Останні орли - Старицький Михайло

Дороги, либонь, не витримає... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну і прибуло б крові... Тоді зовсім інша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!

— Тоді хай побуде тут, — вирішив Найда. — Але треба залишити п'ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч-Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.

У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки — це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.

— А що, батьку, як вам? — співчутливо спитав отаман.

— Та бачиш, сину, вже сиджу... — посміхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а післязавтра... чого доброго, й ворога битиму.

— Тільки для сього треба теє... набратися сил... а для сил ось це зілля помічне... — І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

— Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком... — лагідно заговорив він. — Багато що тобі відомо... багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу... Але господь не схотів того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним...

— Гаразд, — відповів знахар, — тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити...

— Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?

— Та воно так, звісно... як поміркувати... — знахар не доказав і вийшов з келії.

— Сину мій! — вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим ім'ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей... — І він простят жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.

— Так, — вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобі життя... І ти мені заступив моїх дітей, які загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили... І що я доживу до хвилини розплати... Але людина гадає, а бог чинить свою волю... та й часи такі настали — сьогодні пан, а завтра пропав... І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк і, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, ніби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усіма його давніми ранами, з усіма його болями, які старий хотів повідати своєму названому синові...

— Так, так... пам'ятаю... усіх вас... мов живі! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай і не перебивай. Літ із двадцять тому я був, звісно, і молодший, і дужчий, і щасливіший. Відтоді серце моє скам'яніло-Колись у мене була люба сім'я... і жінка-порадниця в хаті, кохана дружина, мила розмова, і дітки — щебетливі пташенята: два синочки, мов яворочки... та підліток дівчинка, років чотирнадцяти, краща за ясну зіроньку... Як я тішився своєю сім'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!

Тяжке зітхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по білому з жовтизною вусові скотились і впали на стиснуті кулаки дві важкі, пекучі сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, і вони вогненними стрілами впивалися в його серце.

— Є тут, у містечку Лисянці, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповідь старий запорожець. — Кшемуський... так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звір, сатана з самісінького дна пекла! Я жив на хуторі миль за п'ять од Лисянки, а цей розбійник десь поблизу полював і, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — і накинув на неї своїм неситим оком... команді було наказано взяти дівчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тоді на Січі — гордо зустріла непроханих гостей, заявивши, що вона не підданиця губернатора, а вільна, і діти її — вільні люди, що чоловік її запорожець і земля, на котрій сидить, — власна, запорозька, а не панська... У нас на той час гостювало дві родички та брат їхній, молодий парубок... Посланці повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому сміливу відповідь моєї дружини... Осатанів губернатор!.. Він не міг стерпіти, щоб хтось перечив його волі, й звелів привезти дівчинку силою, а коли хто чинитиме опір... знищити всю сім'ю!.. Так і сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбійників... Але три молодиці з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася... поки не заарканили її... Вони макогонами та ножами душ із десять на той світ спровадили... Та сила була на боці гаспидів... Дружину й синів порубали, а хутір підпалили... Сердешну ж дівчинку, зв'язавши, відвезли у своє чортяче гніздо... Що там було з бідолашною — не знаю... Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку... А! — заскреготав зубами запорожець і вхопився за груди, аж нігті впилися в тіло, і з-під них виступила кров. — Не вдалося мені й трупів побачити, попрощатися навіки, — хрипким голосом провадив він далі. — Усі вони згоріли... і вугіль із спаленої хати змішався з дорогим попелом...

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смів перервати її жодним звуком...

— Чи знаєш ти, сину мій, що то є одразу втратити все найдорожче в світі, — нарешті глухим голосом знову заговорив дід, — і залишитись одному, як палець, на кладовищі? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибілює голову... Ні, такої муки не пережити, не забути!.. —Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому світ, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:— Але є ще страшніша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги відплатити ворогові!.. Такої муки немає навіть у пеклі!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям і чекати, чекати хвилини, щоб відплатити ворогові, поквитатися з ним — і поквитатися сповна...

— Авжеж, поквитатися, — палко підхопив отаман. — І так, щоб найстрашніші тортури проклятому катові здалися іграшкою порівняно з цією помстою!

— І ти теж так думаєш, сину мій, любе дитя моє? — ніби в нестямі вигукнув запорожець і своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

— Так, так, батьку, я допоможу тобі помститися!

— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серці назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження і нестерпний біль змусили його замовкнути;

він обхопив руками голову, відкинувся назад і з стогоном заплющив очі.

Найда кинувся до діда, подумавши, що він зомлів, але старий був при пам'яті і тільки стогнав від болю.

— Дай води, а то в грудях пече вогнем... — прошепотів запорожець. Найда подав старому напитися і співчутливо поцілував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любові поглядом і тяжко задумався: тіні, що пробігали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарешті, подолавши її, дід заговорив знову:

— Слухай! Я залишився із своєю безутішною журбою жити на світі лише для того, щоб відплатити ворогові; але відплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подібна до моєї. Багато я думав про це... ночі не спав... а помста не давалася мені в руки. Не раз я цілими ночами блукав навколо замку... Прокрадався всередину, до самої спочивальні губернатора... але зупинявся:

ні підпал, ні вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволів, мало з глузду не зсунувся... Тоді на якийсь час я покинув цього диявола, хотів виждати й придумати щось сатанинське... А щоб хоч трохи розвіяти свою тугу, пристав до гайдамаків, вирішивши зібрати якнайбільше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованій сім'ї... Ми грабували панів, палили їхні маєтки, вішали економів, орендарів... І я при кожній нагоді кричав їм: "Ось так ви моїх дітей різали, то й вам те саме!"

Старий запорожець перевів дух, витер рукою піт з лоба і, загадково осміхнувшись, розповідав далі:

— Грабували ми, різали, та й нам не раз давали перцю... Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з біди, — а от замість нас перепадало зовсім безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й різати кого попало. Якось ми пробиралися лісами по Волині, дивимось — на узліссі горить з чотирьох боків, видно, підпалений, виселок і панський двір... Думаю собі, чи не наш брат похазяйнував? Хотів уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув мені: "Заверни!"

Ну, завернули. Від одного пораненого дізналися, що то справді був наїзд — тільки не гайдамацький, а лядський. Чортові панки-ляшки давно вже вигадали собі забаву: переодягаються гайдамаками та під нашим ім'ям і грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщій до двору... думка була — застукати гайдамаків панських зненацька, та їх уже й слід пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огні крик. Я туди — полум'я вже охопило стелю... жар сиплеться... задушливий дим хмарою стелеться... Пробігаю один покій — нікого; чую — у сусідньому покої затріщало... Стеля обвалилася... а крик чути... не то крик, не то стогін уже.