Листя землі - Дрозд Володимир
І була Анастасія до Дарини дуже лагідна, ходила коло неї, як коло рідної, хоч мала ще. А тади вже у панів челяді не було, і проживали яни в помістї своєму, край села, наче в осаді, а охороняли їх солдати із діниів, яких син їхній, офіцер, у Києві найняв, коли червоні підступали. І признавалася мені Дарина, як скумасно було їй у помісті тому, особливо ж— вечорами, калі сходилися всі біля єдиної гасової лампи, бо з гасом уже туго було. Пани почитували уголос, на піяніні та скрипках грали, картами балувалися і ляси точили до ранку, бо кожної ночі чекали нападу. Але ніхто з них про політику і що навколо твориться не гомонів, така умова між ними була — вдавати, що нічого у світі не сталося, а усе йде, як і треба, як у старе, добре для них, панів, врем'я. А біля кожного з них — зброя лежала. Як і їсти сідали, жінки коло себе, на стіл револьвери клали, а мужчини не розлучалися з ружжями. І здавалося Дарині, що потрапила яна у замок, злою ворожкою зачарований, і не живе яна, а спить, калі ж прокинеться — зникне сей замок без сліду. І хотіла Дарина, оклигавши трохи, долей рушать дорогою своєю. Анастасія ж, дочка панів тих, приліпилася до неї душею дитячою, довірливою, і не відпускала. І рішила для себе Дарина наступної ночі, коли дитина засне, піти з поміси-, у краї теплі, де город Одес. А серед дня подалися яни а Анастасією по старополиці на гору, з якої Дніпро видко. І шили яни довго, бо се не близький світ, і зійшли на шпиль гори, і спочивали там, сонечку весняному радіючи, Дніпром розповнілим милуючись, і було там красивенно. Аж учули яни стрільбу велику, там, одкуль прийшли. А тади чорний дим хмарою повиснув над помістям. Заплакала Анастасія, дочка панів тих, чиє помістя горіло, заплакала яна і підхопилася, щоб додому бігти, але не пустила її Дарина, і тим жисть її зберегла. Бо люди, які на помістя напали, нікого не милували, ні малого, ні старого, тади такеє врем'я підійшло — Бог залишив серця людяцькі, і злий дух вселився у них. А залишив Бог серця людяцькі, бо самі люди од Бога одвернулися, великими розумаками поробилися, думали, що вумніші яни од сотворителя. А Бог посміхався печально, і не одна ікона в церквах християнських у ті годочки плакала сльозами кривавими.
Уже вечоріти стало, як зійшли Дарина з Анастасією з гори у підніжжя її. А ішов до Дніпра з вершами за плечима рибалка сільський. Побачив йон жінку з дитиною панською і гомонить: "Не ходіть ви в помістя, нема уже там нічого і нікого, саме попелище. Пани у домі зачинилися було, одстрілювалися, дак їм півня вогняного пустили, і всі вони у тому вогні погинули, нема над чим плакать, нема чого хоронити. А хто не встиг у домі зачинитися, тих вирізали, як курей на поминки. І вам треба іти, куди очі бачать, бо люди тепер злі поробилися, як собаки, і дитяти панського не пожаліють, за кривди давні помщаючись. А я вас не бачив і не чув, і не признавайтеся, як де прийдеться, що мене стракали, бо й мені горе буде".
І пішли Дарина та Анастасія вздовж Дніпра, але не на низ пішли, де город Одес, а на сівер, бо вже Дарина не тольки про Богдану свою думала, а й про дитя чуже, яке до неї душею і тілом притулилося. І йшли яни довго, од села до села, старцюючи попід вікнами хат, бо голод усьому навчить. А як ішли яни берегом дніпровським, побачили на безлюдді хлоп'я годиків семи, жиденятко, яно, бідне, мальків на мілководді картузиком ловило і їло сирими. А як озвалася Дарина до того хлоп'яти, втекло яно у верболоззя без оглядки. Але кликала його Дарина голосом добрим, материнським, і кусничком хліба, випроханого у людей, манила, і виповзло яно з кущів, наче звіреня перепужене. І було йому од чого перепуженим буть, бо усю родину його баламути якісь, налетівши на село, до пня винищили. А хіба не такеє у нашому Краї Вовчар виробляв? Дак матка те хлоп'я якось через пічне віконце виштовхала, коли бандити уже в хаті їхній були, і втекло воно, і по яругах тинялося, людей боячись болем, анєй звірів диких. А звали теє дитя — Льова. І прижився той Льова, як Дарина померла і дєтки її по Краю розбрелися, у Хмільниці, у людяк тамтешні. Скотину йон пас, а познєй на курси бухгалтерські його послали. Скоро послі війни останньої головував у колгоспі. І добрим головою йон був, Хмільницю одстроїв, умів крутиться, горщок на плечах справно варив. Люди за головою тяглася, і начальство було довольне, бо й начальства йон не забував. А комусь таки не вгодив, бо узяли його за шкірки та — в тюрягу. Нібито великі гроші переплатив чужакам, які асфальт од траси і по селу стелили. Дак хмельничани усім гуртом аж у Москву, самому Хрущову писали, і випустили Льову з дому казенного. Тольки уже у Хмільницю йон не вернувся, командував заготовачами у Мрині і досюль там проживає, як не вмер. Бо сини його у той їхній Зраїль виїхали і дочка єдина виїхала, онуків забравши, а жонка на той світ переселилася, і зостався йон сам у домі новім, добреннім, який побудував на Лєсковиці. Годиків зо три тому був йон ще у мене під храмом і казав, плачучи: "Поїхали усі мої жирнішої скибки шукать, залишили мене. Мо', їм тамочки і луччей буде, а я — у сюю землю хочу лягти, яка вже вона ні є, а мені — не чужа…" Отакий Льова, якому Дарина колись жисть порятувала.
І пішли яни, Дарина з дєтками Анастасією та Льовою, далєй, і прийшли яни в городок Ржищів, є такий на Дніпрі. І там, на причалі, стали яни чекати пароплава, бо вже ослабли на ноги, та й боялися пішкувать вище по річці, бо вище, аж до Києва, отаман Зелений тади гуляв, і колотилося там усе. І піджидали яни пароплава довгенько, бо такеє врем'я настало, що уся жисть людяцька улагоджена — руїною зробилася. А як піджидали яни пароплава, на причалі тулячись, ходило між людей, старцюючи, дівча, тоненьким голоском молитви співало. І був її голосок краси дивної, наче дзвіночок срібний. І пожаліла те дівча Дарина серцем своїм згорьованим, і пригріла коло себе, і стало у неї дєток уже троє. А імення тому дитяті було — Степанида. У Пакулі ж познєй ми її Степанею звали. І було те дівча з попівської родини, тольки родини тої уже не було на світі. Старший брат Степаниди, розказувала яна познєй, у Полтаві на учителя навчався. А як пішов у вісімнадцятім годі за Україну воювать, то й не чуть про нього болей було. А до попа, батька Степаниди, принесли повстанці зброю святить. Йон сперва однікувався, а спробуй не посвяти, йон і посвятив. А тут червоні зайшли, їм і піднеслися одразу, що піп сільський повстанцям зброю святив. Дак його на його ж леваді і встрелили, на очах у жонки та дочки. Встрелили попа, а з жонкою його щось такеє зробилося, що бродила яна по селу наче мара, а тади на гілляці її знайшли, захололу уже. І зосталося дитя сиротою, і зійшло з дому опустілого. І прийшла Степанида з Дариною та гуртом дєтви у Пакуль, і рятувалася в нас. А як померла Матір дітей людяцьких і розбрелися дєтки по Краю, Степаня наша у Мньов, де будинок дитячий, потрапила. І проминуло вже год болєй двадцяти, і нічого про неї не чуть було. А тади, послі війни уже, купив коло мене хатку сліпий Матвій, міною йому на фронті очі вибило. Сам йон був здалеку, а жонка його, Олена, пльоховська сама, санітаркою в госпіталі робила і там його підібрала.
Дак дали сліпому Матвію радію за очі його вибиті. І ми ходили вечорами тую радію слухать, бо тади тольки у фінагента та в сліпого Матвія радія була, болєй ні в кого. І ось чую я — кажуть у радію: "А тепер заспіває для вас відома українська співачка Степеня…" І фамілію називають, але фамілію я вже призабула. І заспівала яна у радію, так красивенно заспівала, наче сівериця у полі весняному, а голосочок — як срібний. Я б і з могили той голосочок упізнала. Я заплакала з радості та й кажу своїм: "Се ж — яна, се ж наша Степани…" Дак потьопала я до учителя, бо сама я тольки лікнепівську грамоту знаю, дєвок батьки-матки наші не хотіли у школу посилать, пішла я до учителя, і склали ми листа на радію тую, до Степані, співачки, озвися, мовляв, калі ти ще наш Пакуль і наш. Край не забула. Але не озвалася яна ані словечком, і я так собі думкою ворушу: мо, не хотіла яна признаватися, бо ми про попівський рід її знали, а тади нащот сього строго було, могли і з радія вигнать, і що хоч зробить.
Дак сіла таки Дарина, з трьома дєтками своїми, на пароплав, до військових впросилася, на дєток військові зглянулися. І припливла яна з дєтками до Києва, а одтуль подалися яни у Мрин, де на колесах, а де й пішки. І добилися яни до Мрина, на вуличку біля Мар'їного гаю, де дім Листопадів. Ідуть яни вуличкою, потомлені та голодні, аж сусідка їх перестріває. Перестріває їх сусідка і розказує: "Ой, Дарино Михайлівно, нічим добрим вас не стрічаю, а лише вістями поганими., Нема уже на світі вашого мужа Дмитра Костянтиновича. Ще наприкінці зими це горе сталося. Не виходив він три дні з дому свого, і димок з верха перестав курітися. То зайшла я до вашого дому, а Дмитро Костянтинович у кріслі сидить, біля комина погаслого, і вже його сердечко не б'ється, уже він холодний, наче крига. А на колінах у нього зошит лежав у полотняних палітурках, і писав Дмитро Костянтинович, доки й душа в тілі була, бо на півслові обірвано. Я тії письмена його зберегла і вам оддам. Бо тільки я сеє усе побачила, аж ось і люди чужі до будинку під'їжджають, під'їжджають і кажуть: "Де господарі? Бо дім ми реквізуємо для потреб влади совітської". То вже вони й хоронили мужа вашого. Загорнули вони тіло Дмитра Костянтиновича у мішковину, а тоді під'їхав гробар підводою і одвіз на кладовище, до могили братської. Бо наприкінці зими люди так вихолодилися та виголодали, що осипалися з життя, як листя з дерев восени, і не встигали уже їх хоронити за звичаєм православним. Я і сама трохи не сконала, а може й шкода, що не дав мені Бог померти. Хай простить мені Всевишній, але як одвозили Дмитра Костянтиновича, я йому заздрила, що вже одмучився на сім світі".
Заплакала Дарина слізьми гіркими за чоловіком своїм. Але недовго плакала вона, бо треба було про дєток думать, якими обзавелася в дорозі тяжкій. І вийшов на ганок Купріян, син Уляни Несторки і пана Опанаса, а се був йон, і упізнав Дарину, бо в одній гімназії з чоловіком її ранєй працював йон, а тепер начальничком у Мрині зробився.
