Останні орли - Старицький Михайло

Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лісу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тільки десь з правого боку долинав ледве чутний гомін: "Ще з півгодини зачекати — і гасло!" — подумав диякон і знов поповзом вернувся до свого коня.

— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив він тихо й дістав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисеті, кремінь і кресало; але в кисеті кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет і всі кишені — кремінь зник. Розлючений такою невдачею, він заходився лаяти на всі заставки і кремінь, і кисет, і кишені, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пістолі, яким він мав подавати сигнал, у курку, є кремінь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремінь і викресав вогню; забравшись у густий кущ і прикривши люльку листям, він з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху і витяг пістоля, щоб знову вставити в нього кремінь і подати гасло. Але — о жах! Кременя не було... Похоловши од цієї несподіванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всіх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити поміж корінням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремінь як у воду впав!

Диякон у розпачі схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, і становище загону ставало дедалі небезпечнішим.

Найда від нетерпіння й тривоги кусав собі губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому він не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливіший час.

— Он уже наче посвітлішало на сході, і Великий Віз опустився... — бурмотів отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?

— Швидше до дяка! — нарешті шепнув він одному з козаків. — Дізнайся, що там?

— Я миттю! — відповів той і зник в темряві. А диякон, пересвідчившись, що кременя він не знайде і гасла подати не зможе, у відчаї скочив на коня й почав гарцювати по узліссю, вигукуючи щосили:

— Стріляйте! Тікайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, і поспішив повідомити про це отамана; але в темряві заблудився та ще й, біжучи, зачепив курком рушниці за сучок, вона несподівано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний гармидер... А козаки, чекаючи гасла від диякона (випадковий постріл хлопця пролунав з іншого боку), не рушали з місця. Хвилини збігали... небезпека зростала...

Позаду гримнуло кілька пострілів, почулися войовничі вигуки...

— За мною, вперед! — крикнув Найда, розуміючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, і помчав із своїм загоном ліворуч.

На сході вже почало розвиднятися.

Постріли, збивши з пантелику ляхів, погнали більшість їх назад, але частина вершників кинулась і в глиб лісу, туди, звідки пролунав перший постріл. Одно слово, через кілька хвилин втікачів було виявлено — блідий світанок виказав напрямок їхньої втечі. Хоча загін, скориставшись із замішання поляків, і відірвався трохи від них, але тепер становище переслідувачів було набагато вигідніше, ніж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втікачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Дніпра... Козацькі коні летіли мов вітер, але кожен з утікачів почував, що із замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої відчайдушної сутички...

Гайдамаки, усвідомлюючи жахливу безвихідь свого становища, напружували останні сили і все ще випереджали ворогів, які обходили їх праворуч і ліворуч... Коли втікачі обігнули невеликий горб, до них несподівано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-під землі вигулькнули...

— Ліворуч забирай, ліворуч! — кричав диякон і летів, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тією грушею упоперек довгий яр... Скачіть межею... в хлібах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи відставали, забираючи праворуч, навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморені козацькі коні теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вітер заважав їм бігти.

Але от попереду прослалися ниви пшениці й кукурудзи, ще не зачеплені ні серпом, ні косою, і втікачі, розтягшись вервечкою по межі, загубилися в лісі густих і високих стебел...

Добру годину їхали козаки хлібами, нарешті ниви скінчилися і за ними почалася безконечна рілля; зорана ще навесні, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по ній було б важко навіть свіжими кіньми, а змученими й поготів.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фігура, і озирнувся навколо. Попереду, за кілька гін, височіли просторі будівлі багатого поміщицького хутора. Чи він був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсім порожній — втікачі не знали; але одне те, що хутір залишився цілий, уже свідчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загін поляків, огинаючи ниви ліворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсім не було видно: чи він, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамаків з фронту, чи, зіткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високій кукурудзі. До Найди підскакали диякон з Дариною.

— Кепські справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав і тер рукою чоло.

— А як коні? — спитав він.

— Далі не підуть, геть з ніг падають, — похнюпившись, відповів диякон. — Звелися ні на що після вчорашнього...

— Виходить, кінець... Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали її ціну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тільки чи не спробувати...

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтів і погас, немов звук обірваної струни. — На все воля господня... що без неї наші уповання? І радість, і щастя — все тлін! Ми виконаємо свій обов'язок... покладемо голови за вітчизну... Але ти, панно, така молода і життя твоє ще знадобиться батьківщині... Скажи, що ти дочка російського вельможі, й ім'ям цариці вимагай захисту...

— Мій орле! — гордо відповіла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхів випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась і вимолювала собі життя... і в яку хвилину? Коли мої друзі жертвують ним за своїх братів, за віру? О ні! Для мене і щастя, і честь загинути разом з вами, дивлячись ворогові прямо у вічі... Та й навіщо мені без вас... без лицарів, без отамана... життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не міг подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки...

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней і кинутись у кукурудзу!

— Ні! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайці — то не козацький звичай! Тікати — тікали ми від сильнішого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрібні, а ховатися од смерті — це ганьба!

— То гайда на хутір, там захищатися зручніше...

— Можливо... А що, коли й коней там знайдемо?

— І справді, пане отамане! їй-богу, діло!

У цю мить сильний вітер зірвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобі, його охопило незвичайне збудження.

— Врятовані! — радісно вигукнув він. — Якщо бог не відступиться, врятовані! Підпалюй з цього кінця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутір.

— Друже! Батьку! Оце діло, так діло! Вогню! Підпалюй у кількох місцях з цього краю! Мерщій! Пали!! — шаленів од захвату диякон.

За мить уже горіло клоччя і підбадьорені козаки кинулись у всі кінці підпалювати посохлі високі стебла кукурудзи. Сильний вітер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало і, злившись в один суцільний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготінням охопило майже півобрію... Козаки стояли, не одриваючи погляду від розлюченої стихії, що грізно насувалася на приголомшених ворогів.

— На коней, гайда на хутір! — скомандував отаман і поскакав вперед. Підганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у

декого по дорозі на хутір попадали коні, й вершники побігли за товаришами пішки. Найда перший прискакав до воріт; вони були замкнені зсередини, отже, в садибі були люди.

— Гей, відчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, і я з чотирьох кінців підпалю ваше гніздо!

— Та це наші!.. Справді, наші, не ляхи! — почувся у подвір'ї гомін, і ворота, зарипівши, одразу ж розчинилися навстіж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької віри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православні, свої, ясновельможний пане...

— А ляхи тут є?

— Небагато... Та вони всі поховалися.

— А коні є?

— Цілий табун стоїть у стайні...

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришів: — Гей, друзі! Беріть сідла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопці, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою віру, за рідну землю і помститися ляхам, теж беріть коней — і за мною до гайдамацьких загонів!

Не минуло й чверті години, як загін Найди, збільшившись на двадцять чоловік, на добрячих конях виїхав із воріт.

— А чи далеко звідси Довгий ліс? — спитав у нових товаришів диякон.

— Милі зо дві, та, мабуть, і того не буде... Он на ту могилу й пр івтеся!

— Пречудове! — зрадів диякон. — Тепер можемо їхати спокійно: через те вогненне море ніякий дідько не перехопиться, я навіть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорідці! — добродушно засміявся він.

— А чого ми, панове, залишаємо цілим оте добро? — показав отаман на хутір. — Пустимо з чотирьох боків червоного півня! І нам у дорозі посвітить, і польських економів та десятників трохи пригріє.

Кілька гайдамаків кинулося до будівель, і трохи перегодя в різних місцях знялися важкі клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився і праворуч, і ліворуч, не було видно нікого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним і за нього, друзі. Усі побожно перехрестилися і вирушили в путь...

XXIV

В Умані, в час описуваних нами подій, панував уже страшенний переполох.