Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Поклала масну пляму на мойому суцільно ясному "куркульському", "дрібнобуржуазному", "націоналістичному" імені. Це тепер усякий тут на еміграції може мені закинути, що я приймала участь у славословленні ката українського народу, — бач, у якому збірникові друкувалася! Ювілейному! І хоч я дотримуюсь хронології, себто 39/40-х років, а тепер уже 1972-й, я заскочу тут наперед, щоб до цього вже не вертатися.
Це мабуть і є той ніж, що тримають на мене мельниківці, злі за "Хрещатий Яр". Лідія Бурачинська казала мені, що А. Шекерик хвалився: "Ми ще їй покажемо!" Здивувало мене раз замовлення з Детройту від Білоскурського: хотів книжку "Над Бугом". Ще був такий Зубенко. Я йому вислала "Багато неба", а він повернув із словами: "Я читав ваші нариси до війни і вони мені щось не сподобались". А його приятель, старий емігрант Захвалинський, раз відвів мене вбік на секретну розмову (на хуторі в Г. Драча) і питав. "Чи справді ви писали просталінські оповідання? Мені Зубенко казав, що читав..."
Словом, — під перехресним вогнем, отака доля!
Але вся ж річ у тому, що я не бачу в цьому оповіданні заплямлення мого письменницького імени. По-перше, все написане в цьому оповіданні — правда. Нема в цьому оповіданні про депортацію, знущання й збиткування, голод? Так, нема. А є совєтська активістка, що мріє про кремлівські почесті. В тім то й річ, що в нашому народі є й такі, є кар'єристи, нарвані, ротаті. Чому ж їх не можна виводити в оповіданні? Вони є. А як є вони там унизу, то не злочин і казати про них, без агітпропу.
Оповідання видається холуйське, але воно — меч двосічний. Звичайна собі колгоспниця стогне. "Коли б уже соціялізм, бо не можна витримати, таке важке життя!" А як же може вона в тих умовах висловити свій протест, поскаржитися на своє закріпачення?
По-друге, оте поросяче батьківство Сталіна, що так щасливо вмістилося в ювілейному збірнику, — це ж в дійсності карикатура.
По-третє, нема в цім оповіданні про самого Сталіна і його "великі діла", а є тільки фолкльорний відбиток, — те, що створили складачі частушок. Хто їх складав, я не знаю, — але я їх записувала.
І по-четверте: цим оповіданням я проломила мур до друку нарису про трипільські розкопи. Мусіла я якось вириватися з задухи.
Тому я вирішила не боятися цих дуже розумних тутешніх критиків, лицарів тенденційности, як не боялася тамтешніх. Я ніде не схибила.
24
Все частіше заходила я до Інституту археології. Головне — поговорити з Неонілою Кордиш, може й ще з ким. З Курінним, наприклад, чи з Петровим. Довідатися, які там будуть наукові конференції, щоб конче на них попасти. Все ж щось прилипне для трипільської повісти. Особливо корисні оці приватні, приятельські розмови.
Неоніла Леонівна вже бувала не на одних розкопах і знала походження кожної трипільської статуетки та їх особливості, знала звідки походять "модельки-хатки", які теорії є про призначення "біноклевидних посудин"... Словом, була для мене живим довідником, до того ж — завжди доступним, доброзичливим, товариським, охочим поговорити. Не цуралась і "жіночої тематики" — тільки слухай! Часто ми, не скінчивши розмови, виходили звідкілясь і ще з годину стояли на морозі, така цікава була наша розмова.
Коли з Неонілою Леонівною можна було говорити годинами... Я більше розпитувала, вона розповідала — про її розкопи, про значіння викопаного, що думають інші археологи, — П. Курінний, Т. Пассек, В. Козловська, Є. Кричевський, В. Петров, — про походження й розвиток Трипілля... Ой, багато було цікавих тем, ніколи не могли ми їх переговорити... Коли з Кордиш було легко, то не так із Віктором Платоновичем Петровим. Він ніколи не говорив серйозно, а все жартував, і ті жарти були такі, як в]юн у руці. Ось є, ось уже нема. Розмовляв він дотепно-книжно. Його лестощі межували з глумом.
От, наприклад, повернувшись із Ленінґраду, де він проводив відпустку, оповів мені, що зустрічався там із Зощенком і Зощенко сказав, що я, Гуменна, — найрозумніша жінка в Києві. Кілька років згодом я запитала його щось про Зощенка, а він уже забув свій жарт і відповів: "Я Зощенка ніколи в житті не зустрічав."
Часто бувало так, що здибала його на вулиці, — запрошував зайти до нього до хати. Я ухилялася і ніколи не зайшла. На перешкоді стояв спогад про Коломийщину, як цей самий Віктор Платонович ранком у безлюдному місці гукнув, щоб я його почекала. Я почекала, а він, замість щось сказати, наставив губи цілуватися. Я тоді втікла. І тепер не наважувалась зайти. А варто було. Казав, що в нього у кімнаті є три столи. На одному пишеться роман про Костомарова, на другому — багатотомна праця з фолкльору, про українську відьму, на третьому — археологічні праці.
Коли сипнули наші до Західної України, — і Віктор Платонович їздив до Львова. Я запитала, — які вражіння, що бачив, що робив? Відповідь була: "Пив вино". А інші стільки всякого розказують...
Був він тоді товстенький і кругленький (останнім часом ходив у костюмі співробітника протиповітряної охорони, який йому зовсім не пасував), скаржився, що багато п'є пива. Коли не пити, то шлунок коверзує, а п'єш, то оця небажана товщина.
Ця його язвлена люб'язність один тільки раз покинула його, він на мене розсердився. А було так. Ішли ми втрьох: я, Кордиш, Петров. Зірвався вітер і здер з голови мого берета, поніс. Петров, як ґалянтний кавалер, побіг доганяти, при оцій його товщині. Догнав і приніс, але вирішив, що це я навмисне зробила. Взагалі ж — називав мене богемою, що я й була. Справді: не дбала про побутові вигоди, трималася за вітер, ганялася за якимись нереальними візіями і зовсім не журилася майбутнім... І це тільки Віктор Платонович так влучно мене схарактеризував.
Через цю його залицяльність і вужеву невловність я багато втратила, бо старалась не заходить в таку приязнь, як із Кор-диш, скажімо. Знайомство це плавало на поверхні. А Петров же був криниця знань, та не тільки склад знань, а й вдумливий перетворювач у філософський світогляд набутків своєї широкої освіти. Крім історії літератури й фолкльору, був він серйозним археологом і не тільки в одній галузі: однаково компетентний і в Трипіллі, і в культурі полів поховань... Все то було б у кого перевірити, чи я правильно думаю. Але запитаєш щось серйозно (от, про відьму. Мене цікавила його інтерпретація.), а він прибере якусь іншу лінію розмови, жарт, що не має ніякого значіння, — і мій запит згубився десь у нічому. А коли йому не хотілося говорити, то він відступав крок за кроком...
А все таки це Віктор Платонович про Корнійчука тоді сказав: "У нього ґемба одвисла аж до пупа". В цьому був для мене теж зміст, — як Віктор Платонович ставиться до клімату в Спілці письменників.
Петро Петрович Курінний був цікавий тим, що як спробуєш запитати щось одне, його відповідь виливається в широкоплин-ну лекцію. Він багато копав, багато знав фактичного матеріялу, знав, де що на Україні шукати.
Наприклад, казав, що піскові дюни біля рік всіяні неолітичними кремінними стрілками, — ото там і шукати неолітичних поселень, що їх на Україні виявлено небагато... Він прекрасно знав усі виявлені селища трипільської культури, але те, що Пассек називала культурою Б, він називав культурою А і якось інакше датував. І метода польових робіт у нього була відмінна. Пассек знімала цілий шар з об'єкту дослідження і виявляла стратиграфію. Курінний просівав на решеті тонни землі. Літом 40-го року він розкопував на Юрківській горі землянку, то я там була й бачила. Кордиш, прибічниця методи Пассек, критикувала Курінного, казала, що він багато фантазує. Наприклад, Курінний твердить, що оті дірочки в голові трипільських статуеток відтворюють звичай трипільців оздоблювати себе пір'ям навколо голови, як це роблять північно-американські ін-діяни. "А де археологічний на це доказ"? — питала Неоніла Леонівна, страж науковости в дослідженні.
Дуже цікаво говорив П. Курінний і про половців, що в XI-му столітті були господарями степу поза межами Київської Русі. — Вони зовсім не були такі дикі кочовики, — казав Курінний, — мали свою культуру, їх кочові вежі мали навіть каналізацію. Уявляють їх чомусь монголами-азіятами, а тим часом були вони біляві й синьоокі, європеоїди. — Найцікавіше ж те, що сам Курінний був, мабуть, половець, чи як ще звались вони, куман. Сам родом з Гуманя, за моєю "теорією" — осідку куманів у XI столітті. Хто бачив Курінного, не може сказати, що це слов'янський тип, але й не монгольський, а такий якийсь, що вдягни його в тюрбан, то буде "емір Бухарський". Ну, а прізвище каже, що він — нащадок якогось курінного отамана. Розповідала Кордиш, що він, приїхавши до Ленінграду, на якийсь археологічний з'їзд, обурився; чому він має говорити російською мовою? Але коли ці самі вчені з Ленінграду приїхали в Київ до музею та він до них говорив українською, то це Кордиш вважала нетактовністю. "Шовінізм". А в Ленінграді — не шовінізм... Кордиш розповідала про це з осудом, а я згадую з похвалою.
З інших співробітників Інституту археології помітнішою для мене була ще Женя Махно, комсомолка з всезнайним усміхом активістки. Вона була аспірантка в галузі культури полів поховань. З нею мені не щастило розмовляти, та й "поля поховань" мене тоді не цікавили. Інших жінок, здебільшого ляборанток, Неоніла Леонівна називала "жрицями кохання".
Я ходила на конференції. Саме тоді Карґер закінчив розкопувати Десятинну церкву, а я вже й була там на місці розкопів, чомусь навіть необгороджених. Не легко було мені стежити за дебатами археологів, що говорять своїм "жаргоном", незрозумілим для звичайного слухача. Але це ж і було моє завдання — переводити їхню наукову мову на побутову, тому я на цих конференціях хотіла до неї звикати.
На одній з таких конференцій я побачила постать, що мені дуже впала в око. Не так постать, не так краса, як очі. Веселі, сині, легкограйні, щось світле. Розпитую, хто це. Ніколи тут не бачила. А це, виявляється, приїхав з Ленінграду аспірант, Ніко-лай Кузнєцов, спеціялізується в слов'янській добі. Був на розкопах у Райках, розкопував сліди татарського погрому люд-ности. (Сотні кістяків у різних позах). Не зважаючи на сутулуватість чи попросту горб, цей чоловік, його погляд був такий притягальний, що відразу заполонив мене.
Тепер я вже не могла так вільно приходити до Інституту археології.
