Повія - Мирний

Христю той по­цi­лу­нок на­че за­лос­ко­тав. Га­ря­чий стру­мок заг­рав, зак­ле­ко­тав бi­ля її сер­ця i роз­лив­ся ог­нен­ною рiч­кою по жи­лах.

- Грицю! мiй лю­бий, мiй єди­ний! - при­па­да­ючи до йо­го, мо­ви­ла во­на, за­бу­ва­ючи про все на свi­тi - i про Ма­ри­ну з Довб­нею, i про цiд на пе­чi.

А тим ча­сом па­нi, зас­нув­ши пер­ший сон, ки­ну­ла­ся. Во­на мер­щiй зас­вi­ти­ла свiт­ло i вис­ко­чи­ла у кух­ню. Вид­но, її не ма­ло тур­бу­ва­ли бу­лоч­ки, бо не­одi­та, з свiч­кою у ру­ках, во­на так i под­ра­ла­ся на пiч… "Ма­ко­терт стоїть се­ред пе­чi, на­критий… все як слiд… Де ж Хрис­тя? її на пе­чi не­має; чи не на по­лу?" - ду­має па­нi. Пi­дiй­ма свiч­ку по­верх го­ло­ви, по­ве­р­тається ли­цем до по­лу, ди­виться - i на по­лу не вид­ко… "Над­вiр, вид­но, пiш­ла, бо сi­неш­нi две­рi не щiльно причи­ненi. Ну, хай же увiй­де", - ка­же са­ма со­бi па­нi i, одк­рив­ши ма­кор­тет, заг­ля­дає усе­ре­ди­ну. "По­ра, по­ра…" - шеп­че. За­крила ма­котер­т, жде… Не чут­но Хрис­тi. "Що за бi­сiв бать­ко?" - по­ду­ма­ла. Ско­чи­ла з при­пiч­ка, по­бiг­ла до сi­неш­нiх две­рей, од­хи­ли­ла їх, заг­ля­ну­ла у сi­ни - над­вiр­нi две­рi засу­ненi.

- Де ж се во­на? - здвиг­нув­ши пле­чи­ма, мо­ви­ла са­ма до се­бе па­нi. - Див­но! I зло­дiя не бу­ло, i батька вкра­де­но!.. Хри­сте! - гук­ну­ла сти­ха. Го­лос її глу­хо роз­дав­ся по ха­тi. - Не­має!.. - ди­вується па­нi.

А Хрис­тя дав­но вже стоїть ко­ло ку­хон­них две­рей i жде не дiж­деться, щоб па­нi пiш­ла у свої ха­ти, щоб їй як-не­будь вис­ко­чи­ти. "Оце до­ле­жа­лась! Оце дос­лу­жи­лась! оце так!" - ду­має Хрис­тя, а сер­це її, не­на­че пташ­ка, б'ється-­ко­ло­титься, як не вис­ко­чить з гру­дей.

- Та де це во­на, справ­дi? - гук­ну­ла вже з сер­цем па­нi i по­чала пе­ре­ки­да­ти оде­жу на по­лу… Гля­ну­ла i пiд пiл, глянул­а i пiд пiч - не­має.

- Тепер же я знаю, де во­на! - до­га­да­ла­ся па­нi i, вся тiпа­ючись i мi­ня­ючись на ли­цi, мер­щiй нап­ря­ми­ла­ся за пiч, бу­цiм у гор­ни­цi.

"О-о, пiш­ла-та­ки", - по­ду­ма­ла Хрис­тя i сти­ха вiд­чи­ня две­рi i ще тих­ше ви­хо­дить.

Не встиг­ла во­на при­чи­ни­ти две­рей за со­бою, як з-за пе­чi по­ка­за­ла­ся па­нi. Об­лич­чя її бi­лi­ше вiд со­роч­ки, тiльки очi, мов двi роз­ду­тi уг­ли­ни, го­рять-па­ла­ють.

- Де ти бу­ла? - гук­ну­ла во­на не своїм го­ло­сом. Хрис­тя пох­нюпилась, мов­ча­ла.

- Де ти бу­ла, пи­таю? - ще дуж­че крик­ну­ла во­на i похлину­лася. - Безс­тид­ни-це! сра-мот­ни-це! - по­ча­ла да­лi на­роз­тяг. - До па­ни­чiв хо­ди­ти?.. Оце­то та ти­ха, оце-то та смир­на, не­дотрога… Не зай­май­те ме­не, я са­ма прий­ду! - зно­ву задрiб­отала па­нi.

Христя, мов нi­ма, пох­ню­пив­шись, сто­яла. Сер­це її все ду­ж­че та дуж­че би­ло­ся, лай­ка па­нi все бiльше та бiльше йо­го пiд­ки­да­ла. А па­нi од­но га­нить:

- То-то я при­мi­чаю, що вiн та­кий го­лiн­ний до гос­тей був, до­ма нi­ко­ли не по­ба­чиш, а то з до­му i не ви­во­ло­чиш… Го­лова бо­лить, не­ду­житься… Он во­но чо­го го­ло­ва бо­лить! он чо­го не­ду­житься!.. А ти? а ти?.. под­ла! под­ла!.. - аж си­чить па­нi бi­ля Хрис­тi.

Христя пiд­ня­ла го­ло­ву, розп­ра­ви­ла­ся. Об­лич­чя її, мов стi­на, бi­ле, ус­та трем­тять.

- Чого ж я под­ла? - спи­та­ла во­на.

- Ще не под­ла? ще не под­ла? - по­рос­ну­ла па­нi на всю кух­ню. - До па­ни­чiв хо­ди­ти?!

- А ви? а ви? - ти­хо, мов су­ха тра­ва за­ше­лес­тi­ла, спи­та­ла Хрис­тя. Па­нi, на­че опе­че­на, ки­ну­лась.

- Що я? Ну, що я?.. го­во­ри! го­во­ри!

- Ви ж са­мi да­ва­ли йо­му ру­ку цi­лу­ва­ти, - ска­за­ла Хрис­тя.

- Шкури-и-ще! - не своїм го­ло­сом скрик­ну­ла па­нi, ви­со­ко пiд­нi­ма­ючи уго­ру ру­ку… Нес­тям­ний вiд­ляск роз­дав­ся по ха­тi, а за ним рi­зу­чий крик… То Хрис­тя скрик­ну­ла, ухопив­шись за що­ку, що зра­зу, на­че кар­ма­зин, у неї за­горiлася вiд па­нi­ево­го при­вi­ту.

- Докажи, шкур-р-о, до­ка­жи, суч­ко! - гук­ну­ла па­нi, ухо­пивши Хрис­тю за ко­си.

Христя, на­че снiп, по­ва­ли­ла­ся до­до­лу.

- Що тут та­ке? - ус­ка­ку­ючи у кух­ню, спи­тав­ся пан.

- Вон!.. вон! - гу­ка­ла па­нi, штов­ха­ючи но­гою у бо­ки Хрис­тi.

- Та гос­подь з то­бою! Що се ти ро­биш? Оха­ни­ся!.. - кинув­ся пан до па­нiї i на­си­лу одiр­вав її вiд Хрис­тi.

- Вона… во­на… - пру­ча­ючись у ру­ках у па­на, гу­ка­ла па­нi. - По­гань! смiт­тя! До па­ни­чiв хо­де… Та смiв… По­мi­ша­ла, бач, ви­ле­жа­ти­ся на па­ни­че­вих по­душ­ках… Та­ке… ка­за­ти… - I, зак­ри­ва­ючи ли­це ру­ка­ми, Пис­ти­на Iва­нiв­на за­го­ло­си­ла. Дi­твора, по­чув­ши ма­те­рин плач, со­бi пiд­ня­ла ре­ви­ще… Зби­вся та­кий гвалт, го­мiн!

А що ж Про­цен­ко?

Проценко ле­жав у се­бе на пос­те­лi i чув усе те; чув, як Пи­с­ти­на Iва­нiв­на ла­яла Хрис­тю, як да­ла їй стра­шен­но­го ля­са. Йо­го не­на­че хто но­жем у сер­це уда­рив, так во­но зра­зу за­бо­лi­ло, i вiн був ско­чив з пос­те­лi. Теп­лi йо­го но­ги черк­ну­лись хо­лод­но­го до­лу. "От iще не­жить че­рез прокля­тих бу­де!" - сер­ди­то вiн мо­вив сам до се­бе, поб­рав­ся зно­ву на по­с­те­лю, за­гор­нув­ся в одi­яло, зак­рив го­ло­ву по­душ­кою i уси­л­ко­ву­вав­ся зас­ну­ти.

До са­мо­го бi­ло­го свi­ту не вти­ха­ла ко­лот­не­ча. Пис­ти­на Iва­нiв­на то за­ми­ра­ла, то ожи­ва­ла i стра­шен­но гу­ка­ла на всi ха­ти. А Хрис­тя, як усi вий­шли з кух­нi, пiд­ве­ла­ся, злiз­ла на пiл i, уст­ро­мив­ши го­ло­ву в по­душ­ку, не­утiш­но пла­ка­ла.

Свiтом пан пi­шов на ба­зар сам, та не­дов­го i хо­див. Швид­ко звер­нув­ся, ве­ду­чи за со­бою якусь чор­ну мо­ло­ди­цю.

- Годi то­бi ви­ле­жу­ва­тись, - гук­нув вiн Хрис­тi. - На твою пла­ту та йди вiд нас. Ме­нi та­ких, як ти, не тре­ба. - I, щось ки­нув­ши на Хрис­тю, вiн одiй­шов.

- А ти ди­вись, щоб во­на на­шої оде­жi не за­нес­ла, - промо­вив вiн до мо­ло­ди­цi. - Ото, що на їй, - на­ше. Хай у своє одя­гається та йде.

Христя пiд­ве­ла­ся, ко­ли пан скрив­ся у гор­ни­цi. Двi зеле­них бу­маж­ки ле­жа­ли бi­ля неї. Во­на їх ухо­пи­ла у ру­ку, зда­вила, як тiльки мож­на мiц­нi­ше зда­ви­ти, i скрик­ну­ла:

- Куди ж те­пер пi­ду я? Де дi­ну­ся?

- На ву­ли­цю, уже ж не ку­ди! - гуг­ня­вим го­ло­сом мо­ви­ла їй мо­ло­ди­ця. Хрис­тя гля­ну­ла на неї, прик­ро по­ди­ви­ла­ся, i сльози у неї зра­зу ви­сох­ли. Щось чу­же та не­рiд­не че­р­кну­ло­с­я її уха, щось гiр­ке та хо­лод­не об­ня­ло усю ду­шу, невир­азна до­са­да уче­пи­ла­ся за сер­це. Во­на по­чу­ла, що жа­лю до неї нi вiд ко­го їй до­жи­да­ти. Як ту­ма та, ус­та­ла во­на, пе­ре­одяг­ла­ся i, по­то­чу­ючись, на­че п'яна, пiш­ла з ха­ти.

Пистина Iва­нiв­на за­не­ду­жа­ла. Так у вiв­то­рок гос­тей у їх i не бу­ло: де­ко­му пос­ла­ли ска­за­ти,