Повія - Мирний

во­на ду­має, як йо­го зiб­ра­ти­ся у мi­сто? Ля­га­ючи спа­ти, рi­шає: завт­ра… завт­ра без­пе­ре­мiн­но пi­ду; що б там. А на завт­ра жит­тя зно­ву ста­но­ве свої пе­ре­пон­и: з чим йо­го ту­ди су­ну­ти­ся, та i в чо­му?.. I зно­ву дум­ки-му­ки пи­ля­ють її до ве­чо­ра; цi­лий день, як од­ну го­дину, дер­жать її у своїх мiц­них об­ценьках, щоб уве­че­рi зно­ву ви­мучити на­дiю на завт­ра…

Так, зби­ра­ючись, i не пiш­ла. На тре­тiй день з во­лос­тi, за­пи­хав­шись, при­бiг ста­рос­та i на­пав ла­яти.

- Все на нас вер­не­те! - кри­чав вiн. - А ко­му се ближ­че дi­ло - чи жiн­цi, чи ста­рос­тi? Сти­да­ли­ся б! У ме­не, мо­же, сво­го дi­ла не об­ки­даєшся: щод­ня за вас, чор­тiв, у во­лость тя­га­ють, а тут ще i в мiс­то iди, приз­на­вай уся­ко­го п'яни­цю, що за­мерзне на смiт­ни­ку!..

Через три днi вiн зно­ву прий­шов; при­нiс но­вi чо­бо­ти, клу­нок со­лi i пла­ток.

- I гро­шей, - ка­же, - п'ять руб­лiв бу­ло, та гро­шi за подуш­не у во­лос­тi зос­та­ви­ли.

- Там же щось три руб­лi тiльки слi­ду­ва­ло, - про­мо­ви­ла Прiська.

- То не моє дi­ло. У во­лос­тi зос­та­ви­ли. Пi­ди са­ма та й до­вi­даєшся. Ста­рос­та пi­шов. Прiська гля­дить на при­но­си - он що те­пер вiд її Пи­ли­па зос­та­ло­ся!.. А Хрис­тя не­на­рош­пе прик­ла­дає вог­ню до пе­че­но­го, - роз­див­ля­ючись, во­на док­ла­дає ма­те­рi:

- I пла­ток но­вий ку­пи­ли батько, i чо­бо­ти… та якi ж ма­ленькi та гар­нi! Ко­му ж то се? А це - сiль. Ще i в клун­ко­вi щось є.

Вона вий­ня­ла щось за­вер­че­не в па­пiр i по­ча­ла розгорта­ти­. Очi її роз­го­рi­ли­ся, ко­ли во­на наг­ля­дi­ла аж три дов­гих шов­ко­вих стьожки, се­реж­ки не­ве­лич­кi, з хрестиками­ на при­вiс­ках. Це вже для неї куп­ле­но, їй!..

- Дивiться, ма­мо, що батько ме­нi ку­пи­ли, - по­ка­зує во­на ма­те­рi.

Прiська тiльки струс­ну­лась i од­вер­ну­ла­ся… їй гiр­ко бу­ло слу­ха­ти доч­чи­ну ра­дiс­ну мо­ву, їй бо­ля­че бу­ло ди­ви­ти­ся на ту куп­лю… У вi­що во­на їй обiй­шла­ся? Чо­го їй те­пер стоє? Во­на ка­ме­нi­ла, див­ля­чись на все те, при­га­ду­ючи, де во­но i як во­но взя­ло­ся!..

Пройшов ще тиж­день. День за днем i нiч за нiч­чю полiзл­и, мов без­но­гi чер­ви поп­ла­зу­ва­ли, все да­лi та да­лi однося­чи­ ми­нув­ше стра­хо­ви­ще. Во­но ще, прав­да, сто­яло над нею, заг­ля­да­ло їй у вi­чi своїми мерт­ви­ми очи­ма; та, з дру­го­го бо­ку, i жит­тя не да­ва­ло по­кою: i во­но го­лос­но го­монiло, свою без­ко­неч­ну пiс­ню за­во­ди­ло.

Он свя­то на но­сi: ба­га­та ку­тя, рiзд­во… Що­ро­ку, як не гiр­ко бу­ло, а до ку­тi i шма­ток ри­би мав­ся, i пи­ро­ги; про рiз­дво, уже що, а ков­ба­си, хоч ку­по­ва­нi, та бу­ли. А те­пер? Де то­го всього взя­ти?.. Як не ма­ти йо­го - кра­ще нi­чо­го не ма­ти! Не так Прiсьцi гiр­ко бу­ло, ко­ли б во­на по­ли­ню об'їла­ся, як вiд тих ду­мок важ­ких та тяж­ких… Во­на зга­да­ла про тi два кар­бо­ван­цi, що у во­лос­тi зос­та­ви­ли. На­вi­що во­ни їх за­держали? Хi­ба не все з нас узя­ли, що тре­ба бу­ло?.. Пi­ду, пi­ду… своє вiзьму. За гри­ве­ни­ка ков­ба­су куп­лю: Здiр ка­ба­на ко­ле, за гри­ве­ни­ка вiд­дасть вiн ков­ба­су… Мо­же, вiн або й дру­гий хто їха­ти­ме у мiс­то - поп­ро­сю про­со­лу ку­пи­ти… теж за гри­ве­ни­ка або за ко­пу з ша­гом… А то ще i про чор­ний день зос­та­неться.

На дру­гий день, зiб­рав­шись, по­ди­ба­ла до во­лос­тi.

- Тобi чо­го? - пи­та стар­ши­на.

- За гро­ши­ма, - кла­ня­ючись, од­ка­зує Прiська.

- Якi то­бi гро­шi? Прiська роз­ка­за­ла.

- Грошi узяв Грицько. Вiн ка­зав, що так i слi­дує. Iди до йо­го. Прiсьцi iти до Грицька - пiс­ля тiї об­ра­зи гiр­кої? Нi, во­на нi­за­що не пi­де. З якої ре­чi їй iти до йо­го, ко­ли гро­шi до во­лос­тi прис­ла­нi?

- А мо­же, Грицько сам бу­де у во­лос­тi; бо до йо­го йти - чи й дiй­ду я? - кри­ючись iз своїми дум­ка­ми, од­ка­зує Прiська.

- Може, й прий­де, до­жи­дай.

Прiська при­сi­ла на рун­ду­цi. У во­лос­тi шарпанина-бiгани­на: о­д­но ту­ди йде, дру­ге звiд­ти ви­хо­де, третього ве­дуть… При­щен­ко гор­до вис­ту­пає i, гра­ючи очи­ма, допит­ується: "А що - узяв?" 3а ним Ко­мар, низько по­хи­лив­шись, глу­хо бу­бонить: "За­си­пав кар­бо­ван­ця­ми та ще й допит­уєшся, чи взяв? Та ще пi­дож­ди хва­ли­ти­ся… що ще посередни­к ска­же". - "Суньсь, сунься до по­се­ред­ни­ка, - кри­чить При­щен­ко. - I по­се­ред­ник тiї зас­пi­ває!.." - I пiш­ли з дво­ру. За ни­ми ви­ходе Лу­цен­чи­ха, чер­во­на-за­па­ла, i сердит­о ви­чи­тує: "Що це за суд? який це суд? Три днi дер­жали, ще три днi си­ди! До­ма усе вро­зор пiш­ло, а вiн - си­ди!.. Де се во­но ви­да­но - ти­ждень чо­ло­вi­ка у чор­нiй держат­и?.." - "Бач, яка го­лiн­на до чо­ло­вi­ка; са­ма прий­шла виз­во­ля­ти… ску­чи­ла!" - до­нес­ло­ся з гур­ту. Лу­цен­чи­ха при­зро оки­ну­ла гурт очи­ма i, плюнув­ши, зiй­шла з рун­ду­ка; ре­гiт про­вiв її…

"Всюди своє ли­хо, - ду­ма­ло­ся Прiсьцi, - та чу­жим лю­дям во­но за смiш­ки".

- А он Грицько ма­лу вер­веч­ку за со­бою ве­де! - хтось обiз­вав­ся. Прiська гля­ну­ла. До­ро­гою, роз­хи­ту­ючи па­ли­цею, йшов по­пе­ре­ду Грицько, а за ним - душ на де­сять чо­ловi­кiв, пох­ню­пив­шись.

- I то все на про­хо­ло­ду, - уга­ду­вав дру­гий.

- Авжеж! - до­дав тре­тiй…

Дехто за­ре­го­тав­ся.

Грицько наб­ли­жав­ся до рун­ду­ка. Прiська мiж пе­ред­нi­ми, що за ним iш­ли, приз­на­ла Оч­ку­ра, Гар­бу­за, Сот­ни­ка, Воли­воду. Грицько, пi­дiй­шов­ши до рун­ду­ка, поз­до­ро­вав­ся:

- Тут стар­ши­на?

- Тута.

Вiн пi­шов у во­лость i не за­ба­рив­ся вер­ну­ти­ся з старши­ною.

- Ви чо­му не пла­ти­те по­душ­но­го? - гук­нув той.

- Помилуйте, Олек­сiй­ови­чу! Хi­ба не знаєте, яка ця осiнь бу­ла? За­ро­бiт­ку анi­яко­го!

- А на про­пiй є? - крик­нув стар­ши­на.

- З шин­ку i не ви­ла­зять, - пiд­дав ти­хо Грицько.

- У чор­ну їх! - рi­шив стар­ши­на.

Десятники по­ве­ли всiх у чор­ну. У Прiськи сер­це забило­ся­, за­бо­лi­ло. "Ну, за що, про що? - сту­ка­ло їй у голов­у. - Чим во­ни ви­ну­ва­тi, що за­ро­бiт­ку не бу­ло? Гос­по­ди! до­ки ж уже йо­го дер­ти?.. з чо­го йо­го дер­ти?.. i що по­мо­жеться з то­го, що по­си­дять у чор­нiй?" їй нi­ко­ли не вi­ри­лось, ко­ли, бу­ло, Пи­лип роз­ка­зу­вав, що тро­хи не по­са­ди­ли у чор­ну, та вiд­прохався. Те­пер во­на своїми очи­ма все те ба­чи­ла, са­ма чу­ла. Отож i Лу­цен­ко си­дить за те. Во­на чу­ла, як на нього на­хвалявся Грицько. Отож, вид­но, Лу­цен­чи­ха жа­лi­ла­ся, та нi­чого не ви­хо­ди­ла, тiльки лю­ди нас­мi­яли­ся… Во­ни i з цих смi­ються; до неї до­но­ситься їх не­са­мо­ви­тий ре­гiт… Нi жа­лю, нi сер­ця не­має!.. Пря­мi со­ба­ки, прос­ти гос­по­ди!

За дум­ка­ми во­на i не чу­ла, як стар­ши­на до­пи­ту­вав­ся Грицька:

- А ти на­що з теї два кар­бо­ван­цi за­дер­жав?

- З ко­го? - мов не ба­чив, спи­тав у свою чер­гу Грицько.

- Молодице! як те­бе? Он про те­бе рiч, - хтось iз чо­ло­вi­кiв