Повія - Мирний

ре­чi, за­су­му­ва­ла, по­хи­ли­ла­ся, їй зда­ва­ло­ся - то са­мо ли­хо глу­хо бу­бо­нить свої жа­ло­щi, то вже не жи­лець сього свi­ту скар­житься на гiр­ке жит­тя. Ще, мо­же, тро­хи по­скаржиться, ще тро­хи по­го­мо­нить та й зам­ре-за­кос­те­нiє з гiр­ки­ми до­корами на вус­тах!.. "Ота­ке на­ше жит­тя, ота­ка на­ша до­ля!" - гли­бо­ко зiт­ха­ючи, ду­має во­на… А Хрис­тя ще ниж­че схи­ли-л­а­ся, ще дуж­че приг­ну­ла­ся до своєї ро­бо­ти. Од­на Прiська не пе­рес­тає, не вга­ває…

- Яке на­ше жит­тя, Одар­ко, щоб йо­го жал­ку­ва­ти? Од­нi гiр­кi сльози, людськi до­ко­ри, нуж­да та злид­нi… Он, свя­то йде: дру­гi - ра­дi то­му праз­ни­ко­вi, гульнi та спо­чин­ку; а нам чо­го ра­дi­ти? чим йо­го стрi­ча­ти, як про­во­ди­ти?.. Нi уз­ва­ру, нi ри­би, ра­ди ба­га­то­го ве­чо­ра, не­має; ков­ба­си - роз­го­вi­ти­ся - нi за що ку­пи­ти. Ду­ма­ла, Грицько вiд­дасть хоч кар­бо­ван­ця; ка­же - не­має; а знаю, що є… Що ж йо­го ро­би­ти?.. Но­вi чобо­ти Хрис­тi ку­пив ста­рий: ра­дiє ди­ти­на об­нов­цi… а те­пер при­хо­диться тi чо­бо­ти про­да­ти або зас­та­ви­ти… От то­бi й ра­дiсть!

I Прiська зап­ла­ка­ла. Пiд плач ма­те­рi Хрис­тя со­бi по­ча­ла схли­пу­ва­ти.

- Ось не плач­те, ось слу­хай­те, що я вам ска­жу, - по­ча­ла Одар­ка. - Якої вам ри­би тре­ба? Со­ло­ної? Оце завт­ра або пi­слязавтра поїде Кар­по у мiс­то; я йо­му дам своїх гро­шей, ска­жу - ви да­ли. Хай ку­пить. А ви вiд­дас­те.

- Одарко, го­луб­ко моя! - за­мо­ли­ла Прiська. - Сам гос­подь то­бi зап­ла­те тим доб­ром, що ти для нас ро­биш!

- Та стiй­те, не пе­ре­би­вай­те, - по­ча­ла зно­ву Одар­ка. - На скiльки вам ри­би? На се­миг­ри­ве­ни­ка чи на ко­пу?

- Та й на ко­пу бу­де.

- Ну, на ко­пу. А уз­вар у ме­не є. Чи ква­со­лi, чи го­ро­ху тре­ба бу­де - бе­рiть, скiльки схо­че­те: у нас все рiв­но нiх­то йо­го не їсть, а вам, мо­же, для пи­ро­гiв здасться. Не­хай Хрис­тя iде за мною, бо ме­нi по­ра, - до­сi ди­ти­на про­ки­ну­лась, - та й вi­зьме, скiльки там тре­ба.

Христя тро­хи не мо­ли­ла­ся на Одар­ку, iду­чи слi­дом за нею.

- Спасибi вам, тiт­ко, ве­ли­ке спа­си­бi! Ви ме­не мов на свiт на­ро­ди­ли: те­пер ма­ти не про­да­дуть чо­бiт… А то, поду­май­те-таки, свя­то iде, ста­рi чо­бо­ти зов­сiм роз­топ­та­ли­ся, а но­вi ду­ма­ють про­да­ти. Та­ка ме­не до­са­да взя­ла, та­кi сльози об­ня­ли, як ма­ти ска­за­ла: "Скинь та по­ло­жи: по­ки но­вi - бiльше да­дуть за них…" Так моє сер­це й за­ко­ло­ти­ло­ся… Дру­гi ра­ди свят усе но­ве справ­ля­ють, а ме­нi чо­бо­ти купил­и, та й тi од­би­ра­ють! - ще­бе­та­ла Хрис­тя.

Одарка пiз­на­ла у то­му ве­се­ло­му го­мо­нi Хрис­тi свою дiво­чу по­ру, свої мо­ло­дi лi­та. Так i во­на ко­лись ра­дi­ла кож­нiй но­ви­нi. А те­пер?.. "Ма­на, - ду­ма­ло­ся їй, - все то ма­на… Все то ми­неться-за­бу­деться, як жит­тя гля­не у вi­чi своїм суво­рим оком… Де та i ра­дiсть дi­неться, де i ве­се­лi дум­ки по­дi­нуться?.. А по­ду­маєш - щас­ли­вi лi­та: i ли­хо не­до­куч­ли­ве, i сльози на який-не­будь час…" I Одар­ка ра­дi­ла, слу­ха­ючи Хри­с­ти­не ще­бе­тан­ня.

Не мен­ше ра­дi­ла й Прiська, си­дя­чи са­ма со­бi в ха­тi… З сер­ця не­на­че хто ка­мiнь зняв, сльози вга­му­ва­ли­ся… Дум­ки ле­генькi та­кi плу­та­ються в го­ло­вi… "Ска­за­но, як доб­ра лю­дина знай­деться… ска­за­но-то…" - шеп­че са­ма со­бi Прiська.

IV

***

 Заступало свя­то; нас­тав ба­га­тий ве­чiр. Поз­до­ров, бо­же, Одар­ки Здо­ри­хи, Прiська стрi­чає йо­го не­аби­як: i стра­ви уво­лю, i пи­ро­гiв, ще й осьмуш­ку го­рiл­ки ку­пи­ла. Всього по­троху є, та нi­ко­му їсти, нi­ко­му пи­ти, нi­ко­му при­вiт да­ти. Ку­са­ючи пи­ро­га, Прiська зга­дує Пи­ли­па - i пла­че… Де вже та їжа пi­де на ду­шу, як сльози за­ли­ва­ють очi?.. 3а Прiською пла­че i Хрис­тя. Бiльше сльоза­ми, нiж стра­вою, по­ве­че­ря­ли обид­вi - i не­ве­се­лi по­ля­га­ли спа­ти.

Настало рiзд­во. По­ки до церк­ви зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­ки у церк­вi сто­яли-мо­ли­лись, во­но i свя­то зда­ва­ло­ся. День ви­пав по­го­жий, со­няч­ний; свiт ллється з не­ба, вiдби­вається на прик­ри­тiй снi­гом зем­лi; аж очам бо­ля­че дивит­ися - та­ко­го йо­го ба­га­то. I не хо­лод­но ду­же: є мороз­ець, та не цуп­кий… У дво­рах, по ву­ли­цях, ко­ло церк­ви, як му­ра­ви, на­ро­ду, та все приб­ра­нi у праз­ни­ко­ву оде­жу, все ви­бi­ле­нi, ви­ми­тi… Свя­то чується i на лю­дях, i в по­вiт­рi, Зо­грiтому со­нячним свi­том; ди­шеться якось лег­ше, на сер­цi за­ти­ха­ють му­ки; на ду­шi - ра­дiсть, спо­кiй. Ра­дi­ють за дру­гими Прiська i Хрис­тя. Прiська бiльше у церк­вi стоїть, мо­литься; а Хри­стя з дiв­ча­та­ми кру­титься по цвин­та­рю, ще­бече. Во­на так дав­но ба­чи­ла­ся з ни­ми: пiс­ля Ми­ко­ли не ви­ходила нi на дос­вiт­ки, нi до ко­го на поп­ря­хи; як кряч­ка та, про­си­дi­ла тро­хи не три тиж­нi ко­ло ма­те­рi. Дiв­ча­та обдивл­яються її, хва­лять стьожки, на­мис­то, сер­ги; лю­бу­ються чо­бiтьми; роз­ка­зу­ють, що без неї лу­чи­лось на дос­вiт­ках: як чор­на Їв­га по­ла­яла­ся з Ти­мо­фiєм та й до во­рож­ки хо­ди­ла, щоб по­мирила; як Фе­дiр щод­ня на дос­вiт­ках до­пи­ту­вав­ся, чи не ба­чив хто де її, Хрис­тi?

- Вiн та­ки те­бе щи­ро лю­бить, хоч батько йо­го за це й лає, - ска­за­ла Гор­пи­на Педькiв­на, под­ру­га Хрис­тi, ви­со­ка, бiля­ва дiв­ка, пер­ша ре­го­ту­ха на се­лi.

- А ме­нi про те й бай­ду­же, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- От, зга­дай чор­та, а вiн i ро­ги вис­та­вить! - скрик­ну­ла Го­р­пи­на, за­ре­го­тав­шись.

Христя озир­ну­ла­ся. Пря­мо до їх гур­ту iшов па­ру­бок, ви­сокий, бi­ля­вий, у синьому сук­ня­но­му кап­та­нi, пiдперезано­му д­об­рим ка­ла­май­ко­вим по­ясом, у си­вiй з решетилiвськ­их смуш­кiв шап­цi. То був Фе­дiр Суп­ру­нен­ко.

- Здоровi! З праз­ни­ком! - при­вi­тав­ся вiн, пiд­хо­дя­чи до гур­ту.

- Здоровi! - од­ка­за­ли дру­гi дiв­ча­та, а Хрис­тя змов­ча­ла. По­ки йшло вi­тан­ня, во­на пос­то­яла тро­хи, да­лi одiй­шла, а по­тiм i зов­сiм пiш­ла в церк­ву. Фе­дiр, по­ну­ро пос­лу­хав­ши дi­во­чо­го ре­гот­ли­во­го ше­по­тан­ня i нi­ко­му сло­ва не сказав­ши, ти­хо по­хи­лив по­за церк­вою. Дi­во­чий ве­се­лий ре­гiт геть про­вiв йо­го; Фе­дiр не ози­рав­ся, не дос­лу­хав­ся…

- Отак обiй­ди хлоп­ця та й во­ди йо­го за со­бою! - ска­за­ла ни­зенька та­ран­ку­ва­та Пе­до­ря.

- Вiльно ж йо­му, як на­вi­же­но­му, са­мо­му у вi­чi лiз­ти! - од­казала Гор­пи­на. - Хрис­тя вiд йо­го по­ли рi­же та тi­кає, а вiн, як реп'ях той, уче­пив­ся.

- Що ви тут про ме­не ме­ле­те? - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя, верта­ючись зно­ву до гур­ту.

- Та то Пе­до­ря за­ви­дує то­бi, що Фе­дiр, бач, не за нею ув'я­зався, - Зас­мi­яла­ся Гор­пи­на.

- Вiн, здається, не­за­ба­ром бу­де за всi­ма, як той цу­цик, - од­ка­за­ла по­ну­ро Хрис­тя.

- Дрiк та­кий на­па­де!.. - жар­тує Гор­пи­на. - От ко­ли б та на всiх хлоп­цiв ра­зом.

- То що б бу­ло? - хтось обiз­вав­ся.

- Може б, на­ша чор­на Ївга ско­рiш за­мiж вий­шла, - прига­дує Гор­пи­на. - А то прий­шла до церк­ви бо­гу мо­ли­ти­ся та по­бачила Ти­мо­фiя… Вiн од неї тi­кає, по по­яс снi­гом рi­же­тьс­я, а во­на за ним - нав­пе­рей­ми.