Повія - Мирний

- А ме­нi за що?

- За те, що й ме­нi.

- Ти ж, - ка­жуть, - йо­го Фе­до­ра при­ча­ру­ва­ла, - пле­ще Ївга.

- Чого не на­ка­жуть. Он i про те­бе ка­жуть.

- Що ж про ме­не ка­жуть?

- Казаному кiн­ця не­ма, - од­ка­за­ла Хрис­тя, щоб не роз­во­ди­т­и свар­ки. А тут i Суп­ру­нен­ко­ва ха­та виг­ля­ну­ла з-за ко­мори. Дiв­ча­та пi­дiй­шли до во­рiт.

- Нумо, хо­дi­мо! - скрик­ну­ла Гор­пи­на.

- А як справ­дi цiп­ка дасть, та ще й со­ба­кою нацькує? Вiд нього усього тре­ба жда­ти. Та ди­вiться, уже, ма­буть, i спа­ти повк­ла­да­лись - свiт­ла не вид­но, - обiз­вавсь хтось з дiв­чат.

- Слiпа, не бач! - крик­ну­ла Гор­пи­на. - Он же свi­титься. Дiв­ча­та пос­пи­на­ли­ся аж на тин.

- Свiтиться, справ­дi свi­титься!

- Заходь! - ско­ман­ду­ва­ла Гор­пи­на i вско­чи­ла у двiр. Ря­ба здо­ро­вен­на со­ба­ка на прив'язi бi­ля ко­мо­ри по­ча­ла гавка­ти.

- От роз­гав­кав­ся! Ха­зяїн кра­щий вiд те­бе, та не гав­кає! - ска­за­ла Ма­ру­ся, пос­пi­ша­ючи за Гор­пи­ною.

Другi за­ре­го­та­ли­ся i со­бi - бi­гом. Пе­ред­нi вже бу­ли бi­ля вiк­на, то­дi як зад­нi туп­цю­ва­ли­ся ко­ло фiрт­ки, ла­ма­ли ло­маку з ти­ну.

- Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - крик­ну­ла Гор­пи­на, зазира­ючи у вiк­но. Во­но на­мерз­ло i, ок­рiм жов­тої пля­ми вiд свiт­ла, нi­чо­го не бу­ло вид­но.

- Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла уд­ру­ге Гор­пи­на, до­в­го до­жи­да­ючись од­ка­зу.

- Хто там? - до­нiс­ся з ха­ти го­лос.

- Колядники. Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти.

- Ось я вас по­ко­ля­дую! Ге­монськi дi­ти! Де б спа­ти, а во­ни хо­дять по­пiд чу­жи­ми вiк­на­ми, со­бак драж­нять.

Декiлька дiв­чат за­ре­го­та­ли­ся, дру­гi ки­ну­лись геть на­втiкача; зос­та­ла­ся Гор­пи­на з трьома дiв­ка­ми.

- Та цитьте! - скрик­ну­ла Гор­пи­на, дос­лу­ха­ючись до гомо­ну в ха­тi.

- Ось я за­раз! Пi­дож­дiть тро­хи! - по­чув­ся го­лос Грицькiв.

- О-о, бач­те: "Пi­дож­дiть". Вiн та­ки впус­те, - пi­до­хо­чу­ва­ла Гор­пи­на дiв­чат, що ма­ли бу­ли утi­ка­ти.

Чутно - две­рi рип­ну­ли, щось за­ша­мо­тi­ло у сi­нях.

Собака на прив'язi - як не ро­зiр­веться! То ки­неться в один бiк, то стри­бо­не упе­ред, аж вiрьовка трi­щить.

Сiнешнi две­рi роз­чи­ни­ли­ся i - ви­су­ну­ла­ся ко­чер­га… Дiв­чата, за­ба­чив­ши - дай, бо­же, но­ги! - не зна­ли, ко­ли за дво­ром опи­ни­ли­ся; дру­гi, бо­яз­кi­шi, пом­ча­ли­ся впо­довж ули­цi. Од­на Хрис­тя сто­яла се­ред шля­ху i за­ли­ва­ла­ся з ре­го­ту:

- А що, здо­бу­лись?

- Я вас! Я вас, бi­со­вi стар­цi!.. - гу­кав Грицько. - Бог свя­то дав, нi, де за цi­лий день на­гу­ляв­шись, спо­чи­ва­ти, а во­ни хо­дять, ро­ти де­руть та доб­рим лю­дям не да­ють спо­кою. Ряб­ко! ку­си їх!

- Куси, Ряб­ко, ли­со­го! - од­гу­ку­ва­лись дiв­ча­та.

- А що, за­ро­би­ли? - кри­ча­ла од­на.

- Заробили, аж тор­ба прод­ра­лась! - од­ка­зує дру­га.

- Заробили - на­си­лу но­ги дом­ча­ли! - до­дає тре­тя.

- Ще й у та­ко­го ба­га­ти­ря за­ро­биш! - сер­диться Гор­пи­на. А чор­на Ївга кри­вить Гор­пи­ну:

- Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти! - но­ситься її гук впо­довж ули­цi.

У той са­ме час Грицько спус­тив Ряб­ка з це­пу. Лю­та соба­ка, як вi­тер, пом­ча­ла­ся впо­довж го­ро­ду, стри­ба­ючи на тин, та аж виє, гав­ка­ючи.

- Тю! тю! - тю­ка­ли дiв­ча­та, уди­ра­ючи впе­ред.

- Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - од­но же­лi­пає Ївга.

- Хай вам бiс! Ме­нi й Ряб­ко за­ко­ля­дує, - пе­рек­рив­ля­ючи Грицька, товс­то гук­ну­ла Хрис­тя.

Нестямний крик ре­го­ту зiр­вав­ся i, як бу­ря, пом­чав­ся по всiй ву­ли­цi:

- Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже й да­ле­ко од­бiг­ли вiд дво­ру, уже по­вер­ну­ли й в дру­гу ву­ли­цю, а ре­гiт з смiш­ної Хрис­ти­ної ви­гад­ки не вга­вав. Ве­селим гу­ком та кри­ком но­сив­ся вiн у мо­роз­но­му по­вiт­рi, бун­ту­ючи со­бак по дво­рах.

Вiд Суп­ру­нен­ка по­вер­ну­ли до ба­га­то­го ко­за­ка Оч­ку­ра. Ста­ра Оч­ку­ри­ха з по­чо­том прий­ня­ла до­ро­гих гос­тей, варе­ною час­ту­ва­ла, пи­ро­га­ми го­ду­ва­ла, ще й со­ро­кiв­ку да­ла ко­ляд­ни­цям. Бадьорнi­шi й ве­се­лi­шi вий­шли дiв­ча­та з Оч­ку­ро­во­го дво­ру й нап­ря­ми­ли­ся до ба­тюш­ки. Там прий­шлося ра­зiв з шiсть ко­ля­ду­ва­ти: ба­тюш­цi, ма­туш­цi, батю­щиним дi­тям. Хоч ба­тюш­ка за те гро­шей не дав, за­те ма­тушка доб­ре на­го­ду­ва­ла й на­поїла; де­якi вий­шли уже й геть-то з гу­дю­чою го­ло­вою. Ївга тро­хи не згу­би­ла кни­ша, яким ма­туш­ка об­да­ри­ла; Ївга, як здо­ро­вi­ша, бу­ла за мiхонош­у. Прий­шло­ся пе­ре­мi­ни­ти дру­гiй, а чор­не ївжи­не ли­це, жар­ту­ючи, на­ти­ра­ли дiв­ча­та снi­гом, щоб прочу­ня­лася…­ Смiх, ре­гiт, жар­тiв­ли­вi ви­гад­ки… i зно­ву смiх, ре­гiт.

Весела по­ра - ко­ляд­ки. Не­да­ром кож­на дiв­чи­на, як бо­га, до­жи­дає їх: i нас­пi­ваєшся, i на­гу­ляєшся, i на­ре­го­чеш­ся…

На Хрис­тю - як на­сi­ло: не бу­ло то­го дво­ру, з яко­го во­на, вий­шов­ши, не кри­ви­ла ха­зяїв, не смi­яла­ся з под­руг, не дра­тувала ло­мач­кою об тин со­бак.

- Це то­бi, Хрис­те, не пе­ред доб­ром. Щось то­бi бу­де та­ке, - ка­за­ли дiв­ча­та.

- Гляди, сiї но­чi не на­ло­ви ра­кiв, бо ду­же щось ре­го­чеш, - зло увер­ну­ла Ївга.

- Не твоєї звич­ки, - ре­го­та­ла Хрис­тя.

- Або, як до­до­му вер­неш­ся, ма­ти ви­лає, - од­га­ду­ва­ла не­величка Прiська.

- Хай лає, за­те на­гу­ля­юся! - од­ка­за­ла Хрис­тя i зно­ву поча­ла ре­го­та­ти. З про­тив­ної ву­ли­цi до­но­сив­ся па­ру­бо­чий го­мiн.

- Дiвчата! па­руб­ки… - хтось ска­зав.

- Хлопцi-поганцi! Бi­со­ва ма­ти то­го, хто в шап­цi! - же­лiп­ну­л­а Хрис­тя.

- Тю!.. - од­гук­ну­ли­ся па­руб­ки.

- Тю-ю-ю! - гу­ко­ну­ла Хрис­тя.

- Христе! Не зай­май: мо­же, чу­жi! - обiз­ва­лась Гор­пи­на.

- А як чу­жi, так що?.. - I ще дуж­че гу­ко­ну­ла: - Тю-ю!

- Трррр!.. - роз­да­ло­ся го­лос­не й ви­со­ке тир­кан­ня впо­довж ву­ли­цi. Хрис­тя ма­ла пе­рек­ри­ви­ти, та язик зат­нув­ся… За пер­шим тир­кан­ням пром­ча­ло­ся дру­ге, там тре­те. Чима­ла вал­ка па­руб­кiв по­ка­за­ла­ся з ули­цi - у здо­ро­вен­них бi­лих ко­жу­хах, у си­вих шап­ках, ла­вою йшли во­ни че­рез ули­цю, поск­ри­пу­ючи по снi­гу но­га­ми. Дiв­ча­та вда­ри­ли­ся вроз­тiч.

- Лови! ло­ви! - гук­ну­ли па­руб­ки на всю ву­ли­цю. Пiд­няв­ся го­мiн та бi­га­ни­на. Па­руб­ки ло­ви­ли дiв­чат, здо­ров­ка­ли­ся, жар­ту­ва­ли. То бу­ли усе знай­омi па­руб­ки - свої: Ти­мо­фiй, Iван, Грицько, Онисько, Фе­дiр… Фе­дiр так i ки­нув­ся до Хри­с­тi.

- Ти ку­ди так ро­зiг­нав­ся, роз­зя­во? - скрик­ну­ла та.

- За то­бою. А ти ку­ди вте­чеш?

- Чого я бу­ду тi­ка­ти? Хi­ба i ти та­кий, як твiй батько? При­й­шли до йо­го за­ко­ля­ду­ва­ти, а вiн со­ба­кою нацьку­вав… Ба­га­ти­рi, ду­ки, ка­же­те!

- Христе! Не спо­ми­най ме­нi про дiм, не ка­жи нi­чо­го за батька. Хi­ба йо­го нiх­то не знає? - по­чав жа­лiб­но Фе­дiр.

- А про ме­не що вiн ка­же? I не грiх та­ке плес­ти!

- Хай ка­же… Ка­за­но­му кiн­ця не­має.

- Немає! А со­вiсть є? Осо­руж­нi! - скрик­ну­ла Хрис­тя i по­бiгла до гур­ту. Фе­дiр, на­су­пив­шись, по­тяг за нею.

Там уже нас­тав мир; хлоп­цi, зiй­шов­шись з дiв­ча­та­ми, ве­ли жар­тiв­ли­ву роз­мо­ву.

- Так пi­де­мо куп­но ко­ля­ду­ва­ти? - пи­та­ли хлоп­цi.

- Не тре­ба, не хо­че­мо вас. Ви гу­каєте ду­же, - од­ма­га­ли­ся дiв­ча­та.

- А ви не ду­же?

- Все ж не так, як ви.

- Та ну! Гля­дiть лиш, чи не пе­рек­ри­чи­те.

- Хоч i кри­чи­мо, та не хо­че­мо. Ми пi­де­мо са­мi.

- А ми - за ва­ми. Ку­ди ви - ту­ди й ми.

- А ми вте­че­мо.