Останні орли - Старицький Михайло

Хоча й важко повірити в можливість такої нечуваної дурості й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили відповідних заходів. Комендантом фортеці, а отже, і начальником усіх сил її, як міліції, так і шановного лицарства, — я призначаю випробуваного у боях, відомого стратега й фортифікатора, його мосць пана Шафранського!

У відповідь залунали схвальні вигуки і вгору злетіли шапки.

— Шановному ж довудцові надвірної дружини, нашому сотникові Ґонті, я доручаю нагляд за околицями Умані; він стане на дорозі, що йде з Лисянки, і розжене гайдамацькі банди, в разі вони зважаться наступати, а якщо стрінеться з переважаючими силами ворога, тоді, давши їм відсіч, відступить до Умані й приєднається до її оборонців!

Мертвою мовчанкою зустріла юрба ці слова. Кожному було ясно, що відправка єдиного регулярного війська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нічим не виправданий риск, який може мати фатальні наслідки: шлях на Умань іде степами, його видно з усіх боків, і ворог, помітивши від'їзд з фортеці війська, може вдарити з протилежного боку й відрізати Ґонту зовсім; крім того, відправка двох тисяч козаків проти п'ятдесяти, — а дехто вважав — проти сотні тисяч гайдамаків, — здавалась усім божевільною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зім'яти; та й, зрештою, зустрівшись віч-на-віч зі своїми кревними братами, одновірцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?

Усе це інстинктивно зрозуміла або відчула серцем юрба, а тому після кількох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремі вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зі зв'язаними руками віддають на погибель гайдамакам?" — що незабаром переросли в загальний крик... Младанович зблід, пишне панство збентежилося... Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду із палкою промовою:

— Високошановні городяни! Ваші нарікання свідчать про вашу надію на вірне військо й про страх з приводу його від'їзду з фортеці... За таку втішну для нас думку я сердечно дякую вам і від себе, і від хороброго козацтва! Та дозвольте мені заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю міста, а тільки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовні — тоді ворог міг би вночі, потай, підповзти і вдарити на сонних. Я виступаю з Умані, щоб оберігати ваш сон, щоб при першій появі розбійників затримати їх, дати відсіч і поспішити на захист рідного й любого нам міста... Може, ви затаїли сумнів щодо моєї вірності? Але ж я присягався перед господом богом... Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше; та де ж мені може бути ліпше, ніж у князя? Хто мені може дати більше добра, як князь? То який же дідько спокусить мене? Втікач-гайдамака з Січі чи що? Коли вам і цього мало, то знайте: як і ясному панові губернаторові, мені відомо, що російські війська стоять на кордоні, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбійничати з гайдамаками мені довелося б з тиждень, не більше... і за цю коротку втіху к погодився б утратити всі мої маєтності, знедолити сім'ю і потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечніше тримати ненадійну людину за мурами, ніж усередині: там, на полі, ми тільки спроможні збільшити на дві тисячі душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке військо, а тут, схотівши зради, зможемо відчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самісіньку Умань...

Натовп спершу понуро мовчав, та чим далі говорив Гонта, тим ясніші ставали обличчя слухачів, а при останніх його словах уже почувся схвальний гомін і вигуки:

— Правда, правда! Ми тобі віримо!

— А моїх козаків що може схилити до віроломства? — вів далі сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тільки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхні сім'ї звільнено від усяких повинностей і поборів, а тепер іще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вірність при втихомиренні хлопів дарує їм у вічне й спадкове володіння і садиби, і землі, по десять моргів на душу.

— Спасибі князеві! Пошли йому, боже, вік довгий! — збуджено загомоніли козаки, щиро зрадівши з князівського дарунка.

Сара слухала Ґонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумніву: сотник лукавить і двоєдушничає, щоб виїхати з міста й віддати його в гайдамацькі руки... А вона мовчить і не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Ґонту, то гайдамаки будуть розбиті, замордовані...

Ці душевні муки довели дівчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах і майже втрачала свідомість... Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачі:

— Господи! За що ти поставив мене поміж двома мечами?! Сусіди кинулись були до дівчини, та, глянувши в безтямні очі, одвернулися, зрозумівши, що страх і горе потьмарили її розум.

— Чи вірите ви тепер, дорогі земляки, мені й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

— Віримо! — одностайно відповіла юрба.

Тут нервове збудження Сари дійшло до крайньої межі, й вона, зібравши останні сили, крикнула:

— Не вірте: він зрадник!

Крикнула і впала, мов нежива, біля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дівчини, лишилась непоміченою серед загального збудження й звуків урочистого маршу надвірної команди, яка вирушала в похід.

XXV

Найда із своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; і лише переконавшись, що погоня відстала, спокійно поїхав далі, в душі дякуючи богові за свій порятунок. Усі повеселішали, гнітюча мовчанка змінилася гомоном, жартами й дотепами. Загін без особливих пригод досяг Довгого лісу, перепочив там, після чого отаман вирішив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нині головні сили Залізняка.

Отець диякон, добре знаючи всі стежки, всі нетрі та яруги Мотронинської пущі, вивів загін на вірну дорогу, й надвечір того ж дня гайдамаки вже підіймалися на круту монастирську гору. Ні в Довгому, ні в Мотронинському лісі вони нікого не зустріли, а їм дуже хотілося дізнатися про успіхи повстання; цікавість і тривога підганяли подорожніх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загін поїхав швидше... Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навіть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душі не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечірній час чомусь мовчали дзвони.

— Тривожиться дух мій, — сказав диякон Найді, зненацька осадивши коня. — Що нікого ми не зустріли дорогою, це ще не біда: усе живе пішло в загони, та й годі... А от що дзвони мовчать напередодні свята... то це не гаразд.

— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня підганяю, — мимохіть зітхнув отаман і гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!

Усі відразу насторожились, перевірили зброю і, натягнувши повіддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибині лісу, густішаючи біля коріння могутніх дубів, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнітюча, мертва тиша.

З важким передчуттям підіймалися подорожні на монастирську гору. В одному місці у кущах Найда побачив труп і мовчки показав на нього дияконові. Той під'їхав до мертвяка, глянув на нього і, повернувшись, шепнув отаманові:

— Монастирський служка!

— Біда! — тихо кинув отаман і пришпорив коня.

— Невже щось трапилось? — болісно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

— На бога, панно!.. Тут небезпечно... — зупинив її Найда і поскакав удвох з дияконом до того місця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'яні стіни брами були пробиті й обвалені; замість каплиці з янголом на шпилі чорніли обгорілі стовпи й балки; одна половина воріт, перекосившись, висіла на стовпі, друга — розтрощена — лежала долі; висячий міст було зірвано з ланцюгів і кинуто в широкий рів, викопаний довкола муру. Крізь роззявлену пащеку брами виднівся уже повитий сутінками монастирський двір; але позолочені бані головного храму ще блищали високо над мурами, відбиваючи теплі тони призахідного сонця.

Тепер не залишалося ніякого сумніву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподівану тривогу або ж через те, що вирішили зберегти приміщення для католицького кляштора.

— Горе! Зруйновано опору нашу! — із стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засідка!

— Ні, пане отамане, там немає нікого, — сумно зауважив отець диякон. — Прокляті іроди сплюндрували святиню, перебили братію і втекли, наче злодії, зруйнувавши і єдине сполучення з монастирем... Аще б вони там засіли, то браму й міст зберегли б.

— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.

Весь загін уже зібрався біля зруйнованої брами і, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свідки такого блюзнірства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кілька гайдамаків об'їхали навколо монастирський вал, але нічого підозрілого не помітили: і кам'яний мур з бійницями вцілів, і рів не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий міст і якось полагодити його, щоб дістатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися біля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околиці:

— Го-го-го-го! — волав він. — Озовись, хто живий! Го-го!

Але ніхто не озивався, тільки луна прокинулась у лісі й сполохано покотила дияконові вигуки кудись у темну далечінь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять міст; та це не так легко було зробити: козаки не мали під руками ані підойм, ані вірьовок і голіруч та на власних спинах виволікали з рову колоди й потрощені частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цілу ніч, отаман вирішив якось перебратися через рів і оглянути двір, храм та келії... І якщо там не знайдеться жодної живої душі, то, не гаючи часу, поспішити до Залізняка, щоб він прислав сюди загін...

Дарина хотіла йти разом із Найдою, та він рішуче запротестував; отаман не взяв з собою навіть отця диякона, доручивши йому загін, а сам з двома товаришами, Петром і Охрімом, по живій драбині з козацьких спин вибрався на протилежний бік рову.

Уже стемніло.