Лоліта - Володимир Набоков
Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, — той самий, у який заїхав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, — дiлове й медичне —, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось.
Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом — яким колись у Європi вiдрiзнялись кнайпи, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же стiльчик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, вже пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив її бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльної учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьої. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille gr ces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнiї. А як ся має — ? З добiрнiшою насолодою, я проказав їй, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого обваженого таємним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалює таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила своїй Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв — "Ах, звичайно", сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок своєї лайдацької матерi?" "Сором!", скрикнула мiсiс Чатфiльд, "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Кореї".
"Насправдi", сказав я (користаючись дивосвободою, даною в сновидiннях).
"Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком — i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката".
До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск рук його був дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнiї. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся має — ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе своє майно на її iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком.
Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi поїздки в Рамздель. До цього, дотримуючись тої ме одологiчностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Куїльтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "R veilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономiї (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутної пам'ятi я зберiгав чиєсь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз життєрадiсним i доволi вiдразним родичем моїм, який жив i помер у Швейцарiї. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну покоївку-сположницю, — та на загал цей мерзотник був досить безпечний, додам, щоб стати моєю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Куїльтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi.
Свого часу, коли я був пацiєнтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнера, я поклав себе на серйозну операцiю, пiсля якої в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити таємну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Куїльтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби.
Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебуває його — славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз? Доктор Айвор (ач, тхор!) Куїльтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим їжаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо,
