Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Ось не друкують, а я маю кілька оповідань і хотіла б знати його думку про них...

Сосюра не заперечував. Я невзабарі зайшла до його мешкання в "Роліті". Але це вже був інший Сосюра. Я відразу побачила, що треба чимдуж іти геть, що я тут небажана, оповідання мої — ще більше. Настала скованість, неприємна павза, кк би тут вийти...

Чого ж він привселюдно таке варнякав? Мабуть, данина божевіллю...

35

А це з'явилась у Києві Варвара Чередниченко, та, що чимало років прожила в Північній Осетії замужем за якимсь видатним членом осетинського уряду. Що сталося з її чоловіком і заміжжям, вона мені не казала, але розповідала про осетинські старовинні родові звичаї, що мені потім придалося в "Золотому плузі".

Вона поводилася незалежно, ігноруючи заведену в Спілці субординацію, вільно заходила до залі президії, відновлювала і закріплювала колишні плужанські товариські зв'язки: Панч, Головко... Вона користала з того, що біографія її була пролетарська (дочка робітника) і ідеологія незакаламучена жадними невитриманими збоченнями з генеральної лінії партії, твори її були дидактично-виховні, для дітей, дуже нудні.

Мені вона за давньою, ще харківською, традицією протегувала, навчала, що робити, до кого йти, куди нести твори, — але вона раніш прочитає. Це мене дратувало, бо я ж знала вже, що ходу мені ніде нема, скрізь двері щільно замкнені, а її мистецький смак, — ото те дидактичне мірило, — не дай ти, Господи Боже! Теж мені протекторка знайшлася!

Хоч як прихильно ставилася до мене Варвара, а це було не те, що мені треба. Про те, що мені найдорожче, не почнеш же ти з нею говорити. Не зрозуміє, вилає, переверне, почне повчати, якою я маю бути...

А мені ж тоді так треба було з кимось тямущим говорити, щоб розібратись у свому душевному нуртуванню!

Я тоді доходила до низин самознецінення. Оце такий пшик із моїх прагнень і жадоби рости до верших своїх можливостей!? Нічого з мене не вийшло, бур'янець при дорозі, що його всяке, хто йде, топче, не дає рости. Раніш я ще думала: чого вони мене нищать, душать, я ж — дорогоцінний сосуд, що його треба берегти, плекати, в мені ж бренить повно творчих сил, а вони до мене, як до грубого черепка. Не хочу жити! Умерти хочу!

Тепер уже всі дивились на мене очима того, хто написав "На задворках жизни". І я справді була на задвірках, — ні поїхати десь, ні брати участь у чомусь цікавому. Не допускають, є кращі, талановитіші... Ця свідомість витискала мене з усього зовнішнього, заганяла у мій внутрішній, хоч який маленький, світ.

Знову верталась я до думки, що, мабуть, я дефективна, в цьому й причина мого вічного неуспіху. Вже одне те, що не вмію прилюдно "брати слово". Це ж дефект! Або оце — чогось хочу — і досі не знаю, чого. Скрізь мене відкидають — то це л винна, що не вмію так, як треба їм.

І той самий рефрен. Не хочу жити! Коли б уже не прокинутись. Нащо я прокинулась? Прокинулась — вже стомлена! Не то що не хочу, не можу жити! Нащо воно, таке невдале створіння! Не вміє ніде зачепитися, зовні негарне, сіреньке. Нікому нецікаве. Навіть у тих рідких випадках дружби, як Турчинська чи Кіпніс, я для них лише — приправа до обіду. А для мене й то був повний обід. І усе частіше виходила я від Турчинської ще з більшим душевним голодом, ніж заходила. Нащо я живу?

Все-все скероване було на запевнення, що я — нікчемність.

Мають слушність смульсони з пріцкерами. Он інші вже романи понаписували, ті, що зо мною разом починали, а я й досі — лише початківець!

Як колись, у першій фазі моєї "одіозности", не заперечувала я нічого, чим мене обзивали. Стара діва? Так, я — стара діва. Примітивна? Так, я примітивна. Політично неписьменна? Я згодна. Я — нікчемність? Так, я нікчема.

Отак тонула я в своїх депресіях, що їх би вітром здмухнуло, якби доступне було яскравіше життя: ну, хоч би театр, як не подорож, нові люди... А мене раз-у-раз викидають на смітник. Парія.

Але ж так не можна жити! Думати й собі, що ти ніщо — неможливо жити! То що? Вішатись?

І тут була та межа в роботі душі, де, замість занепаду, починалось будування себе. За думками про свою нікчемність починалися такі:

Чого я мучуся? Руки, ноги, очі є? То я щаслива!

Нащо я живу? А нащо живе трава, нікому непотрібна? Нащось то її природа створила. Як живе, то нащось та живе вона. Оце ж і я така травина. Або друге порівнення: я — покручене з самого початку деревце, калікувате... Росло собі в своїй формі це деревце, а непрошені садівники почали втискати його в їхні штучні форми і витворилась отака калічка... Так мені й дожити віка в усвідомленні своєї травичности та калікуватости... Але може ця травичка має якісь цілющі властивості, що про них ніхто тепер не здогадується, і теж потрібна світові?

Іншими словами, почав наростати своєрідний панцер, охорона, що під нею всередині може витворюватися атмосфера, щоб дихати. Цю атмосферу ззовні нещадно знищила дійсність вкупі з моєю нездібністю пристосуватися.

За цим охоронним панцером я розширювала свій світ — оті несучасні теми, думи про них, знаходила живло їм у самоосвіті. Гаразд, я житиму в інших епохах, інших краях, житиму всім тим, що їм нікому непотрібне.

І в ізоляції я розширювала рамки світу на свій лад, — у минуле, у майбутнє, — скільки моя здібність і добутий вже багаж дозволяють.

Я вже знала, як виходити із свого "я" і ставати над ним. Дуже болить? А ти стань збоку, наче це не з тобою діється. І стоючи збоку, дивись із цікавістю на цю загнану й непотрібну. Ось вона кожною хвилиною існування мучиться. Це не я, а хтось інший усе так гостро переживає, я ці емоції бачу, але сама їх не переживаю, лише співчуваю. Чи тобі болить, коли ти бачиш страждання іншого? Ні, признайся, тобі лише того шкода...

Отак думки — ствердження своєї вартосте, ще перекладені цим дивним станом виходу з себе, давали мені силу. Я їх повторювала собі раз-у-раз, як мантру. Це було самонавіяння, самогіпноз. Бож треба було перти проти течії, іншого виходу мені не було. Та й сили треба було. Ніхто не вірить, що я щось можу, — я лише одна вірю.*

Я знала, відчувала — багато сил в мені. Але як їх витягнути наверх? І я казала собі — мушу свою долю кувати, хоч би що! Буду над своїми темами працювати. Не треба їм — треба мені. Питають мене тепер — що привело мене до доісторичних тем? Я відповідаю: радянська критика. Виперли з дійсности, якої я не відтворювала на їх копил, то я почала творити свій власний світ, свою дійсність.

З ким про це можна було говорити? Ні з ким. Неоніла Кордиш? Вона надто успішна. Вона — доброзичливий живий довідник, це так, але я для неї така сама невдаха, як і для всіх. Василина? Тепер ми вже не маємо про що говорити... Була я в неї оце на Обсерваторній...

То от що значить її: "Я влаштовуюсь!" Це вона, мабуть, тоді вже виходила заміж за свого рудого облізлого керсправа...

Так, Василина вийшла заміж! Прийшла я в неділю, не було куди мені дітися... — Може підемо подивитися на розкопи Десятинної церкви? Це ж тут недалеко! — Так рано, а застаю там лисого, з рудими вусиками, незначного плаского чоловічка, що поводиться так, ніби в себе вдома, а Василина при тому коверзує й примхливо маніжиться. Такою я її ще ніколи не бачила. Неприємно...

— Знайомся, це мій законний чоловік, ми записалися в заксі.

О, вже дійсно, як казала її сестра Олеся: "краще з святою водою, ніж із гнилим квасом!" Що її спонукало на цей вчинок? Вона ж мала такий великий вибір, — і оце таке собі доп'яла? І що? Змінила прізвище? — Тепер вона вже не Ставниста? І не шкода їй було позбуватися такого гарного прізвища?

Тієї неділі, скільки я її не тягнула, вона не побажала нікуди йти, бо чоловік її хоче відпочити.

І оце всі мої люди. З ким я можу так інтимно говорити, як із своїми улюбленими думками? До них і тікала. І навіть назвала їх: ВНУТРІШНЄ СОНЦЕ.

36

Але був один чоловік, що зацікавився моїми "трипільськими" думками. Олександер Ільченко працював редактором у "Дитвидаві" і він, коли ми поверталися разом із Коктебеля, запрошував колись зайти до видавництва. Я мала від "Дитви-даву" спогад неприємний. Якось ходила туди на оголошення, що потрібно коректора, а мене не прийняли. Довідалися з анкети моє прізвище і відмовили. За причину подано було, що я не знаю правопису. Слово "наївний" у цьому видавництві пишеться через і з одною крапкою. То я не йшла й тепер на Ільченкове запрошення. Ще, може, остерігалась захопитися. Таких історій, як закохання в одружених, уникай сотою дорогою. Мучити себе? Та й знову зустрів мене Ільченко десь на Хрещатику, питає: — Чому ж це ви не зайшли й досі?

В цій атмосфері цькування, презирства, навмисного приниження, безперспективносте, викинутости, ані приступу до видавництв, — мене просто скупали рожеві проміння Ільченкової уваги. Коли, нарешті, я знайшла в собі силу зайти до його кабінету в "Дитвидаві", він зустрів мене з великою почестю, як визначного письменника.

Ільченко, побачивши мене в дверях, устав, просяяв, посадив у крісло, наговорив мені купу приємностей. — В Наркомздо-ровЧ "Вірус" читали, читали й критику. Казали: "Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все написане у "Вірусі" — не наклеп, а чиста правда!" Питався про вас заступник наркома освіти. Вами цікавляться! Ходімо, я покажу наше видавництво, бібліотеку!..

Пішли ми, Ільченко розчиняє передо мною двері за дверима, знайомить із якимись людьми, оце ж і його дружина, бібліотекарка... Після того, Ільченко приступає до конкретнішої розмови. Він би хотів замовити мені якесь оповідання для дитячого збірника, про якусь цікаву професію. Я пропоную: — Про фах стенографістки. — Це гарно! Ще ніхто про це не писав. І ще може б ви написали щось до дитячої хрестоматії — дуже маленьке, але насичене... — Я пропоную: — 3 життя Лесі Українки. — Я й сама хотіла писати біографічну повість про Лесю Українку, мою улюблену, але не склалися обставини... Ще й третю якусь тему ми придумали...

Мене бентежила ця прихильність, двозначна й недвозначна. З одного боку, таки справді приємно з ним розмовляти на мої заповідні теми, ронити думки, яких ніхто не хоче вислухати. А з другого — таки справді гарні очі, ті довгі вії, щось у очах тих заманливе. Як це розуміти? Невже справді?..