Листя землі - Дрозд Володимир
Я іду, і все, що нагадало б про мене принаймні наступному поколінню, забираю з собою у небуття. Іду, сповнений жалю і презирства до тих, хто житиме, якщо житиме, після мене. Сповнений жалю — бо їм знову, як нам, доведеться трястися по вибоїнах життєвого путівця, хапаючись, у смішній надії, за порожнину німого і байдужого до людських пристрастей та мук неба. Сповнений презирства — бо люди, у масі своїй, нерозумні, хворі на голову. Інакше як пояснити, що кожне нове покоління витворює власні химерії і в ім'я тих химерій, тих ілюзій, тих забобонів проливає людську кровицю, як воду, щоб, через покоління чи два, покаятися в гріхах своїх кривавих і — почати усе спочатку…
І цілісінький день я грівся біля каміна, в якому горіли папери мої. Був я наче архіваріус усе довге життя своє і кожну папірчину зберігав — невідомо нащо. Назбиралася того мотлоху повна шафа. Жандарми, налітаючи свого часу з обшуками, мали чимало клопоту з паперовими відходами життя провінційного учителя гімназії. Замолоду, як і багато посередностей, я вірив у вартісність свого життя для світової історії… А потім, коли навчився тверезіше дивитися на себе, збирання паперів стало звичкою. Палити безцінний архів свій почав я із студентських конспектів та зошитів, повних цитат із творінь великих мислителів, — смішно й сумно згадати, з якою поштивістю я, молодий, ставився до їхнього претензійного словесного плетива. Сторінки з тим плетивом мудрагелів згорталися, згоряли, перетворювалися на шерхотливий попіл, а за Мар'їним гаєм, на березі Невклі (була вже пізня ніч), гухкали постріли, там знову когось розстрілювали. Мені ті постріли видавалися відлунням сатанинського реготу над пориванням злиденного людського духу…
А завершив я аутодафе над земними слідами своїми спаленням власних фотографій. 5їк вишукував я їх по всьому спорожнілому дому! Як перевертав усе в шухлядах, досліджував сімейні альбоми, вимацував очима стіни, щоб ніде не залишити свого неповторного портрета! Признаюся, це я, оцією рукою, якою нині мережу папір, розтрощив на скалки дзеркало у вітальні, в якому відбилося моє давно не голене лице, ніби дзеркало могло зберігати моє відображення і після мого відходу в небуття. Дзеркало було в чудовій рамі з червоного дерева, раму я теж порубав і спалив. Завтра чи післязавтра в колишній мій, а нині — реквізований, дім вселиться якийсь червоний туз, мені дано три доби на виселення. Не варто берегти речі, які завтра зрадливо слугуватимуть іншим. Що таке обличчя людське? Випадкова комбінація атомів, візерунок на засніженій шибці, і більш нічого. Коли тіло моє розкладеться (надіюся, що хтось його та прикопає), розсиплеться й комбінація атомів, які складали моє обличчя, як розтає візерунок на замерзлій шибці, коли минають морози, ї усвідомлювати це мені радісно: був я — і нема, і ніби не було ніколи.
Тоді настала черга книг, любомудрських трактатів, які я збирав усе свідоме життя і набив ними декілька шаф. Книги добре гріють, коли горять, і в цьому їх, на моє глибоке нинішнє переконання, висока вартісність. Завдяки їхньому теплу я домережу ці рядки свої. Невідомо тільки, для кого вони і навіщо. Просто, полюючи за фотографіями, я знайшов у потаємній шухлядці Дарининої конторки зшиток із записками Івана Коляди, присланий Дарині із Сибіру його друзями ще наприкінці століття, і перечитав їх, сидячи біля свого каміну. І хоч я самохіть іду з цього світу, а Коляду доїдала хвороба, якась тоненька ниточка єднає нас. Бо ми — одне покоління. Але я дожив до останнього акту комедії, а Іван Коляда з волі драматурга залишив сцену після першої дії. Але ми обоє — з одної вистави. Догоряє свічка моя, писав Іван Коляда. І моя свіча — догоряє. Догоряє наша свіча — це точніше. І з особливою втіхою шпурляю я до каміна книги усіх тих свободолюбців, які, починаючи з шістдесятих років минулого століття, розхитували державний корабель, воюючи з Богом і владою, обіцяючи народові манну небесну, якщо він усього того зречеться і довіриться новітнім пророкам. Це вони дурили і наші з Іваном Колядою молоді голови. Це придумана ними манна падає нині шрапнеллю на нашу землю, вривається в наші будинки разом з обвішаним маузерами, одурманеним політичними гаслами хамом. Більшовики не зійшли з неба і не прийшли з чужих країв, вони — наше творіння. Сіючи зерна ненависті в минулих десятиліттях, ми, так звана інтелігенція, не замислювалися, що з того вродить. Тепер ми волаємо до Бога, до диявола, до усіх сил, земних і небесних. А гріх — на нашій совісті, і з відчуттям непоправного гріха я Іду з життя. А може, саме гріх цей І жене мене у могилу?
Все ж вони — Іван Коляда, Марія Журавська, усі ті, хто в першій дії вистави зійшов зі сцени, — щасливі. Викрешуючи вогонь, підпалюючи бікфордів шнур, вони вірили, що бомба, яка вибухне, запалить зорю нового дня, щасливого, сонячного. А динаміт, вибухнувши, запалив зорю вечірню, і — ніч попереду, ніч освячених нами ж таки ножів. Втім, уже Іван Коляда на схилі життя свого стражденного передчував руйнівну силу розбуджених стихій, уже йому привиджувалося майбутнє попелище. Але йому — лише привиджувалося, я ж щоночі чую, як вуличкою нашою до шанців за Мар'їним гаєм, до замерзлої Невклі проторохкує машина, кузов якої повен голих людських тіл, з кулями в потилиці. "Эх, яблочко, куда катишься, у чека попадешь — не воротишься!.." — новітня народна поезія. Хто живе на краю міста, пошепки розказують, що тіла забитих кидають в ополонки, аби не лишалося слідів кривавої роботи. Задля історичної справедливості (ха-ха! — історія…), як свідок кривавої вистави, скажу, що так само до більшовиків робили і гетьманці, і ті, хто повстав проти них. Сусіда мій служив у варті, пішов за Невклю вполювати зайця. Тим часом влада в місті перемінилася, і, коли вертався додому, його перестріли й живим заштовхали в ополонку. Звичайно, розмах у ворогів більшовизму не той. Чим дужча влада, тим більше крові. А може — навпаки: чим більше крові, тим сильніша влада. Але усі ми — більшовики, і будемо ними довго, ще не одне, мабуть, покоління: мікроб зла роз'їдає душі людські. По машині, яка кожної ночі проїздить нашою вуличкою, можна звіряти годинника. Одної ночі її глухе гудіння обірвалося біля мого дому. Перед тим розгулялася завірюха і вулицю перемело. Як істинний обиватель, я забрався на мансарду і тихенько одчинив віконце. Солдати одкидали лопатами сніг з-під коліс машини. Над Мар'їним гаєм висів повний місяць, схожий на лице мерця. Вітер одгорнув край мішковини, яка прикривала вантаж у кузові. Боже, якби ти справді був і зирив з небес своїх на наше земне дійство, ти давно із жаху перед творінням власним позбувся б розуму! А може, якщо ти естет, написав би ліричну поемку про те, як світяться голі тіла постріляних людей у білому, м'якому місячному сяєві…
І ось, прочитавши останні слова записок Івана Коляди, я звабився й собі перед чистими, не списаними Колядою сторінками зшитка. Знайшов я ручку, розморозив біля вогню з книг давніх і новітніх розумників чорнило і — вмочив перо й каламарчик. Не те що я дбаю про істориків
майбутніх, ні. (Можливо, десь у глибинах мурашиної купи якась інтелігентна мураха теж мережить на сухих листках з дерев історію мурашиного гнізда — ціна у Всесвіті їм однака, що мурашиній історії, що людській). Пишу, щоб посвідчити востаннє, що я — теж був людиною і ніщо людське мені не чуже. Був, поки не спромігся піднятися над самим собою і над усією чередою людською. Був, але більше не буду — ані миті. Добровільно, зусиллями волі іду зі сцени, сповнений презирства до усіх, хто залишається на ній і далі фіглювати: і Бога, і чорта, і людей… Дмитро Листопад, року дев'ятнадцятого, віку Антихристового".
…А саме вийшли люди з церкви, ще правилось у Пакулі. І побачили люди жінку в чорному, з дитям на руках, побачили вони жінку з дитям на руках на горі Холодній, під хмарами осінніми. А сіявся дощ, напополам із снігом, і хмари укутали Пакуль, облігши грудьми темними на шпилі пагорбів. А як стояла жінка з дитям на горі Холодній, прорізалася вікнина в небі хмарному і сонячний промінь обійняв жінку з дитям. І хрестилися люди, що з церкви вийшли, на жінку з дитям, бо думали, що то Матір Божа перед очі їхні чудесно з'явилася. Але затяглася хмарами осінніми вікнина у небі, і згас промінь сонячний. Рушила жінка з дитям з гори Холодної по вулиці сільській, забагнюченій, і впізнали люди Дарину Листопад, з роду панів Журавських. А слідом вервечка дітей плелася, за руки узявшись.
А за ними ішла Ївга Царикова, що її колись батько віжками стьогав, прив'язавши до лавки, за Павла Гуца, бо любила його і йон до єї завльотився. І несла Ївга дитя мале на руках. Дак уклонилася Дарина Михайлівна до людяк, що біля церкви стояли, і далєй пішла, хоч тут, на цвинтарі, сини її похоронені, і ще могили їхні були. Се вже яна не про мертвих, а про живих думала. А ми на дєток, босих, обшарпаних, худих як свічечки, плачемо та журимося, і в очах нам темніє, що стольки горя на світі, наче на своє ще не надивилися. А як порівнялася з нами Ївга Царикова, стали ми в неї питать, одкуль ся дєтва загорьована. І розказала нам ївга, що се Дарина з города привела сиріток безпритульних. Дак плетуся я додому, а мені дєтки тії, хоч наче й чужі яни мені, а — скабкою в серці. Доплелася я додому, загорнула в лахманину коржиків домопечених, з муки житньої, полотна сувійчик із скрині дістала, бо на матерію тади трудно було, та й поплуганилася по мокві і студорзі до економії панської, куди Дарина дєток своїх повела.
І прийшла Дарина в дім батьків своїх, а вже давно не переступала порога. І не сама прийшла Дарина, а з гуртом дітей осиротілих, що за матір їм тепер була. І казала вона дітям: "Ось тут буде тепер домівка наша і огнище наше. І якщо судилося вам вижити, то на цій землі, бо ще жива вона". Але дивилися діти навколо з острахом, бо — пустище. Чорніли стіни дому батькового, вогнем обпалені, і хмари холодні висіли над ними замість даху. І плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих, без шибок і рам віконних. І тільки леви кам'яні на ґанкові, не підвладні вогню і кулям, незворушно зирили на вирублену давно тополину алею, виглядаючи господарів помістя панського, які вже ніколи не повернуться.
