Листя землі - Дрозд Володимир
І спав на руках моїх хлопчичок мій, до грудей пригорнувшись. А коло притулку прокинувся йон і питає: "Куди се ми, мамо?" — "До таточка рідного, до таточка, синку, — шепочу. — Ти ось туточки посидь трошки, а я — татка покличу…" І посадила я його коло воріт притулку дитячого, поцілувала в голівку і пішла одтуль, скольки сили було.
І доплелася я до базару мринського, а вже розвидніло, і там люди голодні покотом лежали. Хто ще живий, а хто — уже й мертвий. Тамочки я звалилася, і вже мені руки й ноги одняло. І вже по лицю моєму розпухлому мухи повзали, уже мене доїдали. Але ішла на базар сестриця моя, яна тади у Домонтовича служила, комісара, з яким Уляна Несторка синочка колись прижила. Дак ішла на базар сестриця, пізнала мене та й питає, плачучи: "Тьотю, а чи ви ще живі?" Розплющила я очі, а вже очі мені злипалися перед сном вічним, та й шепочу: "Луччей би я уже вмерла…" Дак яна якогось дядька з підводою найняла, привезла мене до Мар'їного гаю, де комісар, у домі Листопадів, проживав на старості. І завела мене сестриниця до саду, а в кінці саду — повітка, і там мене поклала. І одходила мене об'їдками зі столу хазяїнового, бо в Домонтовича було що їсти, було що пити. Йон у повному комунізмі од властей перебував, покуль власті до нього не перемінилися.
А як відступила я на крок од смерті голодної, поплелася я в притулок і про сина свого запитую. А на мене дивляться паперовими очима: "Ми щоранку десятками їх, дітей покинутих, підбираємо коло воріт своїх та по різних притулках розподіляємо, і не знайдете ви уже сліду сина свого малого". І темно мені в очах зробилося, і упала я. І з тих пір я на голову наче повреділася. І кажуть про мене у Пакулі: дурна Феська… Асе горе мене незміриме, материнське їсть поїдом. І досюль — а вже ж скольки годків минулося, скольки усього над людяками прокотилося. І живу я котресь врем'я, як люди живуть: і в колгоспі роблю, і кізочки та курочки на дворищі своїм доглядаю. А тади щось такеє зо мною зробиться, що я про усе сеє забуваю, броджу од села до села по Краю усьому і в стрічних запитую, чи синочка мого незабутнього, Іванка мого, не бачили. І сказали дохтори, а вже мене і до лікарні зачиняли, що так зо мною буде, докуль і житиму. Бо рана моя незагойна, болячка моя — не в голові яна, а в серці моєму, і нема од неї ліків, спасіння нема. І на тому світі, знаю, в огні пекучому за гріх свій горітиму, бо дитя рідне, єдине, од себе одірвала і по людях чужих пустила. Луччей би я саму себе по шматочку різала та дитя своє годувала…
А тепер скажіть, люди добрі, хто кається, хто душу свою провітрює, як провітрюю я у дворі одєв, на смерть приготовлену, скажіть ви мені — у чому моя вина, у чому мій гріх? Свекор мій на переселення поїхав, йон усе по переселеннях їздив, луччої жисті шукав. І хазяїн мій за ним погойдався, тут мене, каже, з'їдять. Я ж — дитятко в собі носила, уже мені синок мій снився, і не могла я нікуди їхати. А вже люди пухли. Я жолуді в Страхоліссі збирала, товкла у ступі і пекла балабушки. І картопельку гнилу у полі збирала. А Михаль Громницький налетить — та пугою мене, пугою. Мо', йон хотів, аби ми усі подохли?
А везли коня дохлого на скотомогильник. Люди голодні слідом брели, і я пішла. Як обідрали шкуру коня, бо тади строго було, щоб шкури здавать, кинулися люди на тую дохлятину, руками рвали, і мені трохи м'ясця попало. Приплелася я додому, у грубці розтопила і теє стерво у чугунці варю. А перед сим днем колгоспні коні на лузі, за городом моїм, паслися, і пропало лоша. Дак Громницький по хатах никав, лоша теє у горшках шукав. Заскочив до мене, а в мене — конина вариться: "А, то се ти, курва погана, колгоспне лоша зарізала!" І як дасть мені носциком у живіт мій, я так і упала коло грубки, не встигла й словечка сказать. А уночі розродилася я передчасно мертвим дитятком.
Десь за тиждень, уже одкрилося, хто теє лоша зарізав, побачив йон мене коло колодязя, під'їжджає: "Ти — не винувата, за чужий гріх я тебе ударив". Та назад уже не вернеш. Хворіла я по-женськи довго. І болєй не давав мені Бог дєток, хоч і хазяїн мій з переселення повернувся. Дак йон побув-побув коло мене та й гомонить: "Що ж се я буду весь вік свій без надії у глека твого плювать, я ще дєток хочу". І подався у прийми, до молодиці з Крутьків, і та йому трьох синів народила. А я увесь свій вік прогорювала у халупчині свекровій, без плоду, без роду.
І хоч підпираю я ломаками халупчину свою з усіх боків, уже яна од вітру гойдається. І завидно мені, ой як завидно, що люди на кутку розжилися та будуються! Виповзу я на грядку та й собі, у помислах своїх дурних, хоромину будую. І зійде з небес синок мій, уже дорослий, я й мовлю до нього: "Ось, відклала я грошенят трохи, треба хату строїти…" йон по городу пройде: "Як, мамо, будемо становити?" — "Як, синочку, не станови, а — по сонейку". Озирнусь — а нікого нема коло мене, тольки вітер у кукурудзі шелестить.
І подибала я на трьох, а де і на чотирьох до властей сєльських. Приплелася я до властей та й гомоню їм: "Узяли ви у мене синка мого, і сама я теперечки віку доживаю, Дак одвезіть мене у притулок для таких, як я, дохляків, бо скоро мене у моїй халупчині привалить". А яні мовлять до мене: "Ой бабо, ми-то вас запишемо і в район папір пошлемо, але чи дождетеся — туда черга велика, багато вас таких". А я їм одвічаю: "У вас тольки по смерть черги нема…" Вийшла одтуль, сіла на ґанку і криком кричу на весь білий світ: "Ой людяки, оддайте, оддайте мені синочка живого, Зон не дасть ані вітру повіять, ані краплині дощу упасти на матку родну!" А йшов мимо Андрон Мохнач, нагнувся до мене й питає: "Що се ви, бабо, сама з собою шепочетеся?.." І покликав йон шофера колгоспного і наказав, спасибі йому, до дворища мого мене одвезти. Переповзла я навкарачки поріг халупини своєї та й кажу на покут, до Миколи Чудотворця, бо з ким же ще мені, сові-самітниці, й погомоніти: "Ні, Миколо, ні до якого притулку я не подамся, а буду доживати віку тут, докуль і привалить. А привалить, дак яно і лучченько: менєй клопоту для людяк, не треба яму копать і хоронити бабу". А Микола Чудотворець глянув з ікони на мене, нікудишню, та й заплакав: і потекла сльоза Божа по дошці, шашіллю поїденій…
Заходилася було помирать Уляна Несторка, але не померла вона, чорнобильський вогонь у небі, над лісами Синявськими уздрівши. Про сеє уже вписано до Книги днів. Але не проклинала вона ані світу білого, ні себе, а горювала з людяками над бідами їхніми, і про сеє я вписую. І казала вона кожному, хто хотів її чуть: "Надовго вогонь сей страшкий, у день гніву Божого йон запалений. І буде йон дзвоном для живих, але сплячих, щоб пробудилися…" І сиділа вона довгі дні весняні біля дому правнукового та дивилася очима пекучими, стражденними, як люди мимо бредуть, од вогню того тікаючи, наче у війну од німця. І плакала душею вона, бо усі сльози за вік свій довгий давно виплакала.
А якось прибігла в контору жонка бухгалтера нашого, Опанаса Терпила. Я голову колгоспного вожу, чув усе й бачив. І мовить вона: "Ой нема ж нашої баби, з ночі нема. Кімната її порожня і постіль, яку я сама звечора розстеляла, не торкана". А саме сидів у конторі агроном з Коршаків, по хлорофос до нашого агронома приїхав. Дак йон і каже: "їхав я до вас полями і стрів коло хутора Смолокурня бабу старезну, ледве ногами перебирала, а йшла. Я ще спинився: "Куди ви, бабусю? Мр", вас підвезти?" А вона мені відповідає: "Уже на мені, дитинко, тіла нема, сама душа зосталася.
Для душі керосинка твоя не треба, душа крила має. А куди я поспішаю, про сеє тольки Бог знає, йон мене і веде…" А як описав агроном коршаківський, у що баба одіта і чим обіпнута, ми Уляну Несторку і познали. І дозволив голова машину, і ми з Опанасом, правнуком її, поїхали. Об'їздили ми того дня усі села і хутори тамтешні, і другодні Опанас своєю машиною метлявся — ніде й сліду. Дак і в районній газеті написали, що стара людяка пропала, і прикмети дали, але ніхто не обізвався.
Уже познєй із Чорнобиля стали хлопці, які там робили, вертатися. І розказували вони про Хазяйку Зони. Розказували, як літає вона над містами і селами, полишеними людьми, над полями осиротілими, над лісами, атомом припаленими. І помагає вона людям, хто заслабне, і звірині помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці. А карає вона тих, хто хоче сьорбу для себе коло вогню чорнобильського зварити. Але з чужих слів розказували хлопці, самі ж вони Хазяйку Зони не бачили. І мало хто у Краї вірив їм. А ми, у Пакулі, вірили, бо знали, що се — душа Уляни Несторки. А Зона розросталася, як лишай на тілі земному, та Пакуль ще був. І прилітав одкулясь птах нічний, невидиме ширяв над селом і квилив у темряві голосом печальним, аж страшно слухати було. І казали люди старі, що се душа Уляни Несторки по нашому Пакулю плаче, бо скоро не буть Пакулю, тольки Книга пам'яті людської од Пакуля зостанеться. Аж так воно і сталося.
Книга жертвоприносінь
…І волав до Бога отець Олександр, батюшка пакульський, в олтарі, перед розп'яттям святим колінкуючи: "Господи, що ж ти робиш зі мною, слугою твоїм, вірнішим од пса?! Хіба не возносив я хвалу тобі денно і нощно у храмі сьому? І так чинили і дід мій, і батько мій, які в обителі твоїй давно спочивають. А хіба не схиляв я до слухнянства покірного перед престолом твоїм небесним, молитвою і словом пастирським, грішні душі людяк пакульських, од малого до старого? Чим же завинив я перед тобою, що караєш мене так тяжко, так невідступно? Була у мене земелька, сто осьмух, найкраща в селі земелька, хоч скибку маж. Одібрали її од мене злидарі пакульські дармово, ніхто й не подякував. А тую ж земельку ще мій дід та батько наживали по клаптику, служачи у храмі Божому, пасучи люд пакульський, як добрі пастухи — череду. Було на дворищі моєму семеро корів гладенних, голандок, і бугай породний був. Сам пан Журавський на корів моїх заглядався, а йон у хазяйстві толк знав. Не випускав я корів своїх у череду обчу, а челядника тримав, щоб тольки за коровами йон ходив. Де тепер корови мої гладкі, на молоко щедрі? Бугая породного німчики з'їли давно, корівок — ревком реквізував, і стоять вони по хлівах босаків лінивих, п'янчуг пакульських, по коліна в гною.
