Розгін - Загребельний Павло
В цьому немає нічого протиприродного, коли згадати, скажімо, що застосування лазерів часто суперечить другому закону термодинаміки. Та й хіба тільки це?
У рожеві мріяння американських провидців увірвався французький дощ і позмивав усе, не лишивши ніяких слідів, надто що в засіданнях зроблено триденну перерву для відвідання Орлеана й переїзду в замок Шамбор, де "круглий стіл" мав завершувати свою роботу.
Місто Жанни д'Арк потопало в потоках дощу, який не щадив нікого, так само й інтернаціональної дружини вчених, які мокли коло бронзової статуї Орлеанської Діви, коло Орлеанського собору, коло всіх старих каменів цього славетного французького міста, тоді в залі честі ренесансної орлеанської ратуші їх приймав мер міста, були промови, було традиційне шампанське, яке вони нили в тому залі, де колись помер французький король Франціск Другий (яке тепер це мало значення, де, й коли, і який помер король!). Коли нарешті переїхали в замок Шамбор, то небеса, мовби змилувавшись над цими заклопотаними вже й не своєю долею, а долею цілого людства чоловіками й жінками, розпромінилися сонцем, і дивна кам'яна будівля постала перед очима гостей у безмежній багатоманітності своїй, у витонченості ліній, грайливості архітектурних ритмів, у стриманій гармонійності внутрішнього, навіки замкненого в міцних стінах, але не пригніченого, а розщедрено вільного простору, що в природній невимушеності поєднувався з простором довколишнім завдяки неповторним вікнам замку, яких налічувалося стільки ж, скільки днів у році, і мало не кожне вікно мало свою вишукано-просту, майже ідеальну форму.
Знову були розмови про багату історію замку, перелічувалися королі, які тут бували (Франціск Перший, Генріх Другий, Людовік Чотирнадцятий, імператор Карл П'ятий), гостям показували картини, каміни, канделябри, гобелени, меблі. Хто на чому сидів, лежав, з чого пив і їв. Не було мови про те, хто й про що думав, але це якось завжди забувається, може, тому, що думати належить сучасникам. Власне, з цього Карналь і почав свій виступ у дискусії, не забувши водночас зазначити, що має неабияку приємність говорити саме в такому неповторному місці, тут, у цьому дивному витворі минулих часів, який не раз нагадує нам, що людина була й залишається продуктом природи й історії, але продуктом не пасивно-безсилим, а діяльним, непокірливим, творчим, несвідомо вона бунтувала в усі часи і проти природи, і проти історії, і це, як здавалося, ні в кого не викликало особливої стривоженості, коли ж цей бунт став усвідомленим і навіть, сказати б, науково обгрунтованим, залунали голоси злякані, трагічні, часто навіть панічні. Живемо в епоху залякувань. Одні лякають, що не вистачить повітря, інші погрожують безводдям, треті обіцяють вичерпання запасів сировини, четверті пророкують зникнення метафізичних відчуттів, п'ятим уже сьогодні бракує місця на планеті, і вони приміряються, як вигідніше для них самих розгородити її то на сфери впливу, то на продукційні зони, то на якісь регіони. "Ось Земля — за жеребом розділіть. І розподіл, і єдність безглузді. Ось Земля. Вам у спадок",— слова Еліота, поета, який не був комуністом, не відзначався також прогресивністю, але навіть він, як бачимо, точно відчував високу відповідальність за підтримання цілісності нашої Землі з одночасним збереженням усіх існуючих відмінностей.
Поетичні цитати в устах ученого? Це могло викликати хіба що знизування плечима, але той, хто хоче викласти свої думки, не повинен нічого лякатися. Думці має слугувати все, так звана душа теж, яка ніколи не осягала панівного становища по відношенню до розуму. 351-й розділ з "Думок" Паскаля: "Душа не втримується на висотах, яких у єдиному пориві часом досягає розум; вона підіймається туди не як на престол, не навічно, а лиш на коротку хвилю".
"Укладання каталогів всіляких жахів, які буцімто несе людству наука і техніка, стає сьогодні майже так само модним, як жіночі прикраси,— з легкою іронією говорив Карналь.— Але що спільного в усіх цих протоколюваннях з справжнім знанням? Знання починається від усвідомлення потреб, принципів і цілей. Тільки тоді ми можемо дивитися, бачити, відчувати, розрізняти суттєве від другорядного, зосереджувати всі зусилля на тому, що є найважливіше".
Для виступу в Карналя, як завжди, не було навіть тез. Не мав чого дати ні президентові, ні перекладачам. Звик завжди говорити без записів, просто розмірковувати вголос. Досвідчені перекладачі однаково встигнуть передати його слова різномовній аудиторії, а прилади для запису все зафіксують, щоб згодом відтворити при потребі.
"...Так чи інакше ми вимушені говорити про майбутнє. Але чи можлива розмова про майбутнє засобами, які належать минулому? Наше покоління було свідком не тільки розквіту людського генія, але пережило також і тимчасові періоди трагічного, а іноді й зловісного пониження людського розуму. Збираючись для розмов, подібних до нинішньої, ми перестаємо бути вченими і мовби виконуємо роль псевдодипломатів, себто людей, які знають потроху про все на світі і нічого — до пуття. Але вони, як і ми, завжди добре одягнені, і за ними (як і за нами) — їхні держави, тому можна дозволити собі невігластво і безкінечні потоки слів або залізні формули типу: "Цього не можна ні довести, ні заперечити" або "Політичні кризи викликаються економічними, а економічні — політичними". Ми вчені й страшенно пишаємося з цього. Щокроку підкреслюємо свою відданість істині і потай кепкуємо з політиків, для яких цілком нормальна річ — жити проблемами, яких іноді незмога розв'язати, але якими, поза тим, треба займатися. Самі ж, захоплені власними науковими відкриттями, вже здійсненими і ще тільки задуманими, з залассям повторюємо слова Леонардо да Вінчі: "Великий птах першим починає політ, сповнюючи всесвіт захватом". Гюго казав: "Дух людський відкривається трьома ключами. Це — число, літера, нота". Знання, думки, мрії — все тут. В числах — знання, в літерах — думки, в нотах — мрії. Ми спокійно спостерігаємо найгрізнішу хворобу нашого віку — деградацію мови, панування жаргонів, словесної інфляції, термінологічної каламуті й модних шаленств, внаслідок чого втрачається вартість слова (слова вже й не із словників, а зі смітників), відомо ж, що створювані людьми словесні системи можуть спонукувати або, навпаки, гальмувати розвиток нашого розуму. Ми втішаємо себе тим, що контури сучасного світу щодалі стають, сказати б, менш словесними, формалізуючись у категоріях математичної логіки. Математики й кібернетики досить відверто заявляють, що все на світі може (і повинно!) бути передано мовою математики, єдиною мовою, якою харчуються електронні машини. Мовляв, коли сьогодні ми ще не змогли формалізувати все суще, щоб зробити його предметом операцій електронно-обчислювальних машин, то неодмінно зробимо це завтра, коли кожен мешканець Землі не уявлятиме свого існування без комп'ютера. Все так і все не так. Техніка річ справді всемогутня, але вона викликана до життя людиною, і хоч скільки б нам повторювали міф про скриню Пандори, ми не можемо пристати до думки про безсилля людини. Людина — продукт природи й історії, окремо взята вона може стати іноді навіть жертвою історії чи тої ж техніки, але ціле людство — ніколи!
Захопившись наочними й беззаперечними досягненнями науково-технічної революції, дехто схильний домагатися безпосередньої емпіричної версифікації теорій і ймовірних (а насправді вельми сумнівних) змін людської природи, які, мовляв, негайно відбуваються в зв'язку з появою тих чи інших машин. Такі люди схильні вважати, ніби інтенсивний розвиток науки і техніки сам собою приведе до розв'язання всіх соціальних і політичних проблем, фактично замінить собою і мораль, і мистецтво, і щоденний практичний досвід людини. З'являються теорії вже й не соціального, а якогось технотронного суспільства. Людина розглядається вже не як творець, а лише як знаряддя реалізації внутрішньої логіки розвитку науки й техніки. Еластичність людської натури, мовляв, дозволяє людині гнучко пристосуватися, або,— як прийнято нині висловлюватися,— адаптуватися,— до вимог науково-технічного прогресу, його динаміки, ритму, змін. Кожне таке пристосування розцінюється як прогрес і благо для людини. Забувається про стійкість антропологічних, етнічних, генетичних, емоційних порогів, набутих звичок, вони не абсолютні, але ж стійкі! Людина — це не абстрактна істота, яка тулиться десь поза світом. Людина — це світ людини. І шлях до розквіту людини слід шукати в зміні її світу, а не самих лиш зовнішніх атрибутів життя.
Слово "культура" вперше вимовив Платон. Понад дві тисячі років десятки поколінь учених віддаються істині заради культури в найширшому розумінні. Генії робили відкриття, таланти реалізували вже готове знання і надавали йому високої витонченості. Не завжди вченим удавалося водночас шанувати високі ідеали і закони природи, розмови про моральність науки, про відповідальність учених не вгавають ще й досі. Часто історія ставилася до розуму коли й не жорстоко, то насмішкувато. Енгельс тонко підмітив парадокс світового історичного розвитку, зауваживши, що навіть творці революцій переконувались згодом, що здійснена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити.
Свого часу наука розвивалася уповільнено, суспільство, власне, було до неї байдуже і, мабуть, не помічало б її взагалі, коли б не церковники, які, розуміючи смертельну загрозу науки для свого одвічного обскурантизму, всіляко переслідували вчених, кидали їх у темниці, палили на вогнищах. Сьогодні це звучить жорстоко, але можемо стверджувати, що спалення Джор-дано Бруно звістило про настання нових часів. То був останній зойк умираючого світу сліпої віри і народження епохи великої науки. Двісті років потрібно було науці для накопичення знань. Роботи Галілея, Коперника, Кеплера, Ньютона не знаходили негайного застосування в техніці і не впливали безпосередньо на форми особистого й громадського життя. Вибух стався в кінці вісімнадцятого століття: наука народила техніку,— своє вимогливе й жадібне дитя. Невситимий Гаргантюа спородив ненажерливого Пантагрюеля. Недосяжні області безкінечно великого і безкінечно малого, між якими струменіло майже непомітне життя людини, названої в ті часи — людина напівдух, людина примарлива,— відразу мовби зблизилися, стали дотичними, набули буденності, учений з надхмарностей повернувся на землю, і покликанням його стало — оздоровити й полегшити життя людей.
Достоєвський колись казав: "Сама наука не простоит минути без красотьі, обратится в хамство".
