Лоліта - Володимир Набоков
"Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi".
"А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт.
За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чекає, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти.
"Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна якщо ви читаєте цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями).
Вiд'їжджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав.
День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли дати раду моїм сльозам.
30.
Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс — не пам'ятаю номера), я мiг би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс i дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись плямистим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду.
Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд — густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено смертю й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй гарний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й знову пройшов по бруду милi чотири до придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце — попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години їзди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу набрався солодкого джина з надiйної фляги.
Дощ був уже скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка проїжджали повз мене автомобiлi: рубiни — вiд мене, на мене — перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку неспiшних громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй Європi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю чистої ночi й страшними своїми думами.
Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку стирчав на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi — "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останнє.
Дозвольте менi потинятися трохи без дiла — адже моя доля вiдома. Ри м неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смагардовим життям, i як тiльки згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", — та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед своїм новим смагардовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним.
Рубiно-смагардове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв".
Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого.
31.
На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом i Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер i жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини моєї справи. З останньою простотою та якiстю я бачив тепер i себе i своє кохання.
В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi морознi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацiї, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила її. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм моїм серцем, i вiдпущеною бородою, й уже реальним фiзичним розпадом), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвденно-американську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не має нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi — оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя — кепський
