Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Його було заарештовано, а її — зганьблено. Назвали в пресі фавориткою наркома (іншими словами — коханкою), звинуватили в самодурстві, в недбальстві до обов'язків, спізненні на роботу... Був навіть над нею суд і засуджено було її на шість місяців примусової праці в тому ж самому місці, де її обмурано. Мала працювати, але не діставати платні. Але Василина й так жила вже в новому домі для упривілейованих, — з ванною, паровим опаленням. Ото тоді вона зустрілась зо мною й розповідала, що як наскочив рейд перевірочної комісії, то вона перед тим до другої години ночі стенографувала нараду, тому й спізнилася на працю...

Була вона в закордонному фіялковому пальті і зовсім не подобала на засуджену. Запрошувала до себе покупатися ("Це така розкіш, як прийдеш додому втомлена й влізеш у гарячу ванну..."). Хоч я мала змогу купатися тільки в переповненій, із чергами на "шайку", міській лазні, — не спокусило мене це запрошення зайти в її новобудову.

Останній раз перед війною я бачила її здалека — і не захотілось мені здибатися. Повернула в протилежний бік вулиці. Вона зробила це саме.

Так то перевелась моя Василина. Вже ніколи не співали ми пісень. А більше не було з ким. Аж до сьогодні.

* * *

Агата Турчинська теж була один час у неласці, не хотіли її друкувати, а навіть "пришивали" їй, що вона — попівна. О, це вже таки велика пляма на біографії! Але Гася з цього сміялася. Вона чванилася своїми анкетними даними: бідняцька родина в Куликові піді Львовом, батько — русофіл, втеча за царським військом до Києва, втрата родини, безпритульність, дитячий будинок... При своїй великій життєрадості вона й цю немилість редакцій переносила жартома, тільки ми з нею тоді мали більше спільних переживань. Вона була доскоцька-допитацька і швидше все знала, тоді й мені дещо розказувала, так що була вона тоді головним джерелом новин, що діялося в колективі письменників. Вона ж давала мені поради, як здобувати літературну роботу, що її так багато завелося у Спілці. Тільки вона щось там діставала, я — ні.

Можливо й це мало значіння: скільки я її знала, вона щиро й свято була переконана, що Україна без Росії бути не може, що ми повинні бути "навєкі вмєстє". Це вона твердо засвоїла від свого батька і не раз у наших розмовах про долю України висловлювала.

Особливо ж піднялися її шанси, як вона добула перепустку до Галичини з метою розшукати свого брата, Івана. Пошуки її увінчались успіхом: вона знайшла його у Львові за допомогою перекупок. Він був львівський злодій. Не раз уже сидів у в'язниці, там його били, відбили легені... — Ось бачите, — гордовито всім казала Турчинська, — в радянськім суспільстві я стала письменницею, а брат мій у капіталістичній державі зробився злодієм!..

Взяла Агата брата до себе, у своє львівське мешкання. Він побув — і втік. Знову крав. Знову шукала. Нарешті, пішла до львівського обласного прокурора і просила, щоб сотворили над братом правосудця. Брат був суджений і приговорений до трудово-поправних таборів десь на Херсонщині.

Відколи вмер Володя, треба ж було їй кимось турбуватися. Аж тепер жалувала вона, що не має дітей, тоді ж казала: "Мені більше буде". Аж тепер оцінила вона лицарську поставу Володі і зазнала, як то самій жінці, коли знаходиться багато охочих образити, бо нема захисника.

Мої взаємини з Гасею йшли до гіршого. Вона вже не раз побувала в Галичині, вірші її друкувалися, а я вже вдруге умудрилася стати "одіозною постаттю", цим разом — "наклепницею на радянську дійсність". То до мене Гася ставилася, як до вічної невдахи, якій залишається протегувати, сказати десь на захист слово з доброти свого серця, — але з якою церемонитися не дуже то слід. Ні, я, мабуть, занадто несправедлива до неї. В повноті своєї особистості вона не помічала, що образливо поводиться: в читальні Будинку вчених вдає, що не бачить мене, довго читає газети. А нарешті побачила... Милостиво поманила пальчиком: "Прийди, подивишся, який я собі набрала матерія л на нове пальто..." А я ж так потребувала з нею говорити! Це — дрібниці, але які дошкульні в приятельстві, особливо при моїй вразливості й звідусюди викинутості. Моє відштовхування від такого зверхницько-підлеглого "товаришування" Агата витолковувала, як заздрість. Чому там було заздрити?

Агата Турчинська ніколи не була тією товаришкою, яку я шукаю все життя, — щоб можна було на дорогі мені теми говорити, ті, що я розв'язувала й на всі боки обертала в голові та хотіла ще з кимось на голос. Скільки ми з нею не приятелювали, це була поверхня, не вглиблена в ґрунт. Лише професійно-літераторське без інтимно-ідейного. Моє чутливе ставлення до питань етики й моралі ("Як можна злом творити добро?") до неї не доходило, а викликало поучання: "Треба боротись за себе!" Мої розшуки предків були їй чужі, ця тема в її очах була несучасна. її девіз — іти нога в ногу з вимогами сьогоднішнього дня і добиватися успішности, — були мені, наче я з іншої плянети.

І нарешті, ми за щось посварилися, за щось дрібне, обмінялися сердитими листами. Вже й тут кінець.

* * *

З Варварою Чередниченко теж уже "розхейдиш" (це — жашківське слово). Я винна. Вона ж так мило до мене поставилася, як приїхала до Києва з Осетії! Оселилася вона в дачній місцевості Клавдієво, запросила мене до себе й нагодувала смачним обідом. Але що я була дуже виголоджена і мій шлунок не звик до таких навантажень, то там же мені й зашкодило, просто затруїлася, перехворіла, як ніколи. Тим часом, Варвара зорієнтувалася, що я зсуваюся все нижче й нижче в кастовій драбині, і почала мені "протегувати", мене повчати. Я їй дала тоді своє оповідання "Симпатія" (недруковане), то вона порадила дати кінцівку, що закохані-товариші вивчають разом "Історію ВКП(б)". Вона була член партії. Це її повчання дуже дратувало мене. А потім і таке друзівство розійшлося.

Я винна. Вона тоді справедливо назвала мене череп'яною душею. Річ у тому, що вона захворіла, опинилась у шпиталі, просила, щоб її хто відвідав. А я не відвідала. Чому? Не було часу? Ні, тоді моя воля була вбита депресією. Це ж треба було зробити зусилля, подумати про те, що хоч грудочку масла їй принести, — а на цю розкіш нема капіталу. Масла в хаті ми ніколи не мали, бо його треба було купувати на чорному ринку. Але й досі мучить мене, що я не одвідала тоді Варвару. Я таки череп'яна душа. Як не мала за що купити гостинця, то так треба було відвідати. Після цього наші взаємини розпались. Все, правда, перервала війна. Варвара евакуювалася одна з перших.

40

Так рідшали люди на моєму обрії. Куди не гляну — самота, де не зайду — хочеться утікати, бо тебе тут не хочуть, ти тут зайва. Всі опори, що на них ще недавно спиралася, підгнили.

Єдине місце, де добре, — бібліотека. Там я знаходила в книжках ту інтимність, що її не було з людьми.

По дорозі до неї часом надиблеш щось цікаве. От ішла я біля колон університету й прочитала, що в колонній залі відзначають діяльність академіка Агатангела Кримського, вступ вільний. Я й зайшла. Побачила на сцені дуже вже старенького дідуся. Він часто повторював: "Я вже старий, то мені вже однаково" і при цьому розказав, хто написав "Ще не вмерла Україна". А це ж була жахлива контрреволюція в стінах університету та ще й при повній залі молоді. З іншої розповіді я запам'ятала про початки літературної мови. Розповідав, як їхній гурток творив терміни на абстрактні поняття, яких ще не було, а потрібно. От, наприклад, слово "темно" було, але "темрява", "пітьма", "темінь" — це ті варіянти, що їхній гурток пропонував. Деякі слова тепер уже так прижилися, що ми їх не відчуваємо, як ковані, ("певність") а деякі забулися, їх життя не прийняло і вони загинули...

Цікаво надзвичайно! Жива історія!

Але такі перлинки траплялися дуже рідко.

І постійна дума: що далі? Знов вертатися до канцелярії? Вже на носі сорок років... Сорок років — нема на коли відкладати, а я й досі нічого не зробила. Коли ж я виконаю свою місію?

Нехай ніхто не сміється. Якби я гостро не відчувала внутрішнього наказу і певности, що мені місія призначена, то не мала б я снаги йти проти течії. Я була сильна тим, що я ніде не схибила, що мій спосіб писання (в очах критиків "повзучий емпіризм") був для мене єдино вірним, інакше я не вміла і не хотіла писати, нецікаво було. То не мала за що каятися. Ніякого викривлення дійсности я не допустилася, бо така вона й була. Як я не підходжу такій сучасності, то так і буде, працюватиму сама. Для себе. Над собою. Випливав наверх мій ще юнацький ляйтмотив, може навіть наріжний камінь мого світогляду: самовдосконалення. Справа не в режимах і не в ідеоло-гіях-суспільних ладах, а в людях. Як люди будуть досконалі, то всякий СОЦІАЛЬНИЙ устрій буде справедливий. Треба рости, поліпшуватися. Всім.

Але яка ж моя місія, що я маю виконати? Я так і не знала.

* * *

Прокидалася вранці з кислим почуттям безперспективносте, п'явкою гризоти, суму... Нічого, нічого нема вже для мене в майбутньому. І з депресією — нудьга, нудьга, нудьга! Дві товаришки впродовж багатьох років.

Від цих "товаришок" рятували мене нові товариші й товаришки — думки. Ні з ким же було ділити моє найбільше горе: я не можу писати, щось мене зав'язало. А знаю ж, що великі сили й багатства в мені. Не було з ким розмовляти й вирішувати постійні проблеми, то часом я записувала той плин думок, що йшов через мозок, а здебільшого думала. Оце йду з бібліотеки додому освітленими електрикою лісистими вулицями, з фантастичними взорами на хідниках та й заповнюю час, щоб не нудно було йти.

Коли вріже гострий ніж якоїсь події (а я ж вразлива, кому дряпина, то мені рана) і нема кому пожалітися, — я себе умовляю, що я ж сама себе до цього змалку готувала.

Так, я вразлива. І захоплення кимось — це також вразливість. От вразить мене якийсь незвичайний чоловік на тлі сіризни, — і думаю про нього, спостерігаю, шукаю; що ж мене вразило? А що я зроду маніякальна, то й виливається цей інтерес у одержимість, мушу її тоді видалювати з себе писанням...

Або: не раз забирала думка, чого це Гася так легко з людьми знаходить спільну мову, має про що говорити, а я — той слимак, що колись, ще в Ставищах, вибрала собі за літературний псевдонім? Сама вимоглива, кожна дрібниця ранить, а як щось зранить, то відразу відходжу, не нав'язуюся з собою.