Лоліта - Володимир Набоков
Я зготував грацiйне доповнення до цiєї сцени: ми все ще в Бердслеї, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягується, крякає й питає: "Де її, власне кажучи, поховали?" "Кого?" — "Ах, ти знаєш, мою зарiзану матiр". — "Ти чудово знаєш, де знаходиться її могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар — неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднiє озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю її раптової смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважаєш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi — " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги її книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не чекала, що її мачуха стане веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснювала Марi, що покiйна матiр Марi сповнила героїчний подвиг тим, що умисно не виказувала жодної любовi до щиро коханої доньки. Героїчна матiр помирала вiд невилiковної хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгiєну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвичаївся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi її смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де її забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого вiдомого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психо ерапiсти в пiзнiшi перiоди депресiї. Та визнаю, що людина такої потужної iмагiнацiї, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та її донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя є кращим нiж пародiя кровозмiшення — а краще цього врештi-решт я нiчого й не мiг дати моїй бездомнiй дiвчинцi.
33.
Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Зоряний пiвдень зорив на всi очi: проїжджаючи повз у заплямованому авто, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж неблизькими смереками. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З далеких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'яти-рiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчної дружини Доро еї. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Двоє чиновникiв дорожньої полiцiї даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'їжджав пiд гору в сам-раз на границi їх юрисдикцiї (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв — i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекоттi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, їм здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили її скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на повозi. Я влаштувався краще.
Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiлої церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiляється, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевної вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним, чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiлої вивiски "На продаж", яка схилилась зi своєї жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, — на якiй тепер, що вельми доладно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в схожих передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, її племiнницi з Фiладельфiї.
Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в тургенєвськiй повiстi, потiк iталiйської музики плинув з розчиненого вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило ноги моєї дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав їй два-три милих слова, цiлком невинних, —