Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Недаром же всі відьми з усієї України зліталися на київську Лису гору святкувати шабаш. Віра в ві-дьом — спадок нашій добі від неоліту, що з нього виросло й Трипілля... Ой, то виходить, що столицю України заснували ще в неоліті ці самі відьми, вибравши київську Лису гору своєю столицею?..
Так я собі бавилася із своїми друзями-книжками й товариш-ками-думками, обертаючись щораз більше спиною до цього світу, що мене викидав раз-у-раз і що мені був теж нецікавий, нудний. А саме тоді підкралось до мене ще одне нереальне захоплення, мовчазний роман. Був там постійним одвідувачем читальної залі один читальник. Ні імени його, ані нічого про нього я не знала, лише припускала, що це — студент-випускник університету. Мене вразив одного разу його погляд — запитальний і задумливий, до мене відкрито звернений. Вразив і заполонив на довгий час. Ніколи ми не заговорили, але була якась безмовна "комунікація" очима — з осени до самого літа 40-го року. Свої записки з того часу, що я їх тоді назвала "Роман Синьої Панчохи", взято пізніше, в роках 1865/67 за основу роману "Золотий плуг". Не всі, правда. Я мала нотатки ще в записній книжці, мабуть, найкращі, та вони пропали в Ґраці, про що надіюсь далі оповісти.
Що я можу ще додати до образу "Вродливого-Пагуби" тепер? Нічого. Дуже гарне те було й без тіні "залицяння". Я називала — "місячний роман". Було воно все, як містичне сяйво місяця.
* * *
То було постійне напруження, з одною тільки перервою. Серед зими, чи не в січні, в найбільші морози, поїхала я у відрядження до Херсонської області. І чи не смішно, від кого? Від польської газети! Ото знайшлася польська радянська журналістка! Не могли знайти когось кращого за мене! — Та я ж не знаю польської мови! — Нічого, перекладуть! — відповіли мені в редакції газети.
Мала я відвідувати колгоспи і написати нариси про підго-тову колгоспів до засівної кампанії. Хто мене до цього настренчив, чи як кажуть, порекомендував? — Трипільський, здається. Газета друкувалась у Києві, а поширювалась у Галичині чи Польщі, я вже не знаю, де.
Це ж уже кілька місяців, як "визволили" Галичину більшовики. Вже сипнули туди за товарами всі, хто тільки міг прорватися, інші вже возами навезли всякого буржуазного барахла. Високі достойники їхали автами і понавозили гей-гей!.. А хто їхав пізніше, то вже задовольнявся крамом із товчка, бо передні полки доблесної Червоної армії почистили до порожніх полиць наповнені крамом магазини. Оповідали в Києві різні версії цього грабунку — і про нічні сорочки, що ними пишалися в театрі совєтські офіцерші, і про облігації, що ними платили галичанам "совіти".*
Я ходила в бібліотеку, читала там газети. З'явилися на столах небувалі: із Закарпаття, із Львова. З них я довідалася, що закарпатці вислали делегацію до Сталіна, щоб прийняв до УРСР, і запам'яталася така фраза: "Гітлер потрусив яблуню, а Сталін збирає урожай". Але Сталін, правда, відмовив закарпатцям... Через кілька днів ці інтересні газети зникли безповоротно і що діялося на Закарпатті далі, я довідалася лише через ЗО років у Нью-Йорку в час академій...
Мене ці міжнародні події ажніяк не торкнулися. Оце тільки забракло журналістів до польської газети в Києві... Чула я, що Гася (галичанка ж!) добивається дозволу-перепустки до Львова, що Кіпніса також везуть із бригадою письменників, але він у день від'їзду казав, що мріє про день повороту до своєї хати...
* * *
Я думала, що на півдні тепліше, а приїхала в Херсонщину,
— там ще більше тріщить морозами зима, ніж у нас в Києві. Зате ж — які чудові зимові панорами! І перше вражіння в районі, де я заїхала, була дебела жінка у білому селянському кожусі, замотана в хустку, із свіжою природною селянською мовою, але виразно жидівським обличчям. Це була голова жидівського виноградного колгоспу.
Вона мені дуже сподобалась. Але бачила я таку оселянену жидівського роду колгоспницю одну тільки. Тут їх кілька є, таких жидівських колгоспів. Я в одному чи двох була, то там якась своєрідна економіка. Жінки в них не роблять колгоспної роботи, сидять по квартирах, працюють лише чоловіки, та й то
— більше налягають на ковальську справу. А щоб орати, сіяти й збирати урожай, — наймають... Гоя.
Вдарила мене ще раз ця колгоспна одноманітність. (Це вже були не комуни, а сільсько-господарські артілі, масова колективізація). Де не поїдеш, — одне й те ж скрізь. Насамперед, у районі мусиш показатися до місцевої влади, показати відрядження, що ти не якась контра, а з центральної газети. Потім тебе прикріплять на харчування й ночліг та визначать, до якого колгоспу поїхати і чим поїхати.
І ось контора колгоспу. Всюди один кшталт, один штамп. Накурено, лічать, підраховують, та сама статистична лихоманка з телефонами, що мені знайома ще з ОБЛЗУ. На стінах ті самі портрети вождів, ті самі плякати, що й в інших колгоспних конторах...
Та сама їдальня з чергами до віконечка, із ложками, що на них вибито: "Ця ложка вкрадена в їдальні ім'я рек". Перед їдальнею щось на зразок майданчика з препаршивою репродукцією статуї Леніна із простягнутою рукою. Мільйон їх є — і все те саме! Далі — ті самі колгоспні будівлі без деревини поблизу, що нагадують стайні, а там живуть артільники, бо їх сюди переселили, як порозвалювали в селі хати, а вулиці, все село, заорали, щоб і сліду не було...
Цих заораних на колгоспні лани сіл під зимовою білою габою я не бачила, але які ж прегидкі оті довгі стайні для людей!
В інших колгоспах людські хати ще збереглися поблизу колгоспного двору. Я запам'ятала ось одне таке подвір'я, де мене оселили на ночліг. В цім колгоспі їдальні не було, то в колгоспній канцелярії мені виписали "пайок". Яка ж була вдячна господиня хати, коли їй прибавилось через мене трохи їжі. Вона попросила мене, щоб я ще й олії виписала, то я принесла до хати ціле багатство — аж літр!
От та жінка й перейнялась до мене пошаною та почала оповідати про своє життя, — але як дипломатично, обережно!
— Воно й нічого було б уже, та коли б не те, що і в колгоспі роби, і вдома порайся, ще й корівку треба доглянути, й поросята, й курчата. Це ж на жінку випадає щодня два трудових дні. Важко жити! Я вже казала: "коли б уже швидше настав той СОЦІАЛІЗМ чи комунізм, щоб не треба було ні в хаті порати, ні города, ні скотиняки"...
Інакшими словами, — завуальована скарга. Без присадибного господарства — здохнеш на колгоспному, а нарікати на колгоспну панщину (як ото мої сестри з Жашкова) відрядженій людині з центру не будеш! Скарга на нелюдське життя прийняла форму мрії, що дозволена офіційно, витримана в дусі, накрученому на куткових зборах. А мрію про власне господарство й корівку без накиненої панщини борони, Боже, в голові мати. Головна ж думка тієї жінки, що вона хотіла мені вкласти в голову: "Сучасне — нестерпне! Як не можна старого, то давайте швидше те, що обіцяєте, але сучасного вже витерпіти не можна!"
Бачила я там і інших жінок, що хотіли перевершити своїх чоловіків — голів колгоспів, нарваних горластих активісток.
Повернувшись до Києва після двох тижнів, щось я тоді репіжила для польської газети і був у мене комплект друкованого вже польською мовою, але я не вважала вартим берегти це і не маю. Цікаво було б тепер поглянути...
А розчислившись із газетою, знов повернулась до бібліотеки та свого читання, переплетеного з місячним сяйвом від людини, яка була для мене майже нереальна.
23
З життєрадісною Агатою Турчинською ми часто сварилися, бо вона мене завжди лаяла за мою пасивність та неспритність. Казала мені: — Ти просто неприємна! Треба за себе боротися, треба стукати в усі двері, бо заклюють. А ти — тютя горохова! — Це вона мене підганяла, щоб я носила свої твори до редакцій, це вона мені казала, де які є можливості, де які збірники готуються, хто розпоряджається різними високооплачуваними перекладами, підрядниками до ювілейних видань. Я їй відповідала, що не вмію підлабузнюватися, а вона це сприймала, як натяк на її поведінку, і казала, що я заздрю, що я невдячна, бо вона за мене не раз заступається. Це так, — згоджувалася я, — але чи це значить, що я вже не маю права висловити свою думку?
Сказала мені Гася, що в ДВУ готується збірник з приводу визволення Західної України, редактор, що приймає матеріял, Петро Вільховий, а тому щоб я щось туди дала. Я й понесла. Якусь халтуру-дрантя про злидні в Галичині — за уявленням, витвореним новелями В. Стефаника. Дякувати Вільховому. Він той мотлох відкинув, а то була б тепер червоніла. Це я побачила через три роки, як переступила кордон...
Про ювілейний збірник з приводу 60-ліття Сталіна теж Гася сказала, теж редактор Вільховий, теж наказувала конче щось туди занести. Я мала оті частушки, що записувала на Возне-сенщині, отже на основі їх змайструвала оповідання, оце таке: свинарка дякує батькові Сталінові, що її льоха привела багато поросят. Новоселецький, читаючи це оповідання, сміявся, що дійсно чудесну ролю відведено Сталінові — породителя поросят. Крім цієї частушки були записані й такі, що активістка ланкова мріє побачити Сталіна у Кремлі і сниться він їй, обов'язково з люлькою... Крім того, навела й мрію одної колгоспниці, яка вже не може витримати важкої сучасности й хоче якнайскорше соціялізму, щоб легше дихнути...
Отаке оповідання зварганила я і понесла до П. Вільхового. Це вже цілком ідеологічно витримане оповідання і не я ж тут висловлююся, а самі частушки, фолкльор... І може (були такі міркування в мене), як видрукується це, надрукують і археологічний нарис, що лежить уже скоро рік, і повість "Вірус", що вже другий рік десь маринується...
Вільховий, що збирав і редагував матеріял до цього збірника, відразу помітив мою заховану думку (більш ніхто!) і почав мені казати те, що й я думала: "Це, що говорить ваша колгоспниця про СОЦІАЛІЗМ, — протест проти реальної дійсности". Але повагавшись, мабуть з кимось порадившись, прийняв. І це оповідання вміщене в збірнику до 60-ліття Сталіна під назвою "Над Бугом". Я ще дала це оповідання Качурі і воно надруковане в журналі Молодий більшовик під назвою "Обіцянка" (ч. 11, 1939 р.). Лише після "Обіцянки" надруковано було "З історії сивої давнини", про трипільські розкопи.
Так то допустилася я гріхопадіння у своїй літературній біографії.
