Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Сім ночей і днів постився.
В перший день усе ходив він
По гаях зелених, тихих,
В нірці трусика угледів,
В гущині злякав оленя,
Чув - фазан десь кудкудакав,
Чув, як жолудями гралась
В дуплах білка - Аджідомо.
Бачив, як гніздо звиває
На сосні Омімі - голуб.
Бачив, як гусина зграя
Пролетіла з криком-шумом
До боліт і саг північних.
«Гітчі-Маніто! - він крикнув,
Повний болю, повний туги,-
А невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?»
А на другий день по річці
Вдовж по Мускоде бродив він,
Бачив риб він - Маномоні,
І Мінагу, і Одамін...
І Шебомін, і Бімагут...
Виноград Бімагут пахощ
Розливав і вгору вився,
По сучках вільхових вився.
«Гітчі-Маніто! - він крикнув,
Повний болю, повний туги,-
Та невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?»
А на третій день в задумі
Біля озера сидів він,
Довго він сидів і думав
Над прозорою водою.
Викидавсь і бризкав сріблом,
Сріблом вод озерних Нама,
Грався жвавий Сава-окунь,-
Наче злотний промінь сонця,
Бачив щуку злу - Кенозу,
Шогаші і Окагавіс.
«Гітчі-Маніто! - він крикнув,
Повний болю, повний туги,-
Та невже від них залежить
І життя, і наша доля?»
На четвертий день до ночі
Він, знесилений, пролежав
На землі в своїм вігвамі.
Як вві сні, над ним роїлись
Мрії, образи-примари;
А здаля вода блищала,
Грала золотом, і плавко
Все кружляло і горіло
У вечірніх барвах сонця.
І угледів він: підходить
В тихій сутіні вечірній
В пурпурових барвах сонця,
Весь в вечірніх барвах сонця
Молодий хтось до вігваму.
Голова його в блискучих,
Кольорових пишних пір’ях.
Легінь! Кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
І, спинившись на порозі,
Довго з болем, з милосердям
Він дививсь на Гайавату,
На його обличчя схудле.
Мов зітхання Шавондазі,
В нетрях лісу продзвеніла
Його мова: «Гайавато!
Голос твій почуло небо
Через те, що ти молився
Не за успіх в полюванні,
Не за славу й перемогу,
А за згоду і за щастя
Всіх країн і всіх народів.
І Мондаміна-маїса
Посила Життя Владика,
Посила, щоб розказав він,
Що в роботі і в терпінні
Ти дістанеш все, що просиш.
Встань з гілок зелених, з листя,
Встань з Мондаміном боротись».
Гайавата був без сили:
Він від голоду знемігся,
Але швидко встав на ноги,
Встав і з темного вігваму
Вийшов він на світ вечірній,
З юнаком боротись вийшов;
І лише торкнувсь до його,
Знов відчув в собі відвагу,
Знов відчув в безсилих грудях
Жвавість, силу і надію.
На лугу вони кружлялись
У червонім світлі сонця,
І робився Гайавата
З кожним ментом усе дужче.
Та спустились тіні ночі,
І Шух-шух-га на болоті
Прокричала сумно-сумно
Криком голоду і туги.
«Годі! Досить на сьогодні! -
Так звернувсь до Гайавати,
Усміхаючись, Мондамін.-
Ще поборемося завтра...
Будь увечері готовий».
І, сказавши, щез Мондамін.
Чи він хмаркою спустився,
Чи легким туманом знявся,
Гайавата не помітив.
Бачив тільки, що пропав він,
Залишив його самого,
Вкрай знесиленого боєм;
Що внизу в тумані ночі
Ледве озеро біліє,
А вгорі десь світять зорі.
Двічі ввечері,- як тільки
Опускалось тихо сонце,
Опускалося на води
І тонуло в них червоне,
Наче вугіль, що розпікся
В вічнім огнищі Владики,-
Перед ним з’являвсь Мондамін.
Непомітно він приходив,
Як роса, яку ми бачим
Тільки в час, коли торкнеться
До трави або до листя,
Але хто із нас помітить,
Як вона іде-зникає?
На лугу вони кружлялись
У вечірнім морі сонця,
Та спустились тіні ночі,
Прокричала на болоті
Сумно, жалісно Шух-шух-га,
І замислився Мондамін.
Молодий, стрункий, прекрасний,
Він стояв в своїм убранні.
Він стояв. Над головою
Пера маяли, гойдались,
На чолі його блищали,
Наче роси, краплі поту.
І він крикнув: «Гайавато!
Славно ти боровсь зо мною,
Тричі славно ти боровся,-
Хай же дасть тобі Владика
Перемогу надо мною!»
І сказав, додав, всміхнувшись:
«Іспит твій скінчиться завтра
Разом з постом, з боротьбою:
Завтра ти мене побореш,
Приготуй для мене ліжко
Так, щоб міг весняний дощик
Відсвіжать мене, а сонце
Гріти цілий день до ночі.
Ти зніми убрання з мене,
Обірви для себе сміло
З голови моєї пір’я,
Поховай мене і землю
Розрівняй, зроби м’якою.
Бережи мій сон глибокий,
Щоб ніхто мене не рушив,
Щоб бур’ян, кукіль і трави
Не росли і не глушили
І щоб гайворон не падав
На мою могилу свіжу.
Бережи мій сон глибокий,
Доки я від сну прокинусь
І знімусь з землі до сонця!»
І, сказавши, зник Мондамін.
Спав спокійно Гайавата.
Чув він, як співав журливо
Серед ночі Вавонейса,
Як кричав він над вігвамом,
Як струмочок - Сібовіша
Вів розмову з темним лісом
І дзюрчав все тихше й тихше.
Слухав, як гілля зітхає
І гойдається поволі
З теплим, ніжним вітром ночі.
Але ледве-ледве чутно
Сей далекий шелест-шепіт
Долітав до Гайавати.
Спав спокійно Гайавата.
На зорі прийшла Нокоміс,
І на сьомий ранок їсти
Принесла для Гайавати,
І, ридаючи, казала,
Що його загубить голод,
Коли він не з’їсть нічого.
