💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Повія - Мирний

Читаємо онлайн Повія - Мирний
натк­нув її. Прiська ус­та­ла i пi­дiй­шла до стар­ши­ни.

- Це з неї? - спи­тав­ся Грицько.


- З неї.


Грицько ус­мiх­нув­ся.


- Ви ж знаєте, що ме­нi п'яти­рубльову бу­маж­ку да­де­но: зда­чi не бу­ло. Два руб­лi у ме­не зос­та­ли­ся; я їй вiд­дам.


- Так он у йо­го, мо­ло­ди­це, твої гро­шi, - ска­зав стар­ши­на i пi­шов у во­лость.


Грицько по­су­нув­ся за ним; Прiська сiп­ну­ла йо­го за ру­кав.


- Коли ж ти, Грицьку, вiд­да­си? - ти­хо спи­та­ла во­на.


- Тьфу! Як со­ба­ка та! - ог­риз­нув­ся Грицько. - Ко­ли бу­дуть у ме­не. Я про їх за­був та в по­душ­не i по­вер­нув.


- Як же се, Грицьку? З ме­не слi­ду­ва­ло три руб­лi, а ти п'ять вiд­дав?


- Знаю, що три слi­ду­ва­ло. Я три й по­лi­чив, а п'ять вiд­дав.


- А ме­нi ж хто вiд­дасть?


- Хто вiд­дасть? Звiс­но, свої тре­ба да­ва­ти.


- Вiддай же за­раз, Грицьку, бо ме­нi тре­ба.


- Вiддай за­раз! Де ж я то­бi за­раз вiзьму? При ме­нi гро­шей не­має. Прий­ди до­до­му, то й вiд­дам.


- Коли ж при­хо­ди­ти?


- Та там на праз­ни­ках або пiс­ля свят. У Прiськи аж ув очах по­жовк­ло:


- Як пiс­ля свят? Ме­нi до свят тре­ба.


- Що з то­бою ба­ла­ка­ти! Де ж я то­бi те­пер вiзьму? - скрик­нув Грицько, мах­нув ру­кою i скрив­ся у во­лость.


- В цього ви­жи­лиш, ко­ли лиш­не взяв! Цей вiд­дасть! - чу­лося по­мiж на­ро­дом. - Он, мо­го пол­ти­ни­ка заїв…


- А мо­го кар­бо­ван­ця, та ще й у чор­нiй за те я по­си­дiв…


- О, вiн май­стер! Ще за пан­щи­ни нав­чив­ся з лю­дей дра­ти!.. Прiська по­вер­ну­ла до­до­му сум­на та не­ра­дiс­на. Ще й нi­чо­го, а вже Грицько по­чи­на заг­ра­ва­ти. Сьогод­нi он… при­людно… со­ба­кою наз­вав: "Як та со­ба­ка!" По­ду­май!.. 3а вi­що? 3а те що своє ста­ла пра­ви­ти? Ска­за­но - кро­во­пiй люд­ський! I та об­ра­за так гли­бо­ко за­па­ла їй у ду­шу, так бо­ля­че щи­пає за сер­це, що Прiська нi­як її не за­бу­де. Як той цвя­шок, уго­ро­ди­ла­ся во­на в го­ло­ву i не схо­дить з дум­ки, не за­бувається… Нi, я то­бi так сього не по­ки­ну. Чо­го ме­нi те­бе до­пи­ту­ва­ти­ся, ко­ли прий­ти за своїм? Звав, на що брав - i вiд­дай! Ка­же: не­має. У ко­го? У йо­го не­має?.. Нi, нi… сьогод­нi ж пi­ду. По­обi­даю i за­раз пi­ду. Я не одiй­ду вiд тво­го дво­ру, бу­ду со­ро­ми­ти пе­ред цi­лим се­лом, по­ки не вiд­да­си.


I Прiська, по­обi­дав­ши, по­ди­ба­ла до Грицька. Грицько са­ме обi­дав. Йо­го очi якось три­вож­но бi­га­ли з од­но­го бо­ку на дру­гий; ли­це хму­ре, чуб стов­бу­ром - оз­на­ка, що Грицько уже хле­бес­нув.


- Швидко прий­шла! - глу­хо про­мо­вив вiн, уз­рiв­ши Прiсь­ку пе­ред со­бою.


- Бо за своїм, - од­рi­за­ла та.


- Пiдожди ж, по­ки по­обi­даю, - не то гiр­ко смi­ючись, не то грiз­но сва­ря­чись, про­мо­вив Грицько.


Прiська при­сi­ла на кi­нець по­лу, до­жи­дає… У ха­тi ти­хо; чу­ти, як лож­ка скро­ма­де об мис­ку, як чов­гає Хiв­ря вiд сто­лу до пе­чi, як со­пе Грицько. Нiх­то сло­вом не обiз­веться, нiх­то йо­го не про­ро­не, мов по­нi­мi­ли усi. I збо­ку див­ля­чись - вид­но, як та нi­мо­та кож­но­го гнi­тить, там, усе­ре­ди­нi, тлiє… Здається, од­но сло­во - i, як вi­тер, зра­зу вир­ве те по­лум'я на­верх, за­па­лає бу­ря…


Прiська, пох­ню­пив­шись, си­дить, слу­хає тiї гiр­кої нi­мо­ти; гля­не на Хiв­рю, як та грає зе­ле­ни­ми очи­ма, на Грицька, що спiд­ло­ба, мов ло­бу­ря­ка, свi­тить своїми - i зно­ву похилить­ся­…


Ось i обiд скiн­чив­ся. Грицько ус­тав, пе­рех­рес­тив­ся, наби­ває люльку.


- Пiдожди, по­ки по­ку­рю, - уїдли­во смiється Грицько, ви­ходячи з ха­ти. У Прiськи аж у ду­шi за­ко­ло­ти­ло­ся… Си­дить, мов­чить, до­жи­дає. Неш­вид­ко вер­нув­ся Грицько, а все-та­ки вер­нув­ся.


- А ти й до­сi до­жи­даєш? Пi­дож­ди ж ще, по­ки висп­лю­ся, - ка­же Грицько, ус­мi­ха­ючись.


Прiська не ви­дер­жа­ла… Мов її хто стеб­нув ба­то­гом з усiї си­ли - во­на трiп­ну­ла­ся: сльози гра­дом по­ли­ли­ся з очей.


- Грицьку! Бо­га ти по­бiй­ся! - крiзь сльози по­ча­ла во­на. - Ще тро­хи зну­щав­ся ти з нас за жит­тя по­кiй­но­го? Ще ма­ло по­по­ви­ва­рю­вав во­ди, як жи­ли у те­бе? I ще з удо­ви нещас­ної, з си­ро­ти без­та­лан­ної кеп­куєш, глу­зуєш!.. Бог усе ба­чить, Грицьку. Не то­бi вiд­дя­чить, то твоїм дi­тям!


Наче яс­не не­бо пок­ри­ло­ся тем­ни­ми хма­ра­ми, по­тем­нi­ло Грицько­ве ли­це; очi за­го­рi­ли­ся-за­па­ла­ли.


- Ти ще кляс­ти прий­шла! - скрик­нув вiн.


- Бог з то­бою, Грицьку! Не кляс­ти я те­бе прий­шла, я за своїм прий­шла. Зглянься ти на бо­га… Праз­ник свя­тий iде… Ти ж бу­деш i їсти, i пи­ти, а тут за ду­шею ше­ля­га не­має.


- Грошей, - ка­жеш, - не­має, - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря, постукуюч­и горш­ка­ми, - а свят­ки справ­ля­ти хо­чеш!


- Хiба як ми бiд­нi, то нам i їсти не тре­ба, Хiв­ре? - од­ка­за­ла Прiська.


- А я, знаєш, що ска­жу то­бi на це, Прiсько?.. Як злид­нi, та ще й з пер­цем!.. Ко­ли б ви не проїда­ли та не про­пи­ва­ли з своїм по­кiй­ним, то й у вас би гро­шi бу­ли.


- Добре та­ке го­во­ри­ти, у ко­го во­ни є. А ко­ли - i то­го тре­ба, i дру­го­го не­дос­тає… i по­душ­не зап­ла­ти, i ви­куп­не дай… А на­шi за­ро­бiт­ки якi? Вiн же один тiльки й ро­бiт­ник був.


- А доч­ка? Доч­ка - ма­ла у те­бе ко­би­ла? На­що ти дер­жиш її при со­бi? Не вiд­да­ла б її лю­дям пос­лу­жи­ти? Не за­ро­би­ла б во­на, як дру­гi? А то си­дить до­ма та хлiб пе­ре­во­дить.


- Легко так, Хiв­ре, ка­за­ти, див­ля­чись на дру­гих. А ко­ли б са­мiй прий­шло­ся так жи­ти та бi­ду­ва­ти - не тiї б зас­пi­ва­ла.


- За дур­ною го­ло­вою та й но­гам ли­хо! - од­ка­за­ла Хiв­ря.


Прiська мов­ча­ла. Во­на ба­чи­ла, що шо во­на не ка­жи - нiх­то її не вчує; а кож­не Хiв­ри­не сло­во - спич­ка у сер­це: кра­ще мов­ча­ти.


Досi ущип­ли­ва та до­кiр­ли­ва роз­мо­ва стих­ла. Усi зно­ву на­су­пи­лись.


- Так як же, Грицьку? - по­ча­ла, по­мов­чав­ши, Прiська.


- Я то­бi ска­зав у во­лос­тi. Не чу­ла? - гук­нув Грицько.


- Чому не чу­ла? Не глу­ха, не­бiй­сь!.. Дай же хоч карбован­ця­ те­пер, а дру­го­го уже пiс­ля свят.


- Та ще чи й пiс­ля свят вiд­дам? - по­зi­ха­ючи, вiд­ка­зав Гри­цько.


- То вже дур­ни­ця, Грицьку! Як не вiд­да­си - по­зи­ва­ти бу­ду!.. - пос­ва­ри­ла­ся Прiська.


- Позивай… Чо­го ж ти прий­шла? Iди - по­зи­вай! - блима­ючи очи­ма, ка­же Грицько.


Хiвря скрут­ну­ла го­ло­вою i важ­ко зiтх­ну­ла.


- Господи! Як то во­но лю­ди за­бу­ва­ються! - на­пус­ти­ла­ся во­на на Прiську. - Ко­ли се ти та­ка ро­зум­на ста­ла? Чи не пi­сля то­го, як ос­та­ла­ся удо­вою? Як у нас жи­ла, хлiб-сiль їла, то й за поз­ви не зна­ла… Ста­ра, бач, хлiб-сiль за­бу­вається.


- Хiба я у вас дур­но той хлiб їла? Не ро­би­ла я, не слу­жи­ла вам? I за­мiж вий­шла - то вам пан­щи­ну од­роб­ля­ла. Уже

Відгуки про книгу Повія - Мирний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: