Листя землі - Дрозд Володимир
Цей інстинкт треба зрозуміти, і тільки тоді можемо осушити сльози неньки України. Здорової політики я зараз не бачу, а та, що є, то нереальна. Сучасна політика веде нас до неорганізованого більшовизму, який через місяць змете усе…"
Нема коло мене побратима мого і духовного батька Андрія Листопада, і не маю я з ким раду вести, як було колись. Читаю, перечитую слова сотника, написані в дев'ятнадцятому році, намагаюся зрозуміти, що за цими словами, і не знаходжу колишньої певності в душі своїй. Принаймні в одному сотник мав рацію: хвиля змела усе, що ми відстоювали.
Отже, політика справді була нереальна. Але чи таким уже реальним був шлях, яким закликав іти Андрій Листопад? Супроти лому нема прийому, казав мені один чернігівський мужик, коли війська більшовицької Росії рушили з півночі на нашу землю. Я відповів йому тоді так: є прийом — мудрість. Можливо, саме мудрості нам і забракло у найвідповідальніший історичний час, не знаю. Знаю напевно одне: гірка, ой гірка доля судилася Україні. І за які тільки гріхи Господь прирік нас на таке безталання?! Переконаний, вірю: минуть десятиріччя, виступлять на історичну арену нові покоління і знову постане — бути чи не бути Україні. Ви, хто прийде потім, коли нас, вигнанців з рідної землі, уже й на світі не буде, не мусите повторити наших помилок. Бо, можливо, ваш шанс — останній шанс народу нашого. Дерево, навіть з наймогутнішим корінням, якщо з осені в осінь зрубувати гілля, врешті-решт засохне, і одімре коріння його в землі. Сила життя — велика сила, але — не безмежна вона. Заради вас, майбутніх, і пишу спомини свої. Хоч у них більше болючих запитань, аніж ствердних відповідей…
Як перебував Андрій у Києві, тричі навідувався до Мри-на, розраджував, як міг, батьків, приголомшених смертю старшого сина. Але подовгу не домував, рвався назад, до Києва, бо там, казав, нині твориться історія, а він не хоче бути осторонь. Уже трохи оді йшла од горя свого великого Дарина, бо жити ж якось треба, самохіть у землю не ляжеш, коли прийшла вість од Андрія, що днями вирушає він з полком своїм на фронт. Як прийшла та вість од Андрія, одразу ж виїхала Дарина до Києва, ще поїзди ходили. Ще поїзди ходили, а Київ мітингував і в чергах стояв, біля лавок продуктових. І добулася вона вулицями залюдненими до казарм, де раніше Андріїв полк розміщувався. Але сказали їй у казармах, що богданівці уранці рушили на фронт. А ще розповіли їй, що полк на виїзді з Києва обстрілювали та обеззброювали і нібито є загиблі. А вже місто тривожно шуміло, передавали люди з вуст у вуста про забитих вояків, тіла яких уздовж залізничного полотна лежать. І найняла вона візника, і вивіз візник Дарину Листопад за Київ, а там вона пішки рушила вздовж залізниці. І побачила вона в траві тіло забитого солдата, і плакала над ним, але це не був син її. І йшла вона далі, і лежали мертві серед трав квітучих, бо середина літа була. І плакала Дарина над кожним, але не було серед мертвих Андрія її. І несмілива надія розганяла хмари тяжких передчуттів її, хоч і соромилася радості, своєї. Уже опускалося сонце за ліси довколишні, коли побачила Дарина вояка, що приліг спочити у видолку, під кущем калини. А вже рожевіли кетяги калини, і кожна ягідка світилася в призахідному сонці, наче краплина крові. І то син її Андрій спочивав під кущем калиновим. І опустилася Дарина у трави квітучі біля сонного сина свого, тихо опустилася, щоб не розбудити, хай син спочиває. А вже мурахи повзали по обличчю Андрія. І зломила вона гілку калини, і мурах з обличчя синового гілкою калини зганяла. І промовляла Дарина до сина, як до живого. І казала Дарина до сина свого Андрія: "Сину мій синочку! Відпочинь трохи од клопотів своїх, та підемо з тобою додому, до хати нашої, там буде тобі добріше, аніж у світі жорстокому. І не покладайся ти на силу, лікуючи болячки народу свого, який ти любиш любов'ю чистою і довірливою, бо не призведе надія на силу до добра, а призведе до нового лиха. Проллється кровиця людська, і не пом'януть тебе люди словом вдячним, а пом'януть словом горісним. А може так статися, що найпершою — твоя кровиця проллється, бо хто грозу накликає, той від грози і гине. А як житиму я, коли й тебе, синочка мого останнього, у мене не стане? І жити не зможу, і не матиму сили з життя піти з тягарем, од якого й забуття не рятує".
І сонце зайшло, і зорі проступили на небі чистому, байдужому до терзань людських, а вона нічого не бачила, тільки бачила сина свого. Бо світилося для неї обличчя сина усю ніч, наче з місячного сяєва зіткане. І знову сонце з'явилося, і день новий настав, а Дарина усе ще розмовляла з сином своїм Андрієм, мертвим давно, наче з живим. І прийшли у видолок, до куща калини, солдати, щоб узяти тіло загиблого. Але мовила до них Дарина: "Хай поспить ще синок мій, не будіть, стомився він". А вже у Києві, як поклали тіло Андрія Листопада в труну, розум повернувся до неї. І сказала вона, що сама похоронить сина, на батьківщині його. І не розлучалася Дарина з сином своїм останнім, доки й не ліг він у землю пакульську. А як стали в могилу опускать, упала Дарина на труну, обійняла і довго не могли одірвать її. А як могилу насипали і поставили хрест на могилі, три дні вона з цвинтаря не йшла, примовляла до сина, як до живого. І Дмитро Костянтинович коло неї був. І приходила Уляна Несторка, руку свою на чоло Дарини клала, настоями трав поїла, але не помагалося. І казала Уляна Несторка: "Душа її розтерзана страшним горем материнським. Потрібна для душі її хоч маленька, але радість, як землі потрібне сонце, землі і всьому живому, коли безупинно, з дня у день, дощі падають, моква і голодризна. А болєй ніщо пані Дарині не поможе, бо вже на денці сили її душевні".
А третього дня, по обіді, приїхали до Пакуля, візника найнявши, дочки Листопадів — Богдана та Марія. Богдана в столиці була у справах своїх партійних, і там сестри зустрілися. Марія ж бо скоро після революції з-за кордону повернулася. І хоч до різних партій належали вони (а час такий був, що політичні погляди найрідніших людей чужими робили), матір — обом рідна. І приїхали вони до Мрина, прийшли до дому свого біля Мар'їного гаю, а тут їм сказали сусіди: "Загинув брат ваш Андрій. Мати з батьком повезли тіло його в Пакуль, хоронити". І побачила Дарина дочок своїх, Богдану та Марію, як ішли до могил братів своїх рідних по цвинтарю зеленому, в мерехтінні золотому сонця, що сіялося на землю журну, цвинтарну крізь верховіття лип. І відкрилося Дарині, що не усе ще вона втратила в цьому житті, живі дочки її. І заплакала вона слізьми, бо вже давно очі її сухі були, а Уляна Несторка казала людям, які дивувалися, чому не плаче пані Дарина: "Уже не лишилося сліз у неї, і кров'ю невидимою очі її плачуть". І заплакала Дарина слізьми гарячими, і відтанула душа її біля дочок живих, Марії та Богдани. І схилилася вона на умовляння дочок повернутися до Мрина, у дім свій біля Мар'їного гаю. І ще тиждень була Марія з матір'ю своєю, тоді стала збиратися до Петрограда. І казала до неї Дарина: "Дочко моя, була ти коло мене тільки, доки мала була. А тепер уже й тобі не сімнадцять літ, і багато гіркого спожила ти в житті своїм труднім. І розумієш ти душу мою материнську глибше, аніж Богдана, яка ще тільки починає жить, а уже вся — у вірі своїй партійній. Залишайся, Маріє, з батьками своїми, і хай чоловік твій переїздить до Мрина, і буде цей дім, з якого ми, старі, вже скоро підемо до іншого, небесного дому, — ваш". І усміхнулася Марія, старша дочка Дарини: "Мамо, хіба ти нас так ростила й виховувала, щоб ми, діти твої, по тихих кутках сиділи, коли буря революційна землею нашою котить? У столиці — історія нова твориться, і там — мої товариші по боротьбі за волю народну, і там мені бути нині, тільки там". Затремтіла тілом усім Дарина, як почула слова старшої дочки своєї Марії: "Будь проклята історія, яка у мене уже трьох синів одібрала навік! Я теж не сиділа по кутках у житті своїм, наближала революцію, як могла, революцію, од якої ви усі такі хмільні тепер. А ми — тверезіші, ми протверезіли ще в дев'ятсот п'ятому, побачивши, що революція — це вогонь, в якому згоряють і праведні, і грішні, а на попелищі одуреним народом правуватимуть завтра демони зла, що вирвалися з глибин самого пекла. Чому діти мої одне за одним мають згоряти у тому вогні?! На колінах прошу тебе — зупинись, залитися!.."
Але котилося колесо життя невмолимо, не підвладне бажанням, страхам і тривогам материнським, ї настав день від'їзду Маріїного. А ще поїзди ходили. На вокзал проводжали Марію Дмитро Костянтинович та Богдана. Напередодні погано зробилося Дарині із серцем її змученим, лікар наказав не підводитися з ліжка. І лежала вона на подушках високих, дивно спокійна і тиха, лише очима кожен рух старшої дочки вбирала. І прощалися вони так, наче певні були, що завтра знову зустрінуться. І тільки коли двері внизу грюкнули і колеса бігунців заторохкотіли по бруківці, страшний крик вихопився з вуст Дарини, відлунивши в домі її спорожнілім.
Так плаче голосом страшним вовчиця коло розореного лігва, що з нього ловчі вовченят її забрали.
Дак не безпричинно ж яна і кричала усім нутром своїм, як тая вовчиця по дєтках своїх. Болєй-бо Марію свою яна не чула, не бачила на сім світі. Се уже у вісімнадцятому, кажись, годі, якось під зиму, бо морозцем по голощоку земельку вхопило і сніжок політував, прийшов у Пакуль сам пан Листопад. Прийшов йон, вбраний сяк-так, наче проста людяка, кожушок-пацяганка на ньому, шапка солдатська, клуночок за плечима. Прийшов йон у Пакуль з Мрина і поріг Уляниної хатки переступив. А я до Уляни Несторки із своїми болячками притопала та й засиділася. Дак ми спер-ва його і не признали. То ж був ранєй пан як пан, упасений, хоч карточку з нього малюй. А туточки — де усе його поділося, злидар злидарем, хіба що руки, білі, не витруджені, нагадують про колишнє. Переступив йон поріг Уляниної хатки, опустився на лаву коло мисника, вгледівся трохи та й гомонить: "Ось, довелося на старості літ попідтинню ходити з простягнутою рукою. Хоч і удвох з Дариною Михайлівною ми залишилися в домі своїм, і не вельми за вік свій до розкошів звикали, а їсти тіло просить.
