Повія - Мирний

- доч­ка Хрис­тя. Iвась не ви­дер­жав - по­лiг, а Хрис­тя очу­ня­ла - рос­ла со­бi. I то ма­те­рi утi­ха: ви­рос­те - по­мiч бу­де. Так прой­шло три­над­цять лiт; на чо­тир­над­ця­то­му їх зве­се­ли­ла чут­ка про во­лю. То не бу­ла глу­ха чут­ка, яка завж­ди хо­ди­ла по­мiж крi­па­ка­ми, а справж­ня звiст­ка - про неї i пiп чи­тав у церк­вi. Зiтх­ну­ли вiльнi­ше Пи­лип i Прiська: те­пер же то во­ни по­жи­вуть на во­лi! Че­рез два ро­ки i са­ма во­ля прий­шла. Пи­ли­по­вi да­ли грунт, двi де­ся­ти­ни по­ля. Збив­ся Пи­лип i на ха­ту - свою-та­ки ха­ту!.. Гос­по­ди, яка то бу­ла ра­дiсть Прiс­цi! Як во­на рук не жа­лi­ла, об­ма­зу­ючи та об­лип­ту­ючи ха­ту, щоб i хо­лод не за­хо­див зи­мою, i дощ, бу­ва, не про­бив лi­том… Хоч при­хо­ди­ло­ся i пла­ти­ти за все те, хоч Прiська i до­сi нi­як не пой­ме, за що та­ки їм пла­ти­ти. За те, що во­ни своєю до­вiч­ною пра­цею за­ро­би­ли, та все ж лег­ше, що своя ха­та, що не чут­но нi лай­ки Грицько­вої, нi до­га­ни Хiв­ри­ної. Са­ма со­бi пра­цює ко­ло сво­го не­ве­лич­ко­го го­ро­ду; Хрис­тя по­ма­гає їй. Її сер­це ра­дiє, див­ля­чись, як доч­ка роз­ви­вається на во­лi. "Тяж­ко та гiр­ко жи­ло­ся нам, - ду­ма­ла тая Прiська, - мо­же, дi­тям кра­ще бу­де?" I во­на го­но­би­ла на­дiю у сер­цi: дасть же бог - знай­деться доб­рий чо­ло­вiк її ди­ти­нi - прий­ме­мо зя­тя у ха­ту. Пи­лип уже ста­рий став, i во­на нiк­чем­на - хай прис­тає у прий­ми, хай мо­ло­дi на очах у ста­рих учаться ха­зяй­ну­ва­ти: од­да­мо їм усе.

Так ду­ма­ло­ся Прiсьцi, а вий­шло?.. Що їй те­пер у свi­тi ро­бити, що їй ка­за­ти? Хто то­го по­ля дог­ля­не, хто ко­ло йо­го бу­де хо­ди­ти? Хто зап­ла­тить ви­куп­не, по­душ­не? Доб­ре да­лося їй i те, i дру­ге… То­рiк во­ни зiб­ра­ли­ся на ко­ро­ву - ду­шi не чу­ла Прiська у не­ве­лич­кiй те­луш­цi. Рiк удав­ся недо­рiд­ни­й, со­бi хлi­ба лед­ве ста­ва­ло, а про­да­ти - i не ка­жи. За­ро­би­ти ж де? Ко­ло дру­гих сiл i пив­ни­цi, i вин­ни­цi, i са­харнi, а в їх - хоч би зла­ма­на… А тут прис­та­ють - да­вай по­душ­не! З вес­ни не пла­ти­ли за пер­шу по­ло­ви­ну, то во­се­ни - за цi­лий рiк вiд­дай. Ла­яв­ся Пи­лип iз збор­щи­ка­ми, ла­яла­ся й Прi­сь­ка. Приїхав ста­но­вий, узя­ли її те­лич­ку, оцi­ну­ва­ли й про­да­ли рiз­ни­ко­вi-жи­до­вi. Во­на тро­хи не за­не­ду­жа­ла вiд го­ря та слiз. То ж то­дi бу­ло; як не гiр­ко, а все то на Пи­ли­по­вi ле­жа­ло; йо­го од­но­го зна­ли, йо­го тяг­ли… А те­пер? Те­пер прий­дуть i ха­ту роз­не­суть по кут­ках… Що во­на ска­же, що во­на зро­бить, во­на - не­ду­жа, не зна­юча нi­чо­го? Те­пер один Грицько цiл­ком ковт­не її!.. Сер­це її за­ми­ра­ло, об­ли­ва­ло­ся крiв'ю. Та ще хоч би умер, як лю­ди, - до­ма, у своїй гос­по­дi; а то хо­тiв зро­би­ти як кра­ще, а пi­шов - за смер­тю. Те­пер тiльки зос­та­ло­ся їй пi­ти за йо­го мерт­вим тру­пом. Як же по та­ко­му хо­ло­до­вi iти в го­род? У неї нi оде­жi теп­лої, нi взут­тя як слiд. Та хай во­на й до­бе­реться до мiс­та: що ж во­на - на ру­ки йо­го вiзьме i до­до­му при­не­се? А тре­ба ще хо­ва­ти, по­по­вi зап­ла­ти­ти… Гос­по­ди! у неї ж нi ше­ля­га; пос­лiднього кар­бо­ван­ця узяв вiн на сiль, як ви­хо­див з до­му… Чи так ки­ну­ти? Хай вiзьмуть - пош­ма­ту­ють i заг­ре­буть, як ту со­ба­ку, без по­па, без об­ря­ду цер­ков­но­го?.. Що ж вiн? Хi­ба вiн по своїй во­лi умер, хi­ба вiн хо­тiв тiї смер­тi?.. Так бог дав, та­ка вже, вид­но, йо­го во­ля!

I поч­не Прiська мо­ли­ти­ся бо­го­вi, поч­не пе­ред ним своє ли­хо вик­ла­да­ти… Та мар­но во­на у ха­тi ла­має ру­ки, здiй­має очi до не­ба: там на хо­лод­но­му чис­то­му шат­ро­вi тiльки зо­рi гра­ють своїм не­ве­лич­ким свi­том. Бай­ду­же їм, що ро­биться на зем­лi: ти­хо, мов по­ту­ха­ючi iс­кор­ки, ля­гає той свiт на мерз­лу гру­ду, вiд­би­ває си­зим сяй­вом на не­ве­лич­ких пили­ночках снi­гу; здається, во­ни гра­ються своїм свi­том… А не­бо - глу­хе, як пус­ти­ня, нi­ме та хо­лод­не, як ка­мiнь, - ша­тром ро­зiс­ла­ло­ся по­над зем­лею, мо­ро­зом оку­ва­ло її, да­вить, на­че хо­че за­да­ви­ти… Хто ж її там по­чує?.. Хi­ба лю­ди у се­лi? Та й се­ло упо­коїлось: не свi­титься нi­де, со­ба­ка не гавк­не - все зас­ну­ло мерт­вим сном. Людськi осе­лi, на­че мо­гили, чор­нiють се­ред снi­гу… Нi­мi та мов­чаз­нi, во­ни не ка­жуть, що у їх за­во­диться. Чи щас­на до­ля дог­ля­дає сон їх жит­цiв, чи гiр­ке ли­хо пе­ре­вер­тає їх з мiс­ця на мiс­це… Во­ни при­па­ли до зем­лi вiд страш­но­го хо­ло­ду - i тiльки з ди­ма­рiв ви­хо­де па­ра, да­ючи оз­на­ку, що там, усе­ре­ди­нi їх, ще не про­чах­ло теп­ло, ще тлiє людське жит­тя.

Тiльки з При­ти­чи­но­го вер­ху не йде па­ра. Як по­чу­ла Хри­стя, ва­ря­чи обiд, про батька, то за­бу­ла про все на свi­тi. Огонь у пе­чi тлiв, тлiв - та й згас; теп­ло ви­бiг­ло у незакри­тий ди­мар; зас­тиг обiд се­ред че­ре­нi. Хат­нi две­рi за­була Здо­ри­ха при­чи­ни­ти; у їх роз­зяв­ле­ну дiр­ку iшов з сi­ней хо­лод: у ха­тi - хоч вов­кiв го­ни! А Прiсьцi i Хрис­тi - бай­ду­же, їх грiє го­ре своїм пе­ку­чим ог­нем, їх дiй­ма­ють сльози своїм гiр­ким теп­лом… Го­ло­ва на­че у вог­нi па­лає, очi го­рять, Зiт­хання га­ря­че, аж гу­би ре­па­ються вiд нього, аж у ро­тi сох­не.

Нiч ми­нає. Заб­ли­ма­ло край не­ба крiзь зе­ле­нi-зе­ле­нi хма­ри; свiт луп­нув над зем­лею своїми мут­ни­ми очи­ма… На­вiщо? Яку вiн утi­ху при­не­се, якую по­ра­ду при­вер­не?

III

***

"З щас­тя та з го­ря ску­ва­ла­ся до­ля", - ка­же людська по­говiрка. Од­на Прiсьчи­на до­ля не скла­да­ла­ся по-людськiй. Го­ря то­го - за нею i по­пе­ред нею - не­озор­но, не­ог­ляд­но… А щас­тя? Якiсь дум­ки про щас­тя; якiсь да­рем­нi на­дiї, кот­рi її завж­ди ду­ри­ли, роз­би­ва­лись об гост­рi по­ро­ги ос­то­гид­ло­го жит­тя та ут­рат, нуж­ди та не­дос­та­чi…

Досi i то бу­ло га­разд. До­сi хоч да­рем­нi на­дiї бу­ли; хоч ду­рили, та все кра­си­ли зли­ден­ну до­лю. А те­пер? Хоч би на­дiю при­га­да­ти яку - i то­го не­має. Ти­хо, мов жа­ри­на у по­пелi, тлiє її ду­ша, лед­ве да­ючи оз­на­ку, що ще жи­ва, чим­сь-то б'ється, чо­гось-то хо­че… Так гниє де­ре­ви­на на ко­ре­нi: уже й вi­ти її по­сох­ли, i се­ре­ди­на ви­па­ла, а во­на все стоїть; вi­тер-не­го­да об­но­се су­хе гiл­ля, а зсе­ре­ди­ни ша­шiль вито­чує гни­ле суч­чя; кру­гом дiр­ки, кру­гом дуп­ла, один стов­бур - i той по­рож­нiй… а все стоїть! Тре­ба не вiт­ру, а бу­рi пова­лити­ йо­го - i вiн, поск­ри­пу­ючи, до­жи­дає тiї бу­рi.

Дожидає i Прiська своєї. От же не­має!.. А дум­ки, як чер­ва, во­ру­шаться в го­ло­вi, то­чать її хво­ре сер­це, пiд­рi­зу­ють не­мощну си­лу.

От уже тре­тiй день