Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Хлюп-п, ш-шу-у! Це — справжнє життя, а не те, що покинуте десь у гамірливому місті з вічними клопотами, тоскними проблемами та вбивчою нудьгою. І взагалі — що таке нудьга? Як може вона існувати на світі при такому неозорному морському безмежжі та цьому цілющому повітрі та якійсь неозначеній мрійності, що її навіває шепіт камінців разом із відпливом хвилі?

Це десь там непомітно для себе викинула я засушену квіточку, світозарний образ одного археолога з Ленінграду, і вона попливла собі в неозори моря. Навіяння — як не було.

* * *

Місце дано було мені в кімнаті з другою відпочивальницею, якоюсь Любою з Москви. Чоловік її, журналіст, відпочивав цим самим часом десь у іншому місці. "Відпустка від подружніх пут", — так це розумілося. І довелося мені бути невільним свідком нової форми шлюбних норм, такої поширеної, аж стала стандартною, вже породила багато побутових анекдот. Яскравою носійкою їх була моя кімнатна сусідка, що так і розуміла перебування на курорті. Якнайбільше нагулятися з "поклонниками" (що більше їх, то більша її цінність), вибрати собі одного з них, змінити на цей курортний час чоловіка... А він десь — теж собі так. Повернувся з курорту, — знов подружжя.

Люба оточила себе десятьма студентами-бичками москвичами, назвала їх "хор П'ятніцкого" і співала з ними: "і кто єво знаєт, чево он морґаєт, на что намєкаєт, на что намєкаєт..." та "У самовара я і моя Маша"... Скоро з усіх десятьох Ваня дістав першість... Оце таке моє найближче оточення — хоч сядь та й плач! Кращого для мене доля й тут пожалувала, а я ж так тужу за цікавими інтелектами, за багатими душею людьми.

То я старалась не бувати в кімнаті разом з Любою і її галасливою компанією. Хіба тоді, як Люби десь нема.

Друге курортне враження — Мурка Сосюра. Це була ота сама знаменита Мурка, що про неї й про Володьку Сосюру стільки різних скандальних і веселих історійок розказувалось в кулуарах Дому літератури. Вічно вони сварилися й билися, знов мирилися, знов сварилися. Сосюра прибігав до партійного комітету і просив: "Розведіть нас!" А коли приходили їх мирити, то він же й обурювався: "Хто вам дав право втручатися в наше родинне життя?" Розказували про якусь викинуту на вулицю з четвертого поверху друкарську машинку у запалі битви. Коли Сосюру питали, як це воно вийшло, він пояснив, що бігла кішечка, махнула хвостиком, зачепила машинку, вона й упала на вулицю. Малий Вовка мусів бігти до сусідів під час тих баталій. Кіпніс мені одного разу розказував, що шостилітній Вовка прибіг вночі босий у сорочинці й просив пустити до хати, бо тато й мама б'ються, кидають одне на одного залізною праскою...

Причини сварок? Романічна вдача їх обох. Сосюра скрізь знаходив пасію, був закоханий. Не менш кохальна була й Мурка.

Сосюру з м'якими масляними карими очима я не раз бачила. Про нього йшла постійна поголоска, що він психічно неврівно-важений. Оце прийде під двері старець, просить милостиню десять копійок, а Сосюра виносить і дарує йому свій найкращий костюм. Говорив він так само співучо і наївно, як читав свої вірші на першому літературному вечорі, коли харків'яни приїхали встановлювати в Києві еру пожовтневої літератури.

А Мурку я оце вперше бачила так близько. Надзвичайно сині, чудові очі, але якісь збиточні. Вона мені видавалась дуже примітивною тим, що дотримувалась не складнішого за Лю-бині правила курортного побуту. Була помішана на "романах" і всі тут чоловіки видавалися їй "поклонниками". Щоб не гаяти без веселощів часу, вона вічно бігала на танці, з кимось жени-халась-фліртувала. А малий Вовка був "сторожем її моральности". Коли хто доторкався до мами ліктем, він швиденько рознімав лікті чи руки.

Олександра Ільченка, вона теж залічувала до своїх поклонників і весь час фліртовно з ним розмовляла та натякала на його величезні вії. Вії дійсно були колосальні, а очі від цього дуже гарні. Навіть всеуспішна Люба на них задивлялася! Він, правда, більше ходив із книжкою в руках, ніж сидів у "товариствах", і хоч Мурка пробувала на ньому свої "чари", він, не відкидаючи їх, не давався, був тактовно-невловний. То Мурка злословила, що в нього жінка старша за нього і він боїться їй зраджувати. Довідалась я від Мурки й те, що Ільченко був артистом, що одружився з жінкою, яка його утримувала, коли він був ще студентом. Я ж дуже помалу розговорювалася з Ільченком, відцалюючись від цих поверхових курортних люб'язностей до глибших і цікавіших тем, на що була голодна душа.

А загалом, як не біля моря, то дуже смоктала ота сама стара приятелька, нудьга. Особливо в часі між чаєм та вечерею. Тоді всі прогулюються по алеях парку, Люба із своїм "хором", а я сиджу сама. В перші дні прогулювалась і я над берегом моря з жидівським письменником, Забарою. Обом не було куди дітися, він добував тут останні дні. Гаяли так час ми тільки тому, що не мали інших знайомих та були члени одного колективу, хоч перед тим у Києві й слова не промовили. Забара чомусь розговорився, оповідав, якого листа він дістав від товариша, та й навіть прочитав того листа: про летючу зустріч того його приятеля із якоюсь немолодою і не дуже гарною жінкою, дружиною "ответственного работніка" уночі в вагоні по дорозі на Кавказ.

Цю розповідь з листа я незабаром узяла до моєї повісти, що вже остаточно звалася "Мана" (спершу — "Манія", потім "Цвіт папороті"). Цей епізод потрібен був мені, як рамка для других, що там зібрано, а люди чомусь думають, що це — моя особиста біографія, всі оті "пригоди". От, дурні! Згадую ж я про це тому, що мені самій цікаво простежувати, як не відразу твориться річ, а проходить кілька фаз і обробок з проміжками часу, поки стане викінченою. Така "Мана".

Трохи згодом побачила я тут і Максима Рильського. Ніколи й ніде не бачила я Рильського, щоб він зарозуміло відсторонював від себе "нижчих рангом", хоч як закріплявся його авторитет і хоч як на дріжчах розросталася в Домі літератури кастовість, "чия шапка вища". Звичка цілувати дамам "ручку" його вже не кидала. Так і тут у Коктебелі. Ми навіть ходили у якусь дальшу екскурсію в гори, був там Ільченко, ще хтось. Мені сподобалось, що Рильський не гребував і жаргонізмами в мові, коли треба, такий тонкий її знавець. Цим він став якось більше своїм. Про кого це він сказав жартома: "Вона... (подумав)... задайотея!" Це ж така провінційно-містечкова форма! І відразу бачиш ту, що "задайотея".

Як дивно було чути чисто московську вимову та вислови в стосунках із російськими письменниками! Там тоді було зо три російських письменників, з них пам'ятаю прізвище тільки одного: Павленко. З ними у Рильського були дружні розмови, приятельство, ходили десь вони на вино. Я змісту розмов не чула, але часто чула в устах Рильського оцей столичний московський вираз: "совершенно ізумітєльно".

Була ще там Єлизавета Старинкевич, худа, як жердина. Я тоді була певна, що вона — стара діва, аж на еміграції довідалася, що це — розведена жінка Володимира Державіна. Вона навіть видатний критик. Там цього не видно було. Вона теж належала до зідхальниць за віями Ільченка і весь час це дуже виявляла, запрошувала раз-у-раз на прогулянки між п'ятою й вечерею. Тоді кожне з кимось гуляло. Вдень же кожне бовта-лось у морі, а хто не хотів гамірливого галасу, то йшов далеко-далеко пустельними берегами. Такий був Ільченко. Я ж із Ста-ринкевич мали одну й ту ж хворобу — "камінну". На кокте-бельському пляжі можна було ґрабатися в обточених морем камінцях і знаходити там немало прозорих, як слізка, камінчиків різного кольору, та й інших кольорових, так що збиралась кольориста мозаїка, а деякі камінці з фантастичними, а то й реалістичними візерунками.

Спостерігаючи, як увивається жіноцтво біля Ільченка, я своїм звичаєм відходила в тінь. Досі я не знала цього письменника, нічого не читала, то й не знала, як з ним говорити. Через це продовжене безділля і самоту, на тлі всіх дружб та приятелю-вань, я поринала в свою нудьгу, вона насідалась щораз більше. Оце такі мої курорти! Як нема зміни вражінь, то нудно стає чотири-п'ять разів ходити до їдальні. Я потребувала вражінь, нового, свіжого, цікавих людей, — а сама була така сіра та нецікава, що цікаві мене не помічали. Чи вони ж хоч тут були?

Без жадного жалю кидала я це курортне царство безділля і навіть не жаль було мені моря. Наохотувалася. Виявилося, що цим самим поїздом вертається до Києва й Ільченко. Дивна річ, коли в курортно-залицяльній атмосфері я не знайшла вірного тону, звуку й відзвуку з Ільченком, то як тільки сіли у вагон, щось змінилося. Не той став Ільченко. Вільно потекла наша розмова, я не зчулася, як про свої виплекані на самоті "теорії" розговорилася. Ільченко розпитував про мої задуми, а я почула, що в Наркомздоров! говорять про щойно видрукуваний "Вірус". Запросив мене зайти до видавництва Дитяча література, де він працює редактором. З виразним натяком, що там такі автори, як я, бажані...

А може зріднила нас втома від Криму з його горами та морем? Коли почали мигати краєвиди України, вони видалися мені кращими за всі крими і кавкази, а дніпровий пляж у Києві з його білим пісочком миліший і притульніший за морські кок-тебельські курорти...

29

Всіх дуже вразило самогубство Вадима Охрименка. Що за причина — ніхто не знав. Був собі завжди приємно усміхнений Охрименко, нікому ніякого зла не робив, — і от на тобі, вже його нема. Найбільшим приятелем його був Рильський, вони вдвох випивали, — знову ж, не роблючи нікому зла. — І чомусь непотрібне стало Охрименкові життя. Якась таємниця.

Розповідали, в яких обставинах. Охрименко жив у "Роліті". Запросив він до себе того вечора Рильського, заграв "Реквієм", пішов у другу кімнату й застрілився.

В СССР навіть самогубство розцінюється, як контрреволюція. Хоч Охрименко був незаплямлений, ніколи ніяким репресіям не підпадав, але влада заборонила влаштувати громадський похорон, заборонила й промови на тому похороні. Ця заборона навіяла ще більшої таємниці на це самогубство. Якесь політичне? А може це був просто вихід із складного особистого закутня?

Нібито, на похороні було дві жінки, одна законна й відставна, а друга йшла за гробом і не відступала, з дитиною, за ним голосно плакала... І ще третя була на відстані...