Останні орли - Старицький Михайло

Козаки копали рови, а євреї і навіть єврейки кошиками та відрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опріч того, усі чоловіки, спроможні носити зброю, почали вчитися стріляти, битися на шаблях і виконувати інші військові вправи. Шляхтичі, що з'їхалися до Умані, взялися вчити євреїв. яких на воєнні екзерциції з'явилося понад три тисячі...

Від раннього ранку до пізньої ночі під Уманню стояв войовничий гамір;

в одному місці, на рівнині, без упину гриміли постріли — то окремі, то суцільними сальвами; на майданах лунав брязкіт сталі, над новим табором здіймався безугавний гомін... Здавалося, що місто з усіх боків облягли ворожі сили й штурмують його без перерви, без відпочинку!

На другий же день по приїзді Сара помітила, що нагляд за нею послабився:

страх перед майбутнім остудив пристрасті, зосередивши всі помисли тільки на одному егоїстичному прагненні врятувати своє життя. Сара могла вільно виходити на вулицю й блукати містом, прислухаючись і придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на міський вал і, припавши оком до щілини між палями, дивилася в далечінь. Дівчину тривожили думки про майбутнє...

Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першій появі гайдамаків дати знати про себе Петрові, — адже коли вони ввірвуться до міста, то і їй, либонь, не уникнути смерті... Чи, може, одягнутись у просте міщанське вбрання, — купити його, звісно, неважко, — або дістати в кого-небудь хреста й повісити його на шию? Але якщо євреї дізнаються про хрест, то вб'ють її раніше від гайдамаків. Сара сушила собі голову й нічого не могла придумати... Утекти з Умані?! Якось •непомітно змішатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звідти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповістити Залізняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дівчині здійсненною, і вона врешті на ній зупинилася.

Передусім Сара вирішила обійти кругом міські вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цілу ніч вона не спала, думаючи про Петра, Прісю та батюшку... Любі образи друзів ніколи не меркли в Сариній пам'яті, а як заходила ніч, вони уявлялися їй ще виразніше й стояли перед очима, немов живі, особливо коханий Петро... він так любо, так пильно дивився в очі дівчини, що серце її тремтіло й завмирало від болю... Чи живий він, чи, може, вже й загинув? Тоді навіщо і їй жити, терплячи нескінченні муки! Ох, якби знати, де вони всі, що з ними? І Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сиділа цілими годинами... Цієї ночі дівчина зважилася вирватись із своєї клітки: взявши трохи харчів, приготованих ще раніше, й переступивши через сонну тітку, вона опинилася на вулиці. Їй в обличчя війнула свіжа передсвітанкова прохолода;

Сара бадьоро попростувала кривими вуличками міста, вибралася на вал і покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколі.

Ще тільки починало світати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи і слух, і зір. Місто ще спало, й ніщо не порушувало глибокої тиші... Зненацька за наріжною вежею почулася тиха розмова. Дівчина вловила одну фразу: "Не підемо проти своїх братів нізащо!" Сара навшпиньках підкралася до найближчого виступу вежі і, причаївшись за ним, почала підслухувати. Розмовляло три голоси: один — м'якого баритонального тембру, другий — верескливий, наче півнячий, а третій — хрипкий бас... Говорили про наказ, одержаний від сотника, очевидячки, вночі, — на ранок підготуватися в похід.

— Щоб Гонта зрадив Україну і продав віру за маєток — не повірю! — півнем викрикував фальцет.

— А присяга? — хрипів бас.

— Що "присяга"? — гаряче озвався третій голос, баритон. — Яка ціна їй, коли вона дається не з доброї волі... і перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!

— Ну, одначе він цілував і свій хрест... — заперечив хрипун.

— Цілував... а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанців, що піде проти панів?

— Ха-ха! — засміявся фальцет. — Добре було б! От би повитягалися голені пики ксьондзів і плебанів... та й Младанович присів би!

— Авжеж, — весело підхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Він присягав, а за ним і ми, що залишимося вірні своєму обов'язку... А обов'язок до вітчизни сотник вважає за найсвятіший і за нього ладен душу чортові закласти... А щодо дідича, князя, то Гонта заприсягнув, що віддасть життя за його підданців... Тепер розміркуйте, панове, що є вітчизною і для нас, і для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвірілим панством та гадючим латинством? Ні, звичайно, ні! Вітчизною нам була, є й буде Україна... І ось цієї замордованої панами вітчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих підданців... А хто ж княжі підданці? Та ми ж, колишні козаки, вільні люди, яких ляхи обернули на рабів, на бидло... То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цілували.

— От так пан осавул! Оце добре... Чорт його батька знає, як добре! — по-півнячому крикнув фальцет. — Якщо і в пана сотника такий розум...

— То я йому в ноги чолом... — крекнув вдоволений бас.

— Та ось ви розміркуйте і про цей похід, який нас чекає... тут штука!

— Штука?! — знову вереснув фальцет.

— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощі, які ' полякам кісткою в горлі стануть... Пішли чутки, що Залізняк з усіма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слід би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все військо й засісти в ній... а тут — оголошують у такий час похід, щоб лишити фортецю без захисту...

— А хто ж це придумав? — спитав бас.

— Звісно, Гонта... Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.

— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут і Сара мимохіть скрикнула: розмова Залізняка й Ґонти у корчмі постала перед нею в новому світлі, вона тепер зрозуміла, що Умань приречена на загибель.

— Тю на твою голову! — прохрипів бас. — Ще хтось підслухає...

— Та, мабуть, уже й підслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.

— То давайте обшукаємо все навколо! — підхопили обидва співрозмовники й швидко пішли до протилежної стіни вежі. Ні жива, ні мертва причаїлась Сара за палями, які стояли в кутку.

— Здається, немає нікого... — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.

— Ані біса! — підтримав його фальцет, власником —якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.

— Пошукаймо ще, — прохрипів бас.

— Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! — погодився й баритон. — Ану лишень розкидаємо ці палі, чи не там заховався сатана?

Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кінець!" — майнула в її голові остання думка й згасла... Але фальцет зненацька вигукнув:

— Стривайте, братця! Он де підслухач, шпигун! — і показав на якусь невиразну тінь, що майнула поблизу. — Переймай його!

Не роздумуючи, усі троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навіть зміркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сиділа, заціпенівши від жаху; та коли голоси переслідувачів затихли, дівчина зрозуміла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль і пересвідчившись, що поблизу немає нікого, Сара прожогом вискочила із засідки, метнулася в протилежний бік і збігла косогором на вулицю. Але вона тільки тоді відчула себе в безпеці, коли опинилася на майдані, де вже метушилися люди.

Від пережитого страху в дівчини підламувались ноги, й вона сіла під синагогою перепочити. Довго так просиділа сердешна без думки, без волі, без бажань, поки нарешті отямилась.

Тим часом у місті зчинилася страшенна тривога: обивателі перебігали з будинку в будинок, з вулиці на вулицю, збиралися на майдані, де вже стояв гомін тисяч голосів, чулися стогін і плач... Спочатку Сара не звертала уваги ні на метушню, ні на гамір, та потім, коли трохи опам'яталась і згадала розмову біля вежі, відразу зміркувала, що звістка про похід Залізняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому місту.

— Чого це на майдані такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.

— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хіба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбійники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та рада поможе?

— Невже немає рятунку? — прошепотіла дівчина. — Невже мене знову чекають такі страхіття? Ні, тікати, тікати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору... а звідти... куди? Ох, не знаю!.. Та однаково... на волі ліпше, ніж у цій в'язниці!..

А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання і повне похідне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманців надію, що такі орли захистять їх з жінками й дітьми від гайдамаків. Нарешті із замкової брами виїхав на сірому жеребці губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубів шляхти.

— Шановні міщани, городяни й підданці князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася під захист нашої неприступної фортеці! — урочисто звернувся до натовпу губернатор. — Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надійний щит од стріл і мечів ворожих. Крім нашої випробуваної в боях і відданої надвірної дружини під проводом хороброго й славного сотника Ґонти, в нас під корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої міліції — нових Маккавеїв, які за кілька днів досягли дивовижних успіхів у вояцькій справі, — набереться до трьох тисяч, та й при потребі ми всі до одного підемо на ворога... То невже ж ми, за цими міцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гості — під картеч наших гармат, під рої куль, під посвист ядер і бомб... Запасу в нас вистачить на півроку, а не далі як через два тижні прибуде на допомогу місту й могутнє військо великої імператриці російської, з котрою, за певними вістями, Річ Посполита вже уклала союз... З'єднавшись, орли — двоголовий і одноголовий — вмить розметають цих поганців, так що й сліду не залишиться не тільки від них, але й від їхніх жінок та дітей!..

Над юрбою, мов порив бурі, знявся гомін, — не то радісний, не то загрозливий, — і одразу ж ущух.

— Ми отримали вісті, нібито зграї бидла під проводом розбійника, скаженого пса Залізняка й запорозької наволочі, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань.