Повія - Мирний

Одарка не за­ба­ри­ла­ся ро­зiг­рi­ти ков­ба­су, спряг­ла ще яєш­ню i про­ха­ла Прiську пiд­ку­сю­ва­ти. Тiльки що Прiська взя­ла шма­ток ков­ба­си i на­мi­ря­ла­ся їсти, як ко­ло две­рей щось за­ниш­по­ри­ло.

- Це, ма­буть, Кар­по, - уга­ду­ва­ла Одар­ка i не по­ми­ли­ла­ся. То був справ­дi Кар­по.

Карпо, мо­ло­дий ще чо­ло­вiк, осад­ку­ва­тий, широкопле­чий­, ши­ро­ко­кос­тий: го­ло­ва здо­ро­ва, круг­ла, на­че гар­буз; очi сi­рi i завж­ди яс­нi, по­кiй­нi: їх, здається, нi­ко­ли зро­ду нiяк­е ли­хо не му­ти­ло. I го­лос у йо­го рiв­ний, i сам ви­глядає Завж­ди доб­рим, завж­ди за­до­во­ле­ним.

- Здоровi, тiт­ко! - при­вi­тав­ся вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Дав­но дав­но ви в мою ха­ту заг­ля­да­ли. Я вже на Одар­ку гри­маю: мо­же, ка­жу, роз­сер­ди­ла чим?

- Бог з то­бою, Кар­пе! Хi­ба твоя Одар­ка та­ка, як дру­гi? Тiльки з нею i ду­шу од­ве­деш. А не хо­ди­ла, то ти i сам га­разд знаєш, чо­му. Як та­ке щас­тя, то i мiж лю­дей не­ма охот­ки iти: си­дi­ла б усе до­ма, як кам'яна… Во­но б, мо­же, ще кра­ще бу­ло, як­би вiд­ра­зу ска­ме­нi­ла!

- Хай бог ми­лує! Я оце вас усе одс­то­ював, за вас розпи­нався, - ска­зав Кар­по.

У Прiськи - на­че очi по­бiльша­ли, так во­на по­ди­ви­ла­ся на Кар­па ни­ми.

- Що там та­ке? - за неї спи­та­ла Одар­ка.

- Та нi­чо­го ще по­ки. Дур­ний Грицько. Чо­го це вiн на вас уївся?

- Супруненко? - уга­да­ла Прiська. - I са­ма не знаю. От як пе­ред ва­ми вин­на! Нi, їсть же та й їсть… Та­ка вже, вид­но, йо­го не­на­висть до ме­не. Як­раз уче­питься чо­го, то так - як реп'ях до ко­жу­ха… Од­но то­чить, як ша­шiль де­ре­во, як iр­жа за­лi­зо.

- Звик ще за пан­щи­ни лю­дей пiд­ку­шу­ва­ти та й до­сi не ки­да своєї вда­чi, - увер­ну­ла Одар­ка.

- А вже чо­ло­вiк! Нi бо­га не боїться, нi лю­дей не соромить­ся­! Те­пер ку­ди вер­не - щоб зем­лю вiд вас одiбрат­и… Заход­жу у ши­нок, а вiн си­дить з на­ши­ми ду­ка­ча­ми: Го­робцем, Вер­бою та Ма­леньким. Си­дять, п'ють. Грицько, зузд­рiв­ши - за­раз до ме­не: "Оце, Кар­пе, за твою су­сiд­ку трах­ту­ва­ли­ся". - "За яку су­сiд­ку?" - пи­таю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - до­пи­ту­юся. "Чи ти б, - ка­же, - не зго­див­ся узя­ти на се­бе її зем­лю?" - "На­вi­що?" - ка­жу. "Як на­вi­що?" - I по­чав вик­ла­да­ти, що ко­ли вiд неї зем­лi не одiб­ра­ти, то i зем­ля за нею бу­де, i пла­ти­ти за неї дру­гi бу­дуть. "А чим же їй, - пи­таю, - жи­ти, ко­ли зем­лю одiб­ра­ти?" - "Пе­ре­жи­ве, глад­ка! Хi­ба са­ма не при здо­ров'ї ще? I доч­ка у неї - як ко­била, хоч за­раз у вiз зап­ря­гай! До хлоп­цiв, не­бiй­сь, умiє iр­жати, а дi­ла ро­би­ти - не ро­бить". - "Нiх­то, - ка­жу, - не вi­да, як хто обi­да! А я доб­ре знаю, що оце не ста­ло Пи­ли­па, то Прiсьцi не ме­дя­но прий­деться про­жи­ти. Ко­ли ж ще вiд неї зем­лю одiб­ра­ти, то то­дi хоч у стар­цi йди…" Як стриб­не ж мiй Грицько, як гу­ко­не: "Так i ти з нею за­од­но? Га­разд же! Ми оце по­рi­ши­ли ту зем­лю то­бi вiд­да­ти, а не хоч - я й сам вiзьму. Все пла­ти­ти­му, та зна­ти­му, за що хоч". - "То ще, - ка­жу, - як мир ска­же". - "Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у ру­ках? Отут у жме­нi си­дить! Схо­че­мо - пус­ти­мо жи­ти, схо­че­мо - За­да­ви­мо. Що твiй мир? Та вiн ось Па­на­со­вi, - ука­зує на Го­роб­ця, - по­ви­нен у но­гах ла­зи­ти та дя­ку­ва­ти, що по­душ­не все до ко­пiєчки зап­ла­тив. П'ять со­тень вiд­ра­зу вий­няв. А ко­ли ви, бi­со­вi лан­цi, вiд­дас­те? Свої гро­шi за­раз по­ло­жи, а з вас ко­пiй­ку по ко­пiй­цi зби­рай та вiд­да­вай… Уже ко­ли на мир пiш­ло, то ми твiй мир i в чор­ну зап­ре­мо, хай там по­цо­ко­тить зу­ба­ми!.." Як нас­кi­пав­ся на ме­не - так ку­ди то­бi!.. Будь ти, ду­маю, не­лад­ний!.. Взяв шап­ку - та з шин­ку, та се пря­мi­сiнько до­до­му.

Прiська чим бiльше дос­лу­ха­ла­ся, тим бiльше хи­ли­ла­ся. Як, її зем­лю вiд неї одiб­ра­ти? Хто ж вiд неї од­бе­ре її? Та як же се мож­на? А во­на при чо­му бу­де?! їй з го­ло­ду хi­ба про­падати?

Тяжкi та не­ра­дiс­нi дум­ки сну­ва­ли у її го­ло­вi, од­на по­перед дру­гої щи­па­ли за сер­це, чор­ни­ми хма­ра­ми ук­ри­ва­ли ду­шу. Во­на сi­ла за стiл за­ку­шу­ва­ти; по­ло­ви­на пи­ро­га за­клякла в ру­ках, а не­ве­лич­ка крих­та гнi­том ле­жа­ла у ро­тi, на язи­цi i не да­ва­ла сло­ва ви­мо­ви­ти.

- Не жу­рiться, тiт­ко! - утi­шає Кар­по. - Хай во­ни поткнуть­ся до ми­ру… Я пер­ший поч­ну гу­ка­ти! Не їх, ду­качiв, мир по­слухає, їм доб­ре - гро­шей наз­ди­ра­ли з на­шо­го бра­та, ба­гатiють; а ми знаємо, як то во­но з го­ли­ми ру­ка­ми прожи­ти… Не пос­лу­хає їх мир. Нi­ко­ли! Як то во­ни ду­ма­ють п'яни­ми го­ло­ва­ми так з ми­ром пра­ви­тись? Як то так з людьми жи­ти? Ще по­ба­чи­мо, чий батько стар­ший! Їх три, а нас сот­ня. Хай не чi­па­ють, ко­ли хо­тять у ми­ру жи­ти… Не жу­рiться!

Не слу­хає Прiська ре­чей, утi­хи не чує. Пе­ред нею Грицько з йо­го нах­вал­ка­ми. Грицько мо­гу­чий чо­ло­вiк; вiн як захо­че, так i по­вер­не дi­ло; схо­че доїсти ко­го - то доїде.

Як смерть та жов­та, як тiнь тем­на, Прiська ус­та­ла з-за сто­лу, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до­до­му.

Ще важ­чi, ще чор­нi­шi дум­ки обс­ту­пи­ли її у своїй ха­тi; кло­по­чуть її ста­ру го­ло­ву, жу­рять i без то­го зом­лi­ле сер­це. Во­на у ха­тi од­на, Хрис­тi не­має. Ка­га­нець на при­пiч­ку го­рить, лед­ве тлiє не­ве­лич­кий гнiт у ри­жiєвiй олiї, лег­кi тi­нi сну­ють по сi­рих вог­ких стi­нах, по за­ку­ре­нiй осе­лi… Хи­литься ста­ра Прiсьчи­на го­ло­ва на гру­ди, а пе­ред очи­ма її гiр­ка вдо­ви­на до­ля: убо­жест­во, не­дос­та­чi та на­пас­тi люд­ськi… Не кри­ком неж­да­но­го го­ря ви­ли­вається її лю­та ту­га, не га­ря­чи­ми слiзьми роз­ли­вається во­на по змар­нi­ло­му об­личчю, а нi­ма­мов­чаз­на - во­на про­ни­зує її наск­рiзь, як хо­лод, зе­ле­нить ста­ре жов­те ли­це, гiр­ким по­ли­нем на­пу­ває ду­шу i сер­це… "От то­бi й свя­то! У сей день, ка­жуть, ко­лись Хрис­тос на­ро­див­ся… но­ве жит­тя за­ча­ло­ся… а для ме­не - но­ве го­ренько!" - ду­ма­ло­ся Прiсьцi.

V

***

Де ж Хрис­тя за­ба­ри­ла­ся? Чо­му не при­хо­дить утi­ша­ти ма­терi ста­рої, дi­ли­ти з нею її ту­гу за­пек­лу?

Христя ра­да, що вир­ва­ла­ся… Бi­гає з дiв­ча­та­ми по се­лу вiд дво­ру до дво­ру, вiд ха­ти до ха­ти. Хо­лод­на рiзд­вя­на нiч не при­по­на мо­ло­де­чi, тiльки зас­тав­ляє швид­ше бi­га­ти. Ри­потять швид­кi ступ­нi по ус­ла­нiй бi­лим снi­гом зем­лi;