Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Отакої мені саме й треба, ми могли на наші теми говорити безконечно. Про що б ми не заговорили. От, наприклад, — чи можна уявити, як вдягалися трипільці, які окраси мали? — Так, є багато показано на статуетках, що вже знайдені. — Я здогадуюсь, що сучасні вишивки, це може перенесене на полотно татуювання? І чому в селах нема моди, а кожне село вдягається по-своєму? По одежі видно, з якого села та дівчина... Це ж кожен рід мав свою ношу і не переймав від іншого... — Я казала, а Неоніла Леонівна або додавала, або заперечувала...

Археолог Макаревич, фотограф грубуватий Горбовець, — всі прекрасно до мене ставилися, за винятком двох комсомолок, практиканток-студенток із Ленінграду. Одна звалась Таня, а друга Маріна чи що. Вони весь час підхіхікували з мене й моїх питань, зарозуміло підкреслюючи свою археологічну вищість. Самі ж були дуже стандартні, не віяло від них тонкістю науковця. От, хоч би ота їхня одна-єдина убогенька пісенька, яку вони постійно співали: "Так будьте здорови, жівітє богато, а ми уєзжаєм до дому, до хати". Скажи мені, що ти співаєш, а я тобі скажу, хто ти! Ці дві псували мені всю приємність перебування серед цих науковців. Це вже котрий раз: де є комсомольці — отруюють життя. Про них, особливо про Таню й Кричевського, почали ширитися пошепти, що ночами вони відбувають оргії, голісінькі. Не знаю, чи правда.

Хоч я й не збирала етнографічного матеріялу тут, а все таки вбилася у тямки та пісня, що виспівували на розкопах тутешні дівчата й молодиці. Не знаю, чи й справді це відбиває побут, чи тільки в пісні співається:

Сюди гора, туди гора, та ще й крем 'яная, Куди їдеш, від'їжджаєш, любов дорогая?

Куди їдеш, від'їжджаєш, козаче-соколю,

А хто ж мене, молодую, цей вечір пригорне?

Пригортайся, моя мила, другому такому, Та не кажи йому правди, як мені самому...

А що то воно за страховисько Хо? Може тримається ще тут у казках із трипільських часів? Це я ненароком почула таке речення, не для мого вуха призначене. Парубок примилюється до дівчини, а вона сторониться, він і каже: — Чого ти мене боїшся? Хіба я ХО?

Якби так серйозний етнограф позбирав отакі блискітки з решток давніх мітів, то може б ще одну трипільську сторінку відкрив. Не виключено ж, що місцеве населення — прямі нащадки давніх трипільців...

А то одної неділі пішли ми в Трипілля. Повела нас Татьяна Серґєєвна до свої давньої приятельки, баби Горпини, що вміла зашіптувати й ворожити. Походили ми по базарі, дістали лекцію від бабів, як треба звертатися, коли не личить казати теперішнього "товаришу", ані колишнього "пане", "добродію", — а якось треба. У містечку Трипіллі звертаються так: — Людино, що шукаєте? — Людино, а по чім оці яйця?

Чи не відчувається у цьому однісінькому слові глибокий світогляд?

Баба Горпина гостинно нас зустріла. Отоді й розповіла історію своєї прийманої дочки, Онисі, що має оце виходити заміж. Дівчина зовсім не подібна на всіх навколо. Тип її приблудив сюди десь із далекої півночі, ще тільки кокошник і сарафан їй дай. А говорить чистою українською мовою і все в ній українське. Історія така: якась пані віддала немовля до притулку, а ця тітка мала дітей чимало, але самі хлопці, от і взяла собі дівчинку з притулку. Дівчинка підростала, як з'явилася мати, якась лікарка, багата пані, і хотіла Онисю забрати. Але Горпина не віддала. Не та мати, що вродила, а та, що виховала, — закінчила вона цю історію.

Я цю історію взяла до оповідання "Ромашки на схилах".

Ну, оце й усе, що я можу пригадати з того місяця на природі, не бажаючи повторювати опису розкопів, що є в нарисі "Із історії сивої давнини". Приїхавши додому, я з запалом прихопилася до цього нариса. Куди віднести?

Вирішила, що найкраще занести до журналу Молодий більшовик. Там тепер секретарює Яків Качура, він якось вишпортався з тієї біди, що над ним була нависла оце недавно. Неласка минула. Вже навіть зникла ота принижена поза й міна, а сидів він нормально у секретарському кріслі редакції. Але як прийшла через два тижні, то довідалась, що головний редактор журналу, якийсь із дуже жидівським прізвищем, Зільберберґ чи що (точно забула), забракував. Не буде друкуватися. — Чому? — Качура розводить руками. Але рукопис чомусь і далі лишився в Качури. Довго він там пролежав, аж поки став головним редактором журналу Андрій Малишко. Качура дав йому нариса, Малишко прочитав і сказав: "Та чого ж? Надрукуємо!" І в першому ж числі свого редакторства видрукував. (Молодий більшовик, 1940, ч. 10-11). А я відчула ріжницю між комуністом-гебру і комуністом-українцем. Малишко, начебто, трохи відхилив замкнені двері. Цей надрукований нарис був наче охоронна грамота. І тому я завжди кажу, що хай краще в державному апараті будуть комуністи-українці, ніж чужинці. А що ж — нехай в уряді і всіх установах сидять і нами правлять москалі та ріжні інородці?

21

Я тепер із трудом вловлюю точну хронологію, але події групуються в одному часовому кущі. Тоді десь я написала нариса "Таємниця черепка" — першу спробу сказати стисло й популярно про трипільську культуру, — і занесла до журналу Колгоспниця України. Там був редактором Нехода, приємний молодий чоловік, він мене дуже люб'язно прийняв. Нотую оці "люб'язні" й "презирливі" ставлення до мене, бо кожне виганяння мене тяжко прибивало, а кожна прихильність надавала мені сили не відступати від літературного подвигу.

Нехода пішов так далеко, що сам запропонував мені написати якесь оповідання для журналу. Навіть тему підказав — не політично-пропаґандивну, а побутову. Якби так щось про дівочу честь. Я ще була повна вражіннями з подорожі до Вознесенського району, згадала про новий звичай "піти на піч", і на цьому побудувала оповідання, яке так і назвала: "Дівоча честь". Те оповідання було видрукуване в журналі Колгоспниця України, (1941, ч...)

* * *

Справді, з Василиною в мене зайшов той холод, що вже не було чого з нею говорити. Коли ми з Агатою могли сперечатися, одна одній казати всякі гострі прикрості, — а потім з усмішкою радости здибання зустрічатися, наче ніде нічого, то з Василиною настав мовчазний і холодний розрив.

Василина нічого не добилася із своїм поновленням у Науково-дослідному інституті мовознавства, вже давно працювала секретаркою-стенографісткою по різних трестових і торговельних канцеляріях і там робила кар'єру. Справді, з неграмотної мішанини, що бовнячили промовці, вона зліплювала суттєві, короткі й письменні стенограми та протоколи, і за те її цінили. Одного разу вона мені сказала, що їздила із своїм директором на нараду до Москви, — з усіма добовими й "командировочними", що належаться. "Якби ти бачила, який широченний пузань!" — додала при цьому, щоб я не мала якої задньої думки... При цьому ж зронила свій черговий "афоризм". "Краще не триматися за крісло високого достойника, бо коли впадеш лише з своєї власної висоти, то не так заб'єшся". Це був натяк на тодішні трони, що щодня на очах у нас валилися в "преіспод-нюю". Може тому мінялися її праці?

* * *

До Кіпнісів я не переставала ходити і наші приязні взаємини тільки закріплялися. Хмара минула, загроза викидачки із Спілки вже відійшла і в хаті панував далі (незрозумілий мені) добробут, включно з наймичкою. Не зважаючи на це, не відчувала я дистанції між моїм становищем і Кіпнісовим. Це не те, що зайшла я була раз у "Роліті" до Єніної, тоді вже дружини М. Шеремета. Відразу відчула, що я тут небажана, що мене не терплять і хвилини, не треба було заходити й ранитися. Заскочив Смілянський, щось пошепталися, Єніна кудись заспішила-ся... А на вулиці який Смілянський прихильний, яка Єніна...

І більш нема куди зайти. Хіба, вряди-годи до Фані Подоль-ської в справі стенографічної роботи. І туди важко було мені заходити, через оту наймичку. Хоч яка тісна кімната, напхана всіляким добром, а й тут є наймичка. Безпашпортна куркулька, яка не має де дітися і спить на розкладачці у сінцях. Цю важкоту я вилила в оповіданні "Біла хустина" (вставне в романі "Золотий плуг") вже тут у Нью-Йорку.

22

То єдиним місцем, куди я могла піти кожної хвилини й дуже добре почуватися, була спасенна бібліотека. Іду до мами, — казала я собі. Тут не треба ні до кого приноровлятися. Тут я можу знайти скільки хочу і яких хочу друзів. Книжки мої друзі. Я не кидала думки створити трипільську повість, тільки ніяк не уявляла, як зліпити докупи в читабельне всі ті сухі, викладені археологічним жаргоном, відомості, що я вже вловила з розкопів в урочищі Коломийшина, із звідомлень про розкопи інших поселень, з розмов із Н. Кордиш, П. Курінним, В. Петровим. А тому треба читати й зближену літературу, дуже уважно про фолкльор, бо він стає зрозумілим у світлі трипільської культури, а не бабськими забобонами. Звичаї шоститисячоліт-ньої давности — це щось та значить?

Так викристалізовувалась одна з ідей повісти — тяглість традицій.

І справа ж не обмежується тільки Трипіллям! Раз-у-раз поруч із тими статтями, що додавали щось до моєї теми, я захоплюючись перечитувала й про палеоліт, неоліт, скитів, сар-матів, антів...

От тоді, у цьому широкому плині різноманітного читання, відкрилося мені справжнє значіння мого власного імени — Є в д о к і ї. У грецькому епосі (в Гомеровій "Одіссеї") морська богиня Евдотея (Ейдотея), дочка морського діда бога Протея, внучка океана-бога Посейдона, допомагає нещасливим мореплавцям у біді. Якась стихійна сила. Дуже добра.

О, то це може й є та Опіка, що її я так часто відчуваю біля себе? Сила, більша за мене, малу "я". Тоді я почала наполегливо, довго й уперто розшифровувати моє ім'я на широкому тлі моїх читань. Вийшло так: ЕВ — добра. ДО — вода. КІЯ (ТЕЯ) — божество. Добра богиня вода.

Вона, ця Евдотея, не старша за українську Явдоху, стихію весняних вод, великоруську Авдотью, Дану-кельтську матір... І ще багатьох-багатьох Дан. Всі ці імена виростають із якогось праджерела. Якого ж? Може... як почав розтавати льодовик?..

Так зарисовувалася нова лінія моїх шукань. Примітивні, доні, теї, боги... І ніяких директив партії, жадного наказу... Думай про все це безмежжя, як хочеш! Думай, як ти бачиш, а не як хтось наказує... Про все.

А от хоч би оцей Київ, оці горби, що на них ми щодня ходимо, все вгору та вниз. Оця мальовничість краєвиду, в якому місці не станеш.