я раз до неї і вразив мене визивний колір цієї яскравої канаркового кольору з чорними розводами сукні. Чомусь ця сукня на ній, відчулась мені, як чуже щось, моєму духові неприйнятне... Я зненавиділа канцелярію і збридила саму хлібо-дайну стенографію, а Василина "пішла вгору". Від одного високого начальника переходила до другого, ще вищого, як особиста секретарка, права рука. Аж оце опинилась вона на дуже важливій посаді секретарки наркомату Заготівель. З її розмов було видно, що Василина вельми задоволена й горда з своєї нової кар'єри, — сильно вже вона хвалилася своїми успіхами. А мені було боляче це слухати, — бо як низько треба впасти, щоб забути про свої здібності в мовознавстві. Вона ж так тонко знає українську народню мову, так уміє витягнути з неї скарби для найделікатніших нюансів! То тепер її самохвальба канцелярськими тріюмфами різала мене, як ножем. Не та Василина, що я люблю! Це якась інша особа!
Особливо вдарило мене, наче сопух, коли я зайшла на її "арену слави", в приймальню наркома. Я вжахнулася! За столом, заставленим канцелярськими аксесуарами, сиділа не Василина, а якась маска. Ця маска, замість її лиця, складалась в якусь похабну гримасу з кутами рота розлізлими донизу, що мала служити за усмішку. Передо мною вмить промигнули фази Василининого усміху. Широко-радісна. Скептично-глузлива. Винна. А тепер — похабна! На голові не її буйне, непокірне, рівне з великою хвилею волосся, а дурні дрібні кучерики-пер-манент, що відразу вульгаризували її оригінальну красу. Я ж пам'ятаю ще, як один маляр вчепився був до неї і навратився намалювати її неповторний овал, оці великі трохи скісні очі, оцю невловну суміш слов'янського й тюркського. Десь це все поділося під трафаретним перманентом!
І вона вже не Василина, а Валя, Валєнтіна Іґнатьєвна. І вона вже говорить ось при мені до своїх підлеглих російською мовою. І прізвище її вже не Ставниста, а якесь таке пласке кацапське, що я й забула його тепер... Ах, так, вона ж вийшла була заміж за якогось керсправа, і, офіційно розписавшись, прийняла його прізвище, а своє чудове відкинула. Правда, скоро, майже слідом за одруженням, вони й розійшлися...
І що з такою особою говорити? Як говорити? Щоб на мої щирі оповіді про ізольованість і непотрібність, депресію і шукання ґрунту, де б опертися ногою, коли тонеш, — щоб на це почути: "Ти загниваєш і розкладаєш інших", чи: "Я влаштовуюсь!"? Пару разів мала я від неї стенографічну працю, але це не зліпило розриву. Я її просто уникала. Від неї йшла еманація, що мене відвертала. Це було так ясно, що навіть засліплена своїми успіхами Василина почала питати: — Чого ти від мене бокуєш? Хто тобі що на мене наговорив?
А говорили. Тільки я не хотіла цьому вірити. Говорила одна знайома стенографістка, Зелінська, що Василину ненавидять їй підлеглі секретарки й друкарки. За щось називали її змією й гадюкою та недвозначно натякали на її шури-мури з наркомом, одруженим чоловіком. В цьому й секрет її всесильности у наркоматі. Навіть начальники відділів її бояться й годять... — Я цьому не хотіла вірити.
(І от скажіть, що моя сестричка Льона не має олії в голові! Багато раніш, ніж Василинина авреоля в моїй душі померкла, Олена скептично мені казала: "Ти так віриш у свою Василину, а вона зовсім не така, як ти її уявляєш. Вона тебе не поважає, а ти на неї молишся..." Льона мала тверезий розум і вірну орієнтацію із зав'язаними очима, а я справді була заворожена видивом колишньої Василини.)
Перед самою війною, тоді, як ще цаз валилися трони, завалився трон і Василининого наркома.
