Листя землі - Дрозд Володимир
І мовила вона до суворого комісара: "Я — сестра Марії Журавської, з якою ви були на каторзі…" І упала на мить маска залізна з обличчя комісара, і омолодилося лице його. І запросив він Дарину до кімнати. І там вони розмовляли, згадуючи молодість свою далеку.
І казав Дмитро Домонтович Дарині, швидко проходжуючись із кутка в куток, бо сила нуртувала в ньому: "Якби була жива Марія Журавська, сестра ваша, Дарино Михайлівно, вона була б сьогодні з нами, більшовиками. В ній уже тоді була наша непримиренність і наша воля до влади над людьми в ім'я їхнього майбутнього. Сестра ваша випереджала свій час, тепер я це розумію глибше. Уже тоді вона в думках своїх танцювала танок смерті на руїнах старого світу. І не лише сестрою, а й дочкою своєю можете пишатися, Дарино Михайлівна. Вона узяла для себе од нашого з вами покоління усе найкраще. А тривогу свою погамуйте, це тривога матері, а не громадянки республіки. Бо дочка ваша уже не лише вам належить. Богдана Листопад — солдат більшовицької партії. Але, як матері, скажу вам, хоч і не мусив би цього казати: в Одесі тепер Богдана Листопад, на підпільній роботі вона. І я раджу вам по-дружньому: не треба її розшукувати, вам краще повернутися додому. Така вже доля матерів у вогняні часи революційних битв: надіятися і чекати. Я вас розумію більше, аніж хто інший, бо мій син — у Сибіру, командує червоним полком. Що ж, будемо щасливі з того, що наші діти — справді наші діти, а не перелякані світовою революційною пожежею обивателі. До речі, сьогодні я виїжджаю до Мрина, з великими повноваженнями. Мені доручено навести в Краї революційний порядок. У мене — окремий вагон, місце для вас знайдеться".
І зітхнула Дарина з полегкістю великою, бо — жива її Богдана, хай і далеко, хай і в небезпеці постійній. А по хвилі мовила вона до Дмитра Домонтовича так: "У вогні, який охопив нашу землю, уже згоріло четверо дітей моїх. І потойбічний світ, до якого полинули душі їхні, для мене, матері, реальніший, аніж наш, земний. Вам не зрозуміти цього, бо ви не пережили того, що переживала я зі смертю кожної своєї дитини. Можливо, я безумна стала од горя свого незмірного, але не поїду я до Мрина, а шукатиму останню дитинку свою, Богданочку, хоч в Одесі, хоч на краю світу. Бо то єдина ниточка, яка ще єднає мене з життям живим. Інших ниток уже нема. Бо те, що діється навколо, признаюсь, якщо ми уже зустрілися після літ стількох, убиває мене фізично і морально. Ви й товариші ваші — наче в броню одяглися, а я кожною клітинкою тіла свого відчуваю нині непереносимий біль людський. Хіба цього ми прагнули в молодості своїй революційній, хіба за це по тюрмах і каторгах сиділи? Занадто багато ви, більшовики, узяли на душі свої: насильством привести людство до придуманого вами щастя. Краплина крові безневинної — уже гріх великий. А — ріки крові? І якщо я знайду дочку свою, Богданку, я запитаю її: чи відаєш ти, що чиниш? Можливо, я ще порятую душу її од кари небесної і земної, в поколіннях наступних…"
Аж сколотнувся од слів тих Дмитро Домонтович: "Який — гріх? Що за попівщина контрреволюційна з вуст ваших ллється, Дарино Михайлівно? Посоромтеся, в ім'я нашої молодості! Згадайте знаменитий аргумент тої пори: анатоми не знаходять душі у плоті людській… Ми, більшовики, були і є супроти будь-якої містики. Якщо є Бог, згідно з біблійськими казочками, є сотворена ним душа, отже, ми — од народження приречені на рабство. А ми — не хочемо бути рабами, ми хочемо бути вільними, навіть — од Бога! Ми — хірурги, ми оперуємо суспільство, а тільки у вільної від забобон людини не здригнеться ніж у руці, коли одрізаєш хворий орган в ім'я життя усього суспільства. Згадайте Бєлінського: люди такі нерозумні, що їх доводиться силувано вести до щастя. Отже, не ми придумали ідею насильства, ми лише підхопили ідею, що народилася в кращих розумах минулих поколінь. До всього ми зупинили країну на краю прірви, і якщо її сьогодні доводиться трусити, як грушу, історія такі вчинки виправдовувала і виправдає завтра. Ні, не приймаю я ваших звинувачень, не визнаю ніякого гріха!"
"Не думала, що мої слова вас так вразять… — Дарина посміхнулася, хоч голос її тремтів од хвилювання. — Отже, за бронею з чорної шкіри ще жива душа ваша, ще не відмерла вона. Можливо, замолоду ми були великі мрійники, але ми хотіли для людей добра, за це боролися. Багато що в старому житті оджило себе, але скальпель у руках самовпевненого хірурга не до добра веде, а до нового зла. Над Марийським садом — трупний запах ще з того часу, коли ви уперше принесли до Києва ідеї соціалізму на вістрях своїх багнетів. Людей розстрілювали на вулицях за червоні карточки, посвідчення громадянина України, за українське слово, солдати ваші зривали зі стін і топтали ногами портрети Шевченка. І сьогодні у Києві — той же нещадний терор. Рік великого кровопролиття вас нічому не навчив, навпаки, зробив ще більш запеклими серця ваші. Знову тюрми наповнюються заложниками, знову людей хапають за підозріле прізвище, за інтелігентне обличчя, за спробу думати інакше, аніж ви. Повірте, мені, як колишній народниці, чужі й огидні ідеї реставрації монархії, я знаю, що білий терор — не менш страшний, аніж терор червоний. Але ви самі множите ворогів революції своїм максималізмом І нетерпимістю до особистості. Один деспотизм замінити на інший — хіба це революція, хіба це вихід для справді хворого суспільства?! Ви згадали Бєлінського. Але я пам'ятаю й інші слова його: я не хочу щастя і задарма, якщо не буду спокійний за кожного з моїх братів по крові. А я — неспокійна, я уся— клубок нервів. Був час, коли я думала й тривожилася тільки про своїх дітей. Але тепер я все частіше думаю, що всі діти — мої діти. Я ніби прокидаюся після багатоденного, задушливого сну і починаю бачити, відчувати світ навколишній. Ви можете наказати нашим людям убити мене, це нині легко робиться, але ви не примусите мене не мислити, не відчувати…"
"Ось тут і криється основна ваша помилка, Дарино Михайлівно, — рішуче мовив Домонтович, одягаючи на сиву голову чорного шкіряного кашкета. — Бо істина сьогодні утверджується не сумнівами і роздумами, не інтелігентськими рефлексіями, а напруженою революційною дією. Я — справді невіруючий, але я поважав і поважаю Христа. Бо він до певної міри — наш однодумець. А Христос казав: якщо на дереві суха гілка, яка не дає плоду, відсічіть її і киньте в огонь. А хіба ми не так чинимо з буржуазією? Бо саме вона і є тою безплідною гілкою, саме вона лише п'є соки з дерева. Отже, її слід нещадно знищити, кинути в огонь. Ми — змушені розчищати людські зарості. Згоден, робота не з приємних, робота — не для зарефлексованої інтелігенції. Але тільки в такий спосіб можна дати простір для росту корисних дерев і трав. Це знає кожен садівник. А ми, більшовики, і є садівники майбутнього…" — "Але ж право кожного на своє життя, на свою думку! — болісним стогоном вихопилося з вуст Дарини. — Ви ж безжально топчетеся навіть по тих, з ким учора сиділи по царських тюрмах. А що буде далі?!" — "Революція не знає права, вона знає лише силу революційного духу! — Домонтович узявся за ручку дверей. — Якби я мав хоч трохи часу, я міг би розказати вам багато. І як січовики подавляли повстання в робітничих кварталах, як не брали полонених, а розстрілювали захоплених із зброєю на місці. Як вони ж розстрілювали робітників біля верстатів. А що творили січовики з юнкерами та офіцерами, що служили в гетьманських загонах чи були завербовані до білої армії? Вам розказать чи пожаліти вашу ніжну інтелігентську душу?.. Може, це більшовики зірвали скляний купол Педагогічного музею, перетвореного Директорією на тюрму? Чи більшовики топили в колодязі, у Мрині, начальника державної варти? Чи ми закопували живцем гетьманського старшину? А поїдьте до свого Пакуля, хай селяни покажуть вам спини, пошматовані гетьманськими шомполами! А може, більшовики примушували нещасних євреїв, перше ніж їх забити, як скотину, співати, танцювать і дякувати убивцям своїх дітей? Але ви усього цього намагаєтеся не бачити, бо це все творили й творять синки вашого класу, синки поміщиків та фабрикантів, та й ваші щирі українці! Зате ви вірите зойкові кожного обивателя, якому більшовики прищемили хвоста! Люди звіріють од пролитої крові, тут я з вами згоден, але хіба ми це починали? Чи ви уже забули, як знущалися з нас у тюрмах та на каторгах, забули долю сестри вашої? Чи ви забули військово-польові суди і каральні загони в селах Краю у дев'ятсот шостому? А мільйони жертв на полях останньої війни, розв'язаної бездарним царським урядом, ви уже забули? Даруйте, чиню не зовсім чемно, але на мене чекають дуже важливі справи. Досперечаємося після повної перемоги світового пролетаріату. А наш час — час дій!"
І залишилася Дарина сама в порожній кімнаті, а за стіною хтось невидимий стукав одним пальцем по друкарській машинці.
Дак стракались[4] яни, стракались, уже, мо', в годі двадцятім, як сеє трохи вщухать почало.
І сталося так, що я була свідком тої стрічі, і розказую, як на духу.
Але почну я свою гомонку здалєй. Пуддєвкою я ще була, ще на колодки до дєвок та парабків матка не пускала, а вже заглядався на мене Павло Гуц, син колісника. І я на нього оком стріляла, що там казать, заводна я з дєтства була. Далєй — болєй, і вхопила мене любов, як лисиця курку. Уже людяки сельські маткам нашим очі колють, женили б ви, мол, їх, а то буде, як у тій пісні соромицькій пеється: "Ой дівчина дрібно скаче, учора дала, тепер плаче, учора дала, бо хотіла, тепер плаче, що не ціла…" А ми ж обоє — ще молодюсенькі, і врем'я таке, що не відаєш уранні, чи до вечора доживеш. Як заскочили у Пакуль денікінці, Павло з батьком своїм у пуднавесці[5] обода на колесо одягали. Офіцер стрілячку наставив і кричить: "Ти мобілізований до армії Добровольчої!" — "Дайте, — Павло мій гомонить, — хоч обода догнути, батько мій поранений на миколаївській, не догне сам". Так де там! А Павло — і ружжя у руках не тримав. Йон тольки й знав, що роботу та мене, мене та роботу. Вечора не було, щоб йон до нас не прибіг або на колодках ми, стракалися. Ну, зібрали їх, отаких, як мій Павло, добровольців, і повели під ружжями у Будище, а в Будищах у них якось що штаб був.
