В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Якщо трус не дасть наслідків, а Ісаєв ще не написав до Третього відділу, — справу можна буде якось зам'яти... Але тон доносу надто зухвалий і єхидний. Він загрожує серйозними неприємностями. Отже, мабуть... Шкода, що пошта вже зачинена, я б дізнався... Доводиться відкласти цю справу на після свят.

— Так. Так. Звичайно, — захвилювався Обручов. — Розпоряджайтесь, будь ласка, дорогий Карле Івановичу. І ось що: надішліть цьому паскудникові запрошення на розговіння... Ось до чого я дожив! Плюнути б на нього, а доведеться тиснути йому руку, приймати його...

І раптом тонким зривчастим від хвилювання фальцетом вигукнув:

— Ні, я цього не переживу! Тут треба бути каменем! Не жаліти людини, не шанувати нікого й нічого порядного! Бідолаха Шевченко! Такийталановитий!..

— Заспокойтеся Бога ради! Коли обшук буде безрезультатний, це наполовину знешкодить донос.

— Так! Так! Ви маєте рацію! Дійте і поспішайте. Викличте офіцерів на допомогу.

— Ні! Все зроблю я сам, — рішуче відповів Герн і швидко вийшов з кабінету. Замкнув пошту в шухляду і попрямував до дверей.

— Коня! — гукнув він черговому ординарцю.

Осідланий кінь завжди стояв у штабній стайні на випадок екстрених виїздів. Ординарець бігом підвів йому коня. Герн помчав додому.

На дверях флігелька висів замок.

— Де Тарас Григорович? — кинувся він до Гурія.

—Не можу знати. Вчора пішли вони і ще й досі не поверталися, — пояснив він, з тривогою й жалістю дивлячись на "свого капітана". — Та ви б, ваш скобродь, пообідали. Так і охлянути можна, і захворіти недовго. Я враз подам.

Герн лише тепер відчув, який він дійсно голодний, скинув шинель, жадібно проковтнув турботливо подану котлету й чашку міцної кави з вершками і одразу знов вийшов з дому.

— Якщо Тарас Григорович повернеться, скажи йому, щоб нікуди не виходив і подай йому їсти туди, в майстерню. Скажи, що в мене до нього спішне й надзвичайно важливе діло. Я скоро повернуся, — додав він і знову сів на коня.

В штабі Герн написав листа жандармському полковникові з проханням у зв'язку з повідомленням, одержаним в штабі, зробити обшук у рядового Шевченка і виясняти, чи він дійсно пише вірші й малює картини всупереч височайшому повелінню, потім викликав чергового писаря і спитав:

— Ти коли, голубе, зміняєшся?

— О дев'ятій вечора, ваш скобродь.

— Так ось, коли тебе змінять, віднеси цей пакет жандармському полковникові та здай під розписку, — наказав Герн, вийшов на вулицю, підкликав візника і помчав на Костьольну до Лазаревського.

Отрута ісаєвського доносу не відразу прохопила Обручева до кісток. Спочатку він просто кидав уривчасті обурені вигуки, повні презирства до Ісаєва і співчуття до Тараса Григоровича; але коли Герн пішов і він вдруге перечитав донос, він зі всією ясністю зрозумів, що вістря доносу скеровано не проти художника, а проти нього самого.

— Ой підла ж гадина! — скрикнув він на високій пронизливій ноті і, напіввідкривши двері до великої парадної зали, де під керівництвом самої Матильди Петрівни чотири лакеї розставляли і накривали величезні столи для урочистого розговіння, гукнув, не пізнаючи свого голосу:

— Тильдо! Тильдо! Іди сюди! Швидше йди сюди!

— Що трапилося? — ввійшла Матильда Петрівна. — Чого ти так кричиш? Люди можуть Бог зна що подумати.

— Це жахливо! Це неймовірно! — не слухаючи, вигукував Обручов. — Цей негідник доносить, що ми дозволили Шевченкові писати й малювати всупереч височайшому повелінню. Ти розумієш, чим воно пахне! Навіть твій портрет приплутали до доносу.

— Який донос? — здивовано спитала Обручова. — І при чому тут мій портрет?

— Я казав Бутакову, що Шевченкові заборонено писати й малювати, а він наполягав. Мене умовляли: "Для державної потреби й задля науки можна використовувати навіть каторжан, а не тільки засланців". Я й пожалів бідолаху, а тепер мушу гинути через нього! Ти знаєш нашого государя, який він злопам'ятний! Варто тільки Орлову доповісти — кінець моїй службі! Все піде прахом! І нема кому за мене заступитися! — істерично кричав Обручов, хапаючись за голову.

— Бог з тобою, Вольдемар! — намагалася заспокоїти його Матильда Петрівна. — Все якось налагодиться.

Але Обручов тільки ще дужче хвилювався.

— У мене нема заступників у вищих сферах, — кричав він. — Я — маленька людина! Я сам собі пробив дорогу в житті! Я не аристократ, без різних тіточок та вельможних родичів! Ось що означає бути добрим і жаліти людей! Годі! Тепер я в казарму його! В каземат! У мене діти, сім'я! Я не можу гратися їх долею!

— Тихше! Тихше! Бога ради, тихше! — благала перелякана Матильда Петрівна.

Вона наливала йому валеріани, давала нюхальну сіль, але Обручов довго не міг заспокоїтися і все повторював з розпачем в голосі:

— В наш час не можна бути людиною. Треба бути каменем! Звіром! Катом! Боже мій, що тепер буде зі мною?! Що буде?!

Опівдні всі установи зачинилися, службовці розійшлися. Поспішив додому і Лазаревський. Після обіду Тарас Григорович знову взявся за пензлі. Працювалось легко й швидко, бо він з радістю відчув, що портрет виходить вдалий, і не тільки добре передає схожість, але й написаний з настроєм і віє від нього тим теплом, з яким ставиться він до свого молодого друга.

Попрацювавши понад годину, він зробив останній мазок і поклав палітру на підвіконня.

— Досить, — сказав він. — Досить, бо можна несподівано зіпсувати. Глянеш на нього на схилі життя, згадаєш нашу дружбу й добрим словом пом'янеш свого Кобзаря.

Лазаревський мовчки обняв поета.

Сонце схилялося до заходу. З-за ріки тягло прохолодою і ароматом розквітлої черемхи.

Друзі почали збиратися до заутрені та урочистого розговіння. Лазаревський був запрошений до Обручових, а Шевченко до Кутіної. Зирнувши в дзеркало, він помітив, що треба підстригтися, і пішов до сусідньої перукарні. Лазаревський переодягався, коли біля ґанку зупинився візник і Герн майже вбіг до нього в кімнату.

— Де Тарас Григорович? — спитав він, не привітавшись.

— В гості збирається, пішов у перукарню за рогом, — відповів Лазаревський, відчувши щось недобре.

— Бога ради, покличте його швидше і женіть у слобідку. На нього подано Обручову донос. Сьогодні буде у нього обшук. Спаліть там усе, що може його загубити: знищіть всі сліди віршів, малюнки, листи, а все найцінніше заховайте в надійному місці. І, благаю вас, поспішайте: дорога кожна хвилина!

— Сідайте, будь ласка, а я зараз його покличу, — заметушився Лазаревський.

Але Герн теж поспішав і, попрощавшись, вже в дверях кинув розгубленому юнакові:

— Беріть з ним мого візника. Дорога кожна хвилина. Лазаревський побіг до перукарні, зазирнув в неї, але Шевченка там вже не було. Бігом повернувся він назад, зайшов до кухні і викликав Шевченка, який прасував там штани від нового сюртука.

— їдьмо в слобідку: вночі у тебе буде трус. Обручову подано донос на тебе.

— Помщається гаденя, — спокійно посміхнувся поет і вийшов на вулицю.

За чверть години візник довіз їх до майстерні Тараса Григоровича. Шевченко вивалив на стіл цілий чемодан різних паперів та іронічно спитав:

— Ну що ж тут палити?

Тим часом Гурій приніс дрова й розпалив грубку, Лазаревський почав переглядати листи.

— Я теж не знаю, що палити. Рисунки, рукописи, казав Герн. Ну, а решту?

— Пали листи Варвари Рєпніної. Орлов уже загрожував їй арештом за листування зі мною, — рішуче сказав Шевченко і кинув у грубу паку дорогих йому листів.

За листами Рєпніної полетіли в огонь портрети Софії Іванівни та Герна, десятка півтора етюдів Аральського моря і скель, листи Лизо-губа, лист Михайла Лазаревського про петрашевців.

— Може, залишимо дещо? — спитав Лазаревський. Але Шевченко на все відповідав одним словом:

— Пали!

— Послухай, Тарасе, — зупинив його нарешті Лазаревський. — Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича. Адже ж він єдина людина, яка могла знати про донос. Треба дещо залишити на поживу жандармам.

— І то вірно, — згодився Шевченко. — Досить палити. А тепер їдьмо на Костьольну. Там теж треба дещо знищити.

Вони ще раз уважно перевірили, чи не залишилося якоїсь чернетки вірша або малюнка, і вже зібралися вийти, але в останню хвилину Шевченко вирішив залишитися.

— їдь додому сам. Сховай свій портрет, а все, що в шухлядах письмового стола, спали до останнього клаптика. І ось тобі мої захалявні книжечки. Бережи їх, як зіницю ока, до кращих часів. А я мушу "гостей" зустріти з відкритим забралом. Та й прибрати тут треба: дивись, як ми насмітили. Адже ж Великдень настиг. В кожного зараз прибрано.

Лазаревський не сперечався. Шевченко провів його до візника, міцно обняв, і візник погнав свою конячку до Костьольної.

Біля Сакмарської брами назустріч вже мчав екіпаж поліцмейстера. Плац-ад'ютант Мартинов і жандармський полковник їхали разом із ним.

"По Тарасову душу поїхали", — подумав Лазаревський, і мимовільний холод пробіг по його спині.

Шевченко заховав чемодан під стіл, склав речі, радий, що фарби й пензлі залишилися в Лазаревського, замів підлогу, спалив сміття, потім швидко натягнув нову сорочку з крохмальною маніжкою та манжетами, одягнув свій парадний сюртук, галстук, нові запонки, ніби збираючись на урочисте розговіння, і в цю мить почув, як під'їхав екіпаж, потім важкі кроки, дзенькіт острог. Хтось сіпнув знадвору незамкнені двері, затупотів у сінцях важкими чобітьми, і до кімнати ввійшов жандармський полковник, за ним поліцмейстер та плац-ад'ютант. Двоє городових виструнчилися обабіч дверей.

— Ти заарештований! — грубо кинув полковник Шевченкові і наказав городовим:

— Обшукати приміщення!

Один з городових кинувся в другу кімнату, де теж горіла свічка, і почав перетрушувати постіль. Другий запалив недогарок і пішов у кухню, а полковник з поліцмейстером вивалили на стіл на три чверті спорожнілий чемодан і почали переглядати залишені їм на "поживу" листи, перегортати книжки й старі газети, шукаючи на них написів і позначок.

Плац-ад'ютант Мартинов не брав участі в обшуку. З презирливо нудьгуючим виглядом сидів він у кріслі біля вікна, вже в парадному мундирі, напудрений та напахчений, ліниво посмоктував цигарку і запитально позирав на Тараса Григоровича.

Шевченко мовчки стояв біля стола, зовні спокійний, тільки обличчя його було трохи блідіше, ніж завжди, та сині очі здавалися зовсім чорними.