Лоліта - Володимир Набоков
Дещо про уборнi. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ще цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з моїх. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нестрашну галюцинацiю й, показуючи свої волосявi литки, попрямував сомнамбулiчною ходою сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Вiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як той, якому нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i пiшов потiм. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я пальцями розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому — здається, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого дружка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний — мабуть надто пружний для успiху справи; та серце моє тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнула коктейльна чарочка пiд ногою.
Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику.
"А я все думаю, хто ви є?", заявив вiн високим хриплим голосом, зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд моєї голови. "Ви часом не Брюстер?" Тепер було ясно, що вiн ширяє в якомусь туманi i перебуває цiлком в моїй владi. Я мiг дозволити собi погратися з мишеням.
"Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brust re. Потеревенимо може, перш нiж почати".
Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики, здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному — чорний костюм, чорна сорочка, без краватки.
Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла.
"Знаєте", сказав вiн, скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi свої дрiбно-перлистi зуби, — "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не є надто точною. Хтось менi казав, що в нього є брат, який служить в тiй же телефоннiй компанiї".
Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробоїни й руду, й музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-оживленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував моєю ясочкою — о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою! "Нi, нажаль, я не брат Брюстера, — й навiть не сам Брюстер".
Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом.
"Ну ж бо, вгадай ще, блазню".
"Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонної компанiї менi набридати цими несплаченими фантастичними розмовами?" "А ви що, нiколи не телефонуєте?" "Прошу?" Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи...
"Нi, я кажу про iнших — людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми кепська манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре".
"Куїльтi", сказав я, "чи ви пригадуєте маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?" "Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?" "Менi не однаково, Куїльтi. Рiч у тiм, що я її батько".
"Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав моє "Живе м'ясо" — як "La Vie de la Chair". Яка нiсенiтниця!" "Вона була моєю дитиною, Куїльтi".
В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було збентежити рiзко, та його нападнича манера ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши їм подiбнiсть життя. Втiм, вони знову згасли.
"Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед їх батькiв".
Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись.
"Куш!", сказав я — вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв.
"Нема чого кричати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом.
"Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити".
"Ви вже й так близькi смертi".
"Ет, киньте", сказав вiн. "Я починаю скнiти. Чого вам треба? Ви є француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо — ".
Вiн побачив маленький чорний пiстолет на моїй долонi, наче я продавав йому.
"Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що коштує?" Я луснув його по простягненiй
